Раді Вас бачити!

На тренуванні не було Люцифера, тож Ізуель знову спарингувалась із Азазель. Схоже занепала прагнула завдати якомога більше шкоди, тож атакувала швидко і болісно. Вона нанесла ряд ударів, від яких Ізуель була вимушена відступати назад і ледь не впала. Тоді задоволена Азазель дала сильного ляпаса зовнішнім боком долоні, від якого Ізуель розвернуло. Її щоку кололо, немов би голками, з розсіченої нижньої губи виступила кров. Предводителька підняла очі і звернула увагу на сімох занепалих, що тренувались у дальньому кутку зали. З кількома з них, вона знайома ще з військових навчань, інших мигцем зустрічала, але ім’я жодного з них ніяк не спливало у пам’яті.

– Давай, Предводителько, ще довше приходь до тями, я ж тут на цілий день! – саркастично кинула занепала, проте не нападала, що здивувало Ізуель. Їх звісно вчили не нападати першими, виключно захищатися, проте занепалі янголи ніколи не гребували бити лежачого чи беззбройного, чи їх обох.

– Хто це? – спитала у неї Ізуель, вказавши на дальній кут кімнати.

Азазель прослідкувала за її поглядом і розреготалась.

– Шукаєш нових друзів? Дивуюсь, що кажу це, але навіть ти варта більшого.

Ізуель кинула на неї швидкий погляд.

– Чого вони тримаються окремо?

– Хто? Ті невдахи? Їх було вигнано з Небес, і вони намагались повернутись. Коли Володар забрав їх сюди, вони були не надто вдячними. Але йти їм нікуди, от і тримаються купи, як отара овець.

– Але тебе теж було вигнано, – нагадала вона.

– Я пішла сама! – змахнула волоссям Азазель. – Я не винна в тому, що мене ваблять смертні.

Ізуель пригадала якого шуму набула вилазка кількох янголів на землю та їх любовні пригоди, що породили потомство.

– Через ваші дії стався Потоп, – нагадала Ізуель.

– От це вже точно не наша провина. Це сталось, через дії того, хто цим всім заправляє. Коли поробка не виходить як задумувалось, він її просто нищить і відтворює з нуля. Тобі не знається це дивним?

– Я не обговорюватиму божественні дії, Азазель.

– Подивимось, як ти заговориш, коли тебе усунуть.

– Мене не усунуть!

– Та ну! Ти ж не дурепа! Хіба ти справді віриш, що тебе хтось там чекає після, скількох, п’ятнадцяти років вже?

– Я не збираюсь говорити про це.

– Ми всі витратний матеріал. Люди, янголи, демони, всіх або виганяють, або знищують, коли ми не втілюємо величного задуму Творця. Ти більше не янгол, Ізуель. У тебе лишились тільки ми. Досить вже гратись у святу і опиратися. Ти не така, як вони. І ніколи не була.

– Ви мені не потрібні! – Предводителька з розвороту вдарила занепалу кулаком по щелепі. Азазель похитнулась, взявшись за підборіддя.

– Дурепо! Ти залишишся тут сама, назавжди! – крикнула вона, залишивши арену.

– Це ми ще побачимо, – пробурмотіла Ізуель.

Предводителька розвернулась, кивнувши своєму вартовому.

– Ви готові йти?

– Так… – вони рушили, Предводителька кинула швидкий погляд на високого вартового з делікатними рисами обличчя і густим чорним волоссям, що було достатньо неслухняним, аби визирати з шолома. – Як тебе звати?

– Можете звертатись до мене вартовий№1.

– О, то ти в мене перший за списком, чудово. Але я б хотіла знати тебе особисто, розумієш?

– Це може зашкодити роботі, – похитав головою він.

– Як знання твого імені може зашкодити?

– Це не за протоколом.

– Ти ж наче як працюєш на бунтівника, які до біса протоколи?

Вартовий дозволив собі стримано всміхнутись.

