Спочатку:
На сторінку книги
Удару не було. Просто різкий перехід. Світло. Холод. Звук вітру. Сніг. І знову фрактал.
Ми стояли на поверхні.
Я похитнувся, важко вдихаючи морозне повітря. Після того дивного «кармана» навіть звичайний холод здавався занадто реальним. Надто різким. Наче сам світ нагадував, що ми знову там, де повинні бути.
— Ми вийшли… — прошепотіла Майка.
— Схоже на те, — буркнув Вайро, переводячи подих.
Фара мовчала, але я бачив, як вона повільно стискає й розтискає пальці, ніби перевіряючи, що тіло її ще слухається.
Я швидко озирнувся навколо.
— Перевірка. Усі тут?
— Живий, — коротко кинув Вайро.
— Тут, — озвалася Майка.
— Так, — кивнула Фара.
Я видихнув.
— Добре…
На кілька секунд усі просто мовчали.
Десь далеко завивав вітер. Сніг хрустів під ногами. Звичайні звуки світу, які після того місця звучали майже заспокійливо.
— Більше ніколи, — пробурмотіла Майка, тримаючись за голову. — Якщо мене ще раз якась безголова хрінь торкнеться — я лівну з гри.
— Підтримую, — глухо відповів Вайро. — Це вже якась інша категорія дурні.
— Це було не нормально навіть для рандомного фрактала, — тихо сказала Фара.
— Ага, — погодився я. — Схоже, ми реально влізли в щось, куди звичайних гравців пускати не збирались.
Я опустив погляд на руку.
І завмер.
Фрагмент у руці був один. Серце в грудях неприємно стиснулося.
— Дідько… — видихнув Вайро. — Не встигли?
Я кілька секунд дивився на уламок, прокручуючи в голові останні моменти.
Світло. Розлом. Дотик.
Ні.
Щось тут було не так.
— Ні, — тихо сказав я.
— Тоді де він? — одразу спитала Майка.
Я повільно підняв голову.
— Може… його в нас і не було.
Запала тиша.
— У сенсі? — Майка насупилась.
Я вже дивився вбік. Туди, де пасивка почала підсвічувати тонкі свіжі сліди на снігу. Самотні. Чіткі. Нові.
Хтось біг. І біг зовсім недавно.
— Хтось вийшов раніше за нас, — сказав я.
Фара зблідла.
— Із фрагментом?
Я кивнув.
— Так. Ну, й реально той «наш» фрагмент був лише віддзеркаленням. Дідько!
Вайро стиснув щит.
— Ешелон?
Я не відповів одразу.
Бо пасивка вже добудовувала маршрут. Лінії складались у траєкторію. І вели далі. У напрямку POI-1C.
Я повільно всміхнувся.
— Схоже, у нас з’явилася ціль попереду.
Майка зітхнула.
— Або проблема.
Фара тихо сказала:
— Або…це був Кел.
Я подивився на неї.
— Дізнаємось.
І зробив крок уперед.
Бо тепер це було не просто завдання.
Це була гонка.
