Спочатку:
На сторінку книги
Ми спустилися широкою дорогою до ярмарку. Шум накотив одразу. Голоси, реклама, спалахи інтерфейсів, дзвін металу, вигуки торговців — усе зливалося в один щільний фон. Після сніжної тиші фракталу це майже фізично било по вухах.
— Як же я це люблю, — задоволено сказала Майка.
— Ага. Особливо коли тобі є що продавати, — хмикнув Вайро.
Я вже відправив повідомлення зв’язковому. Відповідь прийшла швидко.
[Зустріч підтверджено]
— Швидко працюють, — зауважив я.
— Гроші люблять швидкість, — сказав Вайро.
Переговорна будівля «Воронів Одіна» виглядала простіше, ніж у топових гільдій. Жодної показної розкоші. Камінь. Метал. Функціональність. Зате всередині все було ідеально відпрацьовано.
— Лансо, — кивнув знайомий NPC-менеджер. Гільдії могли наймати неігрових персонажів із окремим клієнтським ШІ, заточеним під професії. — Давно не бачилися.
— Роботи вистачало, — відповів я.
— Бачу. Що принесли?
Я не став тягнути. Відкрив доступ до пакета даних.
— Новий фрактал. Білий сектор. Поведінкові патерни місцевих мобів, слабкі місця, первинні маршрути. І рідкісний моб, — додав я. — Тінежер. Опис слабких місць і можливого луту.
Інтерфейс менеджера завмер на секунду.
— Ви серйозно… — тихо сказав він.
— Абсолютно.
Він зробив крок назад.
— Оцінка.
Кілька секунд. Потім ще.
І нарешті…
[Пропозиція угоди]
Майка тихо присвиснула.
— Ого…
Вайро тільки хмикнув.
— Нормально.
Я усміхнувся.
— Беремо.
— Є нюанс, — додав менеджер.
Звісно є.
— Який? — запитав я.
— Нам потрібен пріоритетний доступ до оновлень. Уся інформація про мешканців цього фракталу, яку ви знайдете надалі, надходить спочатку нам.
Я знизав плечима.
— Якщо ви не лізете в наш маршрут, домовимося.
Він кивнув.
— Погоджено.
Угода закрилася.
[Переказ виконано]
Цифри спалахнули перед очима.
І на секунду я просто завис.
— Це… — Майка навіть не договорила.
— Це багато, — сказав я.
— Дуже багато, — уточнив Вайро.
Я всміхнувся.
— І це лише початок.
— Вас цікавить спорядження? — запитав менеджер. — Частину оплати можемо видати екіпіруванням.
— Показуй, — кивнув я.
Ми швидко пройшлися списком. Вайро одразу отримав новий щит.
Важкий. Масивний. З унікальною здатністю: Кінетичний відгук — відбиття частини шкоди під час блоку.
— О, от це вже розмова, — задоволено сказав він.
Майка взяла новий модуль.
— Покращений генератор поля і… о, мініпортал!
Я кивнув.
— Беремо.
— Дорогий, — зауважила вона.
— Життя дорожче, — відповів я.
Фара майже нічого не взяла.
Я оновив боєкомплект і кілька модифікаторів.
Залишок енергоїдів розділив на чотирьох і перевів кожному на особистий рахунок.
[Кошти зараховано]
Майка подивилася на суму.
— Це… Вайро, це ж чверть вартості нашої квартири.
Я кивнув.
— Приблизно.
— За один забіг? — тихо сказала вона.
— За один правильний забіг, — поправив я.
Вайро всміхнувся.
— Значить, треба пережити другий.
Ми вийшли назад на ярмарок. Але відчуття вже було іншим. Ти йдеш не як випадковий гравець, а як той, у кого в кишені шмат майбутнього.
— Банк, — сказав я.
— Одразу? — уточнила Майка.
— Одразу.
Ми навіть не обговорювали це. Такі суми хочеться перевести в реальний світ якомога швидше. Переказ зайняв секунди. Я затримався на підтвердженні. Готово.
Ось заради цього я тут.
— Ну що, знову в м’ясорубку? — спитав Вайро після банку.
Я похитав головою.
— Ні.
Вони подивилися на мене.
— Вихід. Ми вже годин дванадцять у грі.
Майка кліпнула.
— Серйозно?..
— Так.
Вайро кивнув.
— Логічно.
Фара мовчки погодилась.
— Відпочиваємо, — сказав я. — І заходимо свіжими. Бо далі буде гірше.
***
Вихід із гри завжди був для мене дивним відчуттям.
Наче тебе стискають. Світ схлопується до розмірів кімнати. Насичені кольори зникають. І залишається тиша. Справжня. Та, у якій є лише твоє дихання, шум комп’ютера і рівномірне гудіння холодильника.
Наче твоє життя складається тільки з тебе, холодильника і бажання повернутися у техновсесвіт, що поміщається на жорсткому диску.
Я подивився вгору. Стеля. Біла. З тріщиною в кутку. І слідом від колись убитого комара.
Кімната — вісімнадцять квадратів. Ліжко, стіл, шафа, кухонний кут студії.
І все.
Після гільдійських земель це виглядало особливо тісно й сіро.
— Дідько… — тихо сказав я.
Щоразу одне й те саме. Щойно стояв на вершині світу — з цілями, пригодами, друзями. І раптом знову реальність.
Я підвівся, потягнувся, пройшовся кімнатою, провів рукою по стіні.
— Нічого. Це ненадовго.
На екрані блимнуло повідомлення. Переказ підтверджено.
Я відкрив баланс. Реальні гроші.
Видихнув.
— Так…
У мене був план, і я повільно, але впевнено до нього рухався. А такі дні, як сьогодні, скорочували шлях у рази. А якщо ще й «ключ» опиниться в наших руках…
Я підійшов до вікна. За ним тягнувся сірий, звичайний, безликий місто. І десь там, у лікарні, мама — зі своїми рахунками, проблемами зі здоров’ям і операцією, яку вже не можна відкладати.
Я стиснув кулак.
— Досить. Я зможу.
Бо тепер з’явився справжній шанс зібрати повну суму — не лише на операцію й відновлення, а й на життя після.
І заради цього точно варто лізти далі. Навіть якщо там «Ешелон».
Я ще раз глянув на баланс, перевів частину коштів на рахунок лікарні.
І всміхнувся.
— Гаразд, Нідл…
Го ще раз.