– Даарієль, – тихо відповів він.

– Ти – один з дітей Ліліт, Даарієлю?

Він похитав головою.

– Я – занепалий.

Ізуель спинилась і поглянула на нього.

– Тебе позбавили крил?

Він коротко кивнув.

– Пробач, якщо це особисте…

– Це була Беліал. У день мого викрадення.

– Вона займалась допитом?

– Ні. Вона просто хотіла забрати в мене залишки гідності.

– Що сталось?

Він певний час не відповідав, занурений у травматичні спогади.

– Я стояв на чатах території, – мовив Даарієль. – Вночі четверо накачали мене есенцією сну і викрали. Я прокинувся без одягу на іржавому стільці, все тіло було пошматоване. Беліал тоді стояла поруч, теж оголена і всміхалась так, ніби… – він похитав головою. – Тоді вона щось сказала мені й відрізала крила. Мене допитували ще кілька діб, допити проводила Абаддон. А тоді направили у казарми вартових. Потім викликали стерегти твої покої.

– Нащо допитувати вартового? Що ти міг знати? Вам давалась лише загальна інформація, яку вони й так мали.

Даарієль всміхнувся.

– Я дуже поважаю Вас, Предводителько, і все ж вважаю, Ви достатньо розумна, щоб усвідомлювати: вони ніколи не допитують просто заради інформації. Вони насолоджуються болем, нашим болем, бо ненавидять те, у кого перетворились і хочуть перетворити у таких самих монстрів і нас.

Ізуель опустила очі.

– Мені дуже шкода, що ти пережив такий біль, Даарієлю.

– І мені шкода, щодо Вас, Предводителько.

– Ізуель. Досить цих титулів.

– Ви вища за рангом, а я простий солдат.

– Зараз ми вже не у тій ієрархії. Ти охоронець, а я полонянка. Які вже тут ранги.

Він сумно всміхнувся.

– Якщо тобі захочеться поговорити – ти знаєш, де я живу, – спинившись біля дверей своїх покоїв, сказала вона.

Даарієль коротко кивнув.

– Знаю, це не за протоколом, але я буду рада твоїй компанії.

Вартовий знову всміхнувся Предводительці.

– Дякую, Пре…Ізуель.

– О, ти молодець, майже вийшло!

Він розреготався.

– Як багато занепалих янголів тут?

Вираз обличчя Даарієля набув серйозності. Він озирнувся на своїх колег, що мовчки стояли трохи далі по коридору і вели свою розмову.

– Близько двадцяти другого рівня, – понизивши голос відповів він, – десь тринадцять мого рангу.

– Як багато…Ти міг би дати мені список?

– Для чого?

– Я хочу поговорити з ними. Їм тут, мабуть, геть не солодко.

– Це так. Але це небезпечно. Якщо Володар…

– Він нічого не дізнається, – схопила його за руку вона. – Це ж просте послання. Ми лише поговоримо. В тебе є ідеї, як нам влаштувати зустріч?

– Всіх занепалих, в кому сумнівається Володар чатують вартові, і хоч не всі з них занепалі, як я, але з багатьма вартовими я у добрих стосунках. Я можу попросити їх передати послання.

– Дякую!

– Але тільки передати послання, Ізуель. Я не гарантую, що на зустріч хтось прийде, більшість вже зневірилась, до того ж я не знаю як тебе туди провести.

– Ну, на тренування мене супроводжував сьогодні лише ти. Коли отримаємо їх відповіді, скажи своєму колезі, що я вирішила потренуватись на самоті поза графіком, і ти мене проведеш.

– Але що як Володар прийде до тебе і дізнається?

– Ми підемо не до тренувальної зали, потрібно знайти якесь тихе місце, але я не залишала палацу, і не знаю де воно може бути.

– Є одна ідея, – замислився він. – Гаразд. Я спробую.

– Дякую.

Даарієль коротко кивнув.

