Раді Вас бачити!

Ми спустилися широкою дорогою до ярмарку. Шум накотив одразу. Голоси, реклама, спалахи інтерфейсів, дзвін металу, вигуки торговців — усе зливалося в один щільний фон. Після сніжної тиші фракталу це майже фізично било по вухах.

— Як же я це люблю, — задоволено сказала Майка.

— Ага. Особливо коли тобі є що продавати, — хмикнув Вайро.

Я вже відправив повідомлення зв’язковому. Відповідь прийшла швидко.

[Зустріч підтверджено]

— Швидко працюють, — зауважив я.

— Гроші люблять швидкість, — сказав Вайро.

Переговорна будівля «Воронів Одіна» виглядала простіше, ніж у топових гільдій. Жодної показної розкоші. Камінь. Метал. Функціональність. Зате всередині все було ідеально відпрацьовано.

— Лансо, — кивнув знайомий NPC-менеджер. Гільдії могли наймати неігрових персонажів із окремим клієнтським ШІ, заточеним під професії. — Давно не бачилися.

— Роботи вистачало, — відповів я.

— Бачу. Що принесли?

Я не став тягнути. Відкрив доступ до пакета даних.

— Новий фрактал. Білий сектор. Поведінкові патерни місцевих мобів, слабкі місця, первинні маршрути. І рідкісний моб, — додав я. — Тінежер. Опис слабких місць і можливого луту.

Інтерфейс менеджера завмер на секунду.

— Ви серйозно… — тихо сказав він.

— Абсолютно.

Він зробив крок назад.

— Оцінка.

Кілька секунд. Потім ще.

І нарешті…

[Пропозиція угоди]

Майка тихо присвиснула.

— Ого…

Вайро тільки хмикнув.

— Нормально.

Я усміхнувся.

— Беремо.

— Є нюанс, — додав менеджер.

Звісно є.

— Який? — запитав я.

— Нам потрібен пріоритетний доступ до оновлень. Уся інформація про мешканців цього фракталу, яку ви знайдете надалі, надходить спочатку нам.

Я знизав плечима.

— Якщо ви не лізете в наш маршрут, домовимося.

Він кивнув.

— Погоджено.

Угода закрилася.

[Переказ виконано]

Цифри спалахнули перед очима.

І на секунду я просто завис.

— Це… — Майка навіть не договорила.

— Це багато, — сказав я.

— Дуже багато, — уточнив Вайро.

Я всміхнувся.

— І це лише початок.

— Вас цікавить спорядження? — запитав менеджер. — Частину оплати можемо видати екіпіруванням.

— Показуй, — кивнув я.

Ми швидко пройшлися списком. Вайро одразу отримав новий щит.

Важкий. Масивний. З унікальною здатністю: Кінетичний відгук — відбиття частини шкоди під час блоку.

— О, от це вже розмова, — задоволено сказав він.

Майка взяла новий модуль.

— Покращений генератор поля і… о, мініпортал!

Я кивнув.

— Беремо.

— Дорогий, — зауважила вона.

— Життя дорожче, — відповів я.

Фара майже нічого не взяла.

Я оновив боєкомплект і кілька модифікаторів.

Залишок енергоїдів розділив на чотирьох і перевів кожному на особистий рахунок.

[Кошти зараховано]

Майка подивилася на суму.

— Це… Вайро, це ж чверть вартості нашої квартири.

Я кивнув.

— Приблизно.

— За один забіг? — тихо сказала вона.

— За один правильний забіг, — поправив я.

Вайро всміхнувся.

— Значить, треба пережити другий.

Ми вийшли назад на ярмарок. Але відчуття вже було іншим. Ти йдеш не як випадковий гравець, а як той, у кого в кишені шмат майбутнього.

— Банк, — сказав я.

— Одразу? — уточнила Майка.

— Одразу.

Ми навіть не обговорювали це. Такі суми хочеться перевести в реальний світ якомога швидше. Переказ зайняв секунди. Я затримався на підтвердженні. Готово.

Ось заради цього я тут.

— Ну що, знову в м’ясорубку? — спитав Вайро після банку.

Я похитав головою.

— Ні.

Вони подивилися на мене.

— Вихід. Ми вже годин дванадцять у грі.

Майка кліпнула.

— Серйозно?..

— Так.

Вайро кивнув.

— Логічно.

Фара мовчки погодилась.

— Відпочиваємо, — сказав я. — І заходимо свіжими. Бо далі буде гірше.

***

Вихід із гри завжди був для мене дивним відчуттям.

Наче тебе стискають. Світ схлопується до розмірів кімнати. Насичені кольори зникають. І залишається тиша. Справжня. Та, у якій є лише твоє дихання, шум комп’ютера і рівномірне гудіння холодильника.

Наче твоє життя складається тільки з тебе, холодильника і бажання повернутися у техновсесвіт, що поміщається на жорсткому диску.

Я подивився вгору. Стеля. Біла. З тріщиною в кутку. І слідом від колись убитого комара.

Кімната — вісімнадцять квадратів. Ліжко, стіл, шафа, кухонний кут студії.

І все.

Після гільдійських земель це виглядало особливо тісно й сіро.

— Дідько… — тихо сказав я.

Щоразу одне й те саме. Щойно стояв на вершині світу — з цілями, пригодами, друзями. І раптом знову реальність.

Я підвівся, потягнувся, пройшовся кімнатою, провів рукою по стіні.

— Нічого. Це ненадовго.

На екрані блимнуло повідомлення. Переказ підтверджено.

Я відкрив баланс. Реальні гроші.

Видихнув.

— Так…

У мене був план, і я повільно, але впевнено до нього рухався. А такі дні, як сьогодні, скорочували шлях у рази. А якщо ще й «ключ» опиниться в наших руках…

Я підійшов до вікна. За ним тягнувся сірий, звичайний, безликий місто. І десь там, у лікарні, мама — зі своїми рахунками, проблемами зі здоров’ям і операцією, яку вже не можна відкладати.

Я стиснув кулак.

— Досить. Я зможу.

Бо тепер з’явився справжній шанс зібрати повну суму — не лише на операцію й відновлення, а й на життя після.

І заради цього точно варто лізти далі. Навіть якщо там «Ешелон».

Я ще раз глянув на баланс, перевів частину коштів на рахунок лікарні.

І всміхнувся.

— Гаразд, Нідл…

Го ще раз.