Спочатку:
На сторінку книги
Спочатку ми справді подумали, що це гравці. Занадто вже звично все виглядало. Рух. Сигнали. Наближення.
Я вже прикидав позиції, Вайро виставив щит, Майка розгортала свої дрони. Класика!
— Тримаємося, — тихо сказав я. — Першими не ліземо.
— Із задоволенням, — буркнув Вайро.
Сигнал наближався. Але… щось було не так.
— Лансо… — тихо сказала Майка. — У мене немає ID. Дрон нічого не передає.
Я насупився.
— У сенсі?
— Взагалі нічого. Ні ніку. Ні фракції. Ні назви. Ні… нічого.
Пасивка якось мигнула. Я спробував зафіксувати ціль і на секунду побачив силует. Розмитий. Наче складений із тих самих «недомальованих» сегментів… але значно щільніший.
— Це не гравці, — тихо сказав я.
— Тоді хто? — запитав Вайро.
Відповідь прийшла до нас сама. З розлому перед нами вийшло дещо. Високе. Вузьке. Схоже на фігуру в плащі, витканому з уламків льоду й темряви. Контури тремтіли, ніби не до кінця закріплені в реальності.
І головне — воно не йшло, а ковзало.
За ним — ще одне. І ще.
— Мені це не подобається… що це за Король Зими зі своїм мертвим військом? — дуже тихо сказала Майка.
Інтерфейс спалахнув із затримкою. Наче сам не хотів це розпізнавати.
[Подія: активована зона нестабільного захисту]
[Тип: невідомий]
— Захист?.. — пробурмотів я.
Фара різко видихнула:
— Це не гравці.
Я кивнув.
— Схоже на ігровий захист артефакта.
Перше створіння зупинилося. І повільно «повернуло» голову в наш бік.
Хоча голови в нього не було.
І цей «вершник без голови», за сумісництвом король-лич, «дивився» прямо на нас.
Брр. Мені терміново потрібен дракон.
Пасивка завила.
[Ціль зафіксовано]
— Контакт! — рявкнув Вайро.
Створіння рвонуло — і миттєво опинилося поруч із ним.
— Чорт! — я вистрілив.
Болт пройшов крізь нього, візуально не завдавши жодної шкоди.
— Не бере! — крикнув я.
— То що робити?! — Майка вже відступала.
Друге створіння опинилося поруч із нею й простягнуло руку.
— Майка! — крикнув я.
Удару не було. Було доторкання. І простір навколо неї тріснув, як скло.
— ЛАНСО! ЩО ВОНО РОБИТЬ?
Вона закричала — і зникла.
Просто зникла.
— Та що за… — Вайро рвонув уперед.
Третє створіння вже було біля нього. Вайро вдарив щитом.
Нічого.
У відповідь — знову дотик.
— Не смій!
Тріск. І Вайро теж зник.
Я різко розвернувся.
— Фара!
Вона вже намагалася піти ривком. Але одне з них перехопило її на виході.
— Ні! — вона вдарила.
Марно.
Дотик. І вона зникла.
— ЩО ЦЕ ЗА ХРЕНЬ?
Я залишився один.
Пасивка сходила з розуму. На мінімапі сигнали з’являлися і зникали. Вони оточували… але не атакували.
— Та ви знущаєтесь… — видихнув я.
Створіння опинилося переді мною.
Я підняв арбалет, палець на спуску… але не вистрілив.
Бо зрозумів.
Дарма.
Вони не вбивають. Вони забирають.
— Гаразд, — тихо сказав я. — Подивимось, що у вас там.
І не став ухилятися від дотику.
Світ тріснув.
***
Падіння не було. Удару — теж.
Світ на мить вкрився сірою пеленою — і наступної секунди я вже стояв у місці, якого не мало існувати.
Мене оточувала порожнеча. Але якщо придивитися — вона не була порожньою.
Вона була… шаруватою.
Наче простір наклали сам на себе кілька разів.
І в центрі — ми.
Майка. Вайро. Фаркс. І я.
— О, чудово, — видихнув я. — Всі живі.
— Це що за хрінь?! — одразу вибухнув Вайро.
— Не знаю, — чесно відповів я. — Але маю здогад.
Майка крутилася на місці:
— Це не інстанс… Інтерфейс реально зник! Як у режимі скріншотів!
Фара тихо сказала:
— Кишеня. І дивись — деякі здібності все ж працюють.
Я кивнув. Пасивка вже на щось натякала.
— Ми вже не на фракталі, — сказав я.
Вайро стиснув кулак.
— Прекрасно. Просто прекрасно.
Майка раптом завмерла.
— Зачекайте…
— Що?
Вона вказала на руку Вайро.
— У тебе це досі є.
У його руці був камінь, підібраний у локації. Він не був прив’язаний до гравця і не лежав в інвентарі.
Але він перенісся разом із нами.
— Значить, ті істоти переносять сюди разом із предметами, — сказав я.
Фара напружилась:
— Тоді…
— Так, — сказав я. — Якщо в гравців «Ешелону» вже був фрагмент у руках — їх теж могло перекинути сюди разом із ним.
Вайро похмуро завершив:
— І вони теж тут.
Ми одразу почали озиратися.
І тільки тепер помітили, що навколо почали проявлятися структури: двері без стін, лінії на підлозі, що ведуть у нікуди, дивні фігури.
Інтерфейс нарешті ожив:
[Зона: Зовнішня кишеня]
[Статус: обмежений доступ]
[Умова виходу: не виконано]
Майка нервово усміхнулась:
— Ну звісно.
Я кивнув.
— Схоже, нас чекають загадки.
Вайро пирхнув:
— Краще б просто бійка.
І в цей момент стало кришталево ясно:
адміни не могли просто так залишити шматки артефакта, що керує фракталами.
Вони поставили захист.
Замки.
І ми щойно потрапили в один із них.
Я всміхнувся.
— Гаразд. Розв’язуємо місцеві загадки. Швидко. І валимо звідси.
Майка одразу оживилась:
— О, це вже по мені.
Вайро зітхнув:
— А якщо тут ще й «Ешелон»…
— Значить, буде весело, — сказав я.
І зробив крок до першої «двері», до якої вела найяскравіша лінія.
Бо це явно був тест.
І, судячи з нашого настрою, провалювати його ніхто не збирався.