Ізуель увійшла до кімнати, домірковуючи майбутній план. Чомусь вона була переконана, що всі вигнанці погодяться поговорити. Але, що вона може їм запропонувати? Вмовити Небеса прийняти їх назад? Це неможливо. Ні, вона має щось вигадати. Сон не йшов і вона міряла кроками кімнату аж до ранку, а тоді зібралась і пішла на тренування.

Занепалих, окрім Азазель, на тренуванні не було. Це роздратувало її, але вона і далі сподівалась встояти, доки занепала намагається вибити з неї дух. Пройшло ще декілька днів, однак відповідь не надходила. Ізуель втрачала терпіння, і, якщо чесно, віру у те, що план спрацює.

Балкон потопав у сутінках. Ізуель сиділа, втупившись у темряву, що розстилалася перед нею. Роки минали, а вона все ще була тут. Кожен день був однаковим: прокинулась, потренувалась, повернулась, отримала очікуваний візит Люцифера, який знову і знову вмовляв її приєднатись і, не отримавши згоди, йшов собі. Вона не могла сказати, чи все ще сподівалася на втечу, чи просто не хотіла здаватися навіть собі. Вона почувала себе частиною цієї пітьми та чи не вперше за певний час, це її не лякало. Вона занурила себе у темряву, щойно її викрали й доставили сюди. Вона уже частина темряви та навряд чи колись знову торкнеться світла. Почувся шелест тканини, схоже хтось увійшов у її покої. Це вже ставало обридливою звичкою, грою, в яку вона втомилась грати. Ізуель не обернулася на свого гостя. Просто дивилась у пітьму і продовжувала зливатися з нею.

– Ти настільки у відчаї, що навіть не реагуєш на мою присутність? – тихо звернувся до неї Люцифер.

Вона мовчала.

– Або ти нарешті починаєш звикати до мене? – замислився він. – Що ж, я ціную прогрес.

Він мав рацію. І це її бісило. Предводителька видихнула, все ще не озираючись.

– Чого тобі треба?

Ізуель відчула рух, схоже, він підійшов ближче. Вона не бажала повертатись, чи дивитись на нього, не бажала взагалі його присутності тут. Але потім почувся слабкий писк. Вона ненавиділа себе за це, але все ж повернулась. Її очі звузилися. Люцифер стояв поруч, а в його руках вовтузилось маленьке пухнасте щеня. Темне, із блискучими очима, м’яким хутром і гострими, ще геть маленькими чорними кігтиками. Миле, як всі щенята, але абсолютно не потрібне їй в полоні. Вона не хотіла крім власного життя відповідати за чиєсь ще.

– Що це?

Вона озвучила питання, хоч відповідь була очевидна.

– Щеня пекельної гончої. Їх було створено спеціально для охорони Безодні, планую з часом зібрати цілу зграю, але вони добряче ховаються.

Він простягнув щеня їй. Воно хитнуло головою і поглянуло на неї, легенько пискнувши.

– Це тобі.

Ізуель нарешті підняла на нього очі, її брови сіпнулися. Люцифер вдоволено всміхався.

– Мені не потрібен пес.

– О, я думаю, все ж потрібен. Ти така самотня, нехай буде хтось, хто зігріє вночі, якщо вже ти не запрошуєш мене до ліжка.

Її пальці напружилися, вона навіть не доторкнулася до песика.

– Це якась нова маніпуляція? – нахмурилась вона. – Не втрачаєш надії прив’язати мене до цього місця?

Люцифер посміхнувся.

– Звісно. Я ніколи не втрачатиму надії у це.

Вона стиснула зуби.

– Я не хочу його.

Щеня тихо скімлило і підняло голову, дивлячись на неї великими, блискучими очима. Люцифер знизав плечима і обережно поставив його на кам’яну підлогу.

– Ти не хочеш щеня? Чудово, тоді позбудься його.

Її тіло напружилося.

– Серйозно, можеш викинути його з вікна. Я, звісно, не дивитимусь на це, бо воно ще мале і не може себе захистити, проте зрозумію, якщо ти відчуваєш, що маєш так вчинити.

Його погляд не був глузливим. Люцифер ніби очікував бодай якоїсь реакції.

Щеня похитнулося на лапах, обережно підійшло ближче до її ніг, обнюхуючи.

Ізуель не ворухнулася. Вона не знала, чому не підвелася і не відійшла якнайдалі від Люцифера і його дурного песика, на якому хіба банта не було. Повелитель нахилив голову.

– Ну що ж, моя люба. Вибір за тобою.

На цих словах, він розвернувся, повільно вийшов з кімнати.

Щеня підняло голову ще вище, його кігтики ковзнули по каменю, піднімаючи пухнасте тільце на задні лапки. Воно злегка тицьнулося носом у її коліно. Ізуель видихнула, і дуже повільно простягнула руку, пальці зустрілись із теплим хутром. Щеня радісно штурхнулося в її долоню, завиляло хвостом.

Предводелька зціпила зуби.

– Тільки не думай, що я тебе полюблю.

Але її пальці не відпускали м’якої шерсті. А щеня не припиняло підстрибувати, аби залізти їй на коліна.

Щовечора вона лягала спати, щоб дні минали швидше. Янголи не мали потреби у сні чи харчуванні, їх створили вищими за базові потреби, що були дані людству. Але Ізуель спала і часом навіть бачила сни. Тієї ж ночі вона не могла заснути, бо щеня весь час скавучало і намагалось залізти на її ліжко, яке було занадто високим для нього. Схоже щеня боялося темряви. Всю ніч воно дряпалося лапами по кам’яній підлозі, тихо скімлило біля її ліжка.

Ізуель заплющила очі, вперто ігноруючи.

– Якщо ти не замовкнеш – я таки викину тебе з вікна! – бурмотіла вона, занурюючись у подушку обличчям.

Писк не припинявся. Вона зітхнула, повернулася на бік і поглянула на підлогу. Очі щеняти блищали у темряві, воно тремтіло.

– Що тобі треба? – спитала вона.

Песик гавкнув і загарчав у спробі видертись на ліжко і сховатись у ковдрі. Кілька марних спроб і песик таки застрибнув, скориставшись дерев'яними рамами ліжка. Через, що лишив глибокі сліди від пазурів на деревині. Щойно щеня заскочило на м’яку постіль – скрутилось бубликом і вляглось, затихаючи.

Ізуель різко сіла.

– Геть! – владно промовила вона.

Щеня підвело голову і подивилося на неї, хвіст сіпнувся, очі блищали, неначе він зараз заплаче. Вона відчувала тепло його маленького тіла, як воно поривчасто дихало.

– Ти справді боїшся?

Песик опустив голову.

– Гаразд. Але не наближайся до мене, зрозумів?

Песик позіхнув і поклав голову собі на лапки. Вона видихнула і впала на подушки, вкриваючись. Ізуель заснула – і вперше за довгий час відчула, що її ніч була не такою самотньою.

***

Наступного ранку, вона прокинулась від того, що щось мокре торкнулося її щоки. Вона струснула головою і відкрила очі. Щеня стояло на її подушці, радісно тицяючи носом у її обличчя, хвостик сіпався із боку в бік. Вона зітхнула.

– Це буде тепер щоранку, так?

Песик радісно завиляв хвостом і знову лизнув її. Вона про себе вилаяла Люцифера. І все ж встала.

Щеня почало супроводжувати її всюди. На тренування. На прогулянки балконом. Навіть, коли вона міряла кроками кімнату під час її безсонних роздумів – воно бігло за нею, намагаючись обійняти лапами її щиколотку, щоб погратися.

Коли вона виходила на арену, щеня сиділо осторонь, спостерігаючи. А коли вона падала, що траплялося частіше, ніж їй хотілося, навіть попри наворочений костюм, воно тихо скімлило, ніби не розуміло, чому вона слабша, ніж мала б бути.

Люцифер продовжував тренувати Предводительку та визначав її успіхи, хоч вона сама в тому не була певна. Сила Ізуель не повернулась до неї, і хоч рани затягнулись, тіло зміцніло, а спиною раз по разу пробігав обридливий свербіж – (перше свідчення, що її нові крила уже формуються), вона усвідомлювала, що не повернула і половини своєї колишньої могуті.

Щоразу, коли їй не вдавалось згрупуватись і вона падала, щеня починало пронизливо лаяти, Люцифер поривався допомогти їй встати, та Ізуель відкидала його руку і підіймалась самостійно. Їй вистачало насмішок з боку інших «тренувальничків», які щоразу, варто було лише їх Повелителю відійти, невпинно нагадували Ізуель про її нікчемність.

Одного разу, коли вона піднялася на ноги після особливо болючого удару, від якого на її коліні та стегні з’явились синці, песик вчепився зубами у її штанину, ніби стримуючи її від наступної атаки. Вона опустилася навколішки, намагаючись дотягнутись до пса, та лише змогла провести пальцями по його вухах.

– Та пусти! Дурне щеня!

Песик скавучав, застрибуючи на її коліна, намагаючись дотягнутись мокрим носом до її щоки.

– Та чого ти…

Вона підняла його і щеня тієї ж миті обвило її лапками, не припиняючи виляти хвостиком. Вона не змогла стримати посмішки.

– Я в порядку, – сказала вона йому.

Він все ще обіймав її.

– Він хвилюється за тебе, – наблизившись, промовив Люцифер, – любить тебе.

Ізуель кинула на Повелителя розгніваний погляд.

– Я не просила про це.

– Але ти і не позбулася від нього, – зауважив Люцифер, знизавши плечима.

– Він не винен в тому, що не потрібен мені.

– Тому ти лишила його всупереч власному…небажанню?

Предводителька зітхнула і поставила песика на підлогу.

– Сиди тут, – звернулась до пса вона, – я в нормі, чуєш? Будеш лізти на арену – тобі можуть нашкодити, несвідомо. Зрозумів?

Люцифер озирнувся.

– Навряд чи несвідомо. Ти не уявляєш які огидні істоти у моїй компанії.

– Ну…Скажи мені, хто твій друг…

– Вони не друзі мені, – запротестував Люцифер, – ти – мій друг, Ізуель, і була ним завжди. – він знизав плечима. – Навіть, коли відвернулась від мене та обрала мого брата – ти все ще мій друг.

Він підняв її зброю і поніс до стійки. Вона провела його поглядом, нахмуривши брови.

І навіть після тренування, після її повернення до покоїв, вона не могла викинути цього зі своєї голови. Вони справді були друзями, ще задовго до його падіння. Вони навчались разом, тренувались. Він ніколи не мирився з Міхаелем, бо то був старший брат, якого завжди ставили у приклад, правильний син, здібний учень, високоморальний чоловік, що завжди чинив тільки так, як слід. Ізуель була іншою, звісно, вона слідувала правилам, добре навчалась і мала силу, яку розвинула майже одразу по тому, як її було створено, вона була однією з небагатьох, кого за силою ставили в один ряд із архангелами і пишалась цим, хоч це і не підтримувало їх вчення. Люцифера вважали найслабшим у родині, однак, він був зведений до рангу архангелів. З часом його сила росла, а надто у бажанні зчинити черговий бунт. Він був невдоволений ієрархією, вважаючи це якимсь неправильним панівним режимом і прагнув здобути всім янголам свободу. Однак він не знайшов значної підтримки.

Ще до того, як Ізуель закохалась у Міхаеля, вона мала почуття до Люцифера, хоч ніколи не прагнула їх визнавати. В нього було щось подібне, завжди відчувалась напруга, коли вони лишались наодинці. Але обоє були занадто зайняті іншим, щоб хоч якось ці почуття проявляти. Коли він став занепалим, вони втратили зв’язок. По суті єдина, хто хоч якось спілкувалась із Люцифером, була його молодша сестра – Азраель, яка як Янгол Смерті не була зобов’язана займати чийсь бік і завжди лишалась посередині. Ізуель захоплювалась нею. Вона була мудрою, сильною, і ніколи не приймала рішень, що суперечили б її власній думці. Мабуть, через це її завжди поважали як янголи, так і демони.

Наступні місяці минули швидко, демониця-прислужниця принесла сніданок, який Ізуель одразу ж поставила на підлогу, покликавши пса. Вона не знала, чи потрібно пекельним гончим якось харчуватися, але якщо він ще малий – звідки йому брати сили, щоб вирости? Питати про це у Люцифера вона не хотіла. Їй не подобалась думка, що його подарунок має для неї бодай якесь значення. Навіть, якщо він подарував їй живу істоту, яка за визначенням подарунком бути не може. Доки щеня наминало свіжий омлет з індичкою, Ізуель підняла нічну сорочку на спині і ставши біля колони, що оточували вихід на балкон, почала рухатись в боки, щоб почухати спину. Свербіж ставав нестерпним, шкіру аж пекло від бажання розчухати зцілені рани.

Люцифер зайшов без стуку, як завжди, але цього разу в його погляді було щось грайливе. Помітивши Ізуель, яка і не думала спиняти ранковий «почесон», він закрив рота, а тоді відкрив знову.

– Що ти робиш? – насилу спитав він.

Вона навіть не витрачала часу на пояснення, зніяковіння чи будь-що інше, чухалась собі далі, радіючи, що під нічною сорочкою має безрукавку з отворами для крил, яку носили занепалі на тренування і штани, що ледь тримаються з тим дурнуватим позолоченим паском.

– Тобі яке діло? – гаркнула Ізуель. – Стукати навчись.

– А для чого? Може я прагну тебе застукати за чимсь провокативним?

– Я чешу спину об колону, це недостатньо провокативно для тебе?

Люцифер розреготався.

– Хочеш, пошлю когось по мазь, що знімає свербіж?

– Можеш послати себе? – вона застогнала, коли нарешті знайшла те місце, яке чухалось під лопаткою найбільше. – Будь ласка!

Погляд Люцифера став геть веселим, він зробив крок до Іуель. Щеня, що саме доїло сніданок, миттєво вскочило, перегородило йому шлях і почало гарчати. Повелитель нахилив голову.

– О, тепер ти маєш власного охоронця. Як мило!

– То це вже п’ятий? – хмикнула вона, продовжуючи чухатись. – Сподіваюсь, ти йому добре платиш.

Нарешті втамувавши свербіж, вона опустила сорочку і сіла на ліжко. Пес підійшов, хитаючись з наїженим животиком на обидва боки і притиснувся до її ноги носом.

– Ти мене захищаєш? – всміхнулась вона.

– Мабуть, ревнує.

Вона закотила очі.

– Було б до кого. Чого ти приперся?

– Може йому треба дати ім’я? Що думаєш?

– Думаю, тобі вже час, – піднявши песика, Ізуель посадила його собі на коліна. – Серйозно, може просто підеш? Прямо в ті двері?

Люцифер всміхнувся і спокійно сів у крісло навпроти.

– Ну, звісно ж ні, – закотила очі вона.

– Скажи мені, Ізуель… Ти ще заперечуєш, що він тобі потрібен?

Вона не відповіла, але її рука ковзнула по спині щеняти, стискуючи шерсть у пальцях. Вона не хотіла прив’язуватися. Але тепер уже заперечувати було безглуздо.

– Якщо постане вибір: із ким мені поговорити, з тобою чи з ним – я оберу його. Він принаймні мовчазний.

– Дай йому ім’я. А тоді побачимо, – Люцифер піднявся, підморгнув їй, і вийшов з кімнати.

Ізуель взяла пса в руки, і відкинулась на ліжко, поклавши щеня собі на живіт.

– Може і справді непогана ідея… – замислилась вона. – Не зватиму ж я тебе щеням, коли ти виростеш. Ти, мабуть, будеш розміром з коня, як гадаєш?

Песик впевнено гавкнув і тут же позіхнув. Вона стримала посмішку і погладила його бік, він повернувся, підставивши живіт під її руку.

– То як тебе назвати? – погладжуючи рожевий набитий животик, спитала вона. – Може Фенріс?

Щеня загарчало.

– Ні? – спитала вона, регочучи. – Тоді…Може Хаті?

Песик гикнув і змінив позу.

– Ти такий вибагливий…Може тоді Гарм?

Щеня схилило голову вбік, ворухнувши вухом.

– Що? Гарм? – перепитала вона. – Подобається?

Він висолопив язика і завиляв хвостиком.

– Ну, гаразд, Гарме, – Ізуель похитала головою, усмішка згасла. – Я – Предводителька Небесного Війська, існую майже з початку часів, а ще у мене є пес і я з ним говорю – дожилася.

***

Вранці вона як завжди поспішала на тренування. Гарм, звісно, лишатись у кімнаті не бажав і підстрибом біг за Ізуель, уникаючи потрапляння під чобіт Даарієля, що широкими кроками йшов за дівчиною. Новин досі не було, Предводителька уже усвідомлювала, що, схоже і не буде.

Щойно вона перетнула залу і зайняла місце на арені, перебинтовуючи кістяшки пальців, Азазель засміялася, кинувши на неї погляд сповнений співчуття.

– О, яка ти мила зі своїм кишеньковим песиком, – саркастично протягнула вона.

Ізуель стиснула руки в кулаки, але змовчала.

– Ти ним компенсуєш власну безладність? Думаєш, нікчемне щеня виправить відсутність крил і невміння боротися?

– Ні, вона, мабуть думає, що цей малий пацюк захистить її, – розреготався Асмодей.

Щеня, що сиділо біля її ніг, тихо скулило. Азазель підбила його ногою.

– Упс.

Цуцик закрутився у повітрі, ударився об камінь, заскавучавши, Ізуель не поворухнулася, хоча серце зрадницьки зайшлось у грудях.

«Я вища за це. Я не здатна на помсту. Помста роз’їдає душу. Моя душа чиста.» – говорила собі вона.

Сміх гучнішав, до Азазель приєднався Асмодей.

– Обережно, Азо! – звернулась до неї Беліал. – Це ж подарунок Володаря.

«Я вища за це. Моя душа чиста.»

– Начхати. Пес все одно сконає, коли ми її відправимо у засвіти, – тицьнувши пальцем у Ізуель, промовила Азазель. – Бо не буде кому подбати про цю малу плюшеву іграшку.

«Моя душа чиста.»

– Вона, що язика проковтнула? – гиготів Асмодей.

Азазель підійшла ближче до Гарма, що перекотився на бік, тремтячи. Вона підняла ногу і завдала ще один удар.

Щеня заскавучало, піднявши блискучі від сліз очі на Ізуель, вона відчула, як її кров закипає. Гарм судомно дихав, його лапки тремтіли.

«Я вища за помсту. Моя душа чиста.»

Нога знову піднялась над  щеням. Новий напад скавучання.

«Моя душа чиста.»

А потім, коли Гарм підняв на неї очі, сповнені болю, коли Азазель замахнулась знов, щось всередині Ізуель зламалося. Вона не стрималася і, швидко наблизившись до Азазель, прогарчала:

– Не. Чіпай. Мого. Пса. Паскудо!

А тоді, схопивши меча, атакувала. Азазель ухилилася, сміх не зникав з її губ.

– Так-так, злість тобі личить. Але ти все ще безладна.

Ізуель не слухала, вона завдавала удар за ударом і жахнулась від того, як зраділа поранивши Азазель. Коли з рани під грудьми хлинула темна кров, Ізуель відчула полегшення і тріумф. Що це? Звідки це взялося? Вона ж не така!

Предводителька озирнулась, в надії побачити Люцифера, який спинить її від падіння у чорну прірву. А побачила лише злісні, зловтішні кровожерливі погляди підступних створінь, яким було байдуже хто страждає, для них не було «своїх» чи «чужих», вони ненавиділи всіх однакового і себе разом з ними. І після цього, її власний гнів, нарешті зірвався з кайданів. Вона не була кращою, не була вищою. Вона мстилась за пса, якого не хотіла. Вона мстилась за те, що лишилась сама, у полоні, скривджена. Мстилась за те, що друг піддав її тортурам і удавав, ніби все це було задля неї. А її коханий навіть не намагався визволити її. Мстилась за те, що втратила силу, втратила могутність, втратила все.

Вона била жорстко і без жалю, завдаючи нові і нові рани Азазель, доки та не впала на підлогу, піднявши руку, спиняючи її.

– Ти здаєшся? – здивувалась Ізуель, вона задихалась від приливу адреналіну і захвату, що нищить ворога, як давно мріяла, кров стікала її клинком, скрапуючи на пісок.

Азазель криво всміхнулась і підчепила її ногою, намагаючись звалити на підлогу, але спиці на її костюмі зреагували миттєво і дівчина встояла на ногах. Занепала роздратовано підвелась і атакувала. Кров скрапувала з її ран, перетворюючи підлогу на місиво брунатного вологого піску.

В момент, коли Азазель зробила невірний крок, вона відкрилася на коротку мить, якої Ізуель цілком вистачило, вона більше не вагалася. Клинок ковзнув по її горлу. Гаряча кров, пульсуючи, хлинула на Предводительку, змусивши її відскочити вбік, витираючи очі та обличчя. Азазель захрипла, її очі шоковано втупились у дівчину, що стала над нею.

– Що ж, схоже це я тебе відправлю у засвіти, люба, – самовдоволено кинула Ізуель і одразу ж жахнулася. 

Її скував холодний шок доволі простого усвідомлення і тільки один голос пробився крізь нього. Люцифер підійшов без поспіху. Нахилився, його голос був ледве чутним.

– Обережніше, починаю думати, що ти перетворюєшся на мене.

Його слова були холодними, але в них не було знущання чи осуду, виключно факт.

Ізуель повільно підійшла до Гарма та взяла його на руки. Цуцик відразу ж притулився до неї, судомно дихаючи.

– Все добре, Гарме. Пробач, що дозволила це. Більше цього не станеться, я обіцяю. Я захищатиму тебе.

Вона відчула, як його тепло заспокоює її власне серцебиття. Дівчина йшла до своїх покоїв думаючи лише про те, що вона і справді перетворюється на когось іншого. Ізуель ставала нищівною, спраглою до помсти, жорстокою. І так, вона звернулась до ворога словами її ворога – вона назвала її «люба», як це робив Люцифер.

Предводителька заплющила очі.

– Яка ж я огидна! Як я могла дозволити всьому цьому статися?! – прошепотіла вона, стримуючи сльози.

«Ти ні в чому не винна, ма.» – пролунало в її голові, голос був дивним, високим, мов дитячий, але поривчастий, не схожий на голос янголів чи людей.

Вона розплющила очі, холод торкнувся шкіри, вкриваючи її мурахами. Що це було?

«Це я. І ти мене почула. Так?»

Ізуель опустила очі на Гарма. Він задоволено виляв хвостиком.

– Ти говориш?

«Ми можемо спілкуватись подумки з тими, з ким маємо зв’язок. Ти визнала мене як свого і пообіцяла захист. Тож тепер ти мене чуєш.»

– І…Часто ти будеш в моїй голові?

«Коли тобі це буде потрібно…» – голос звучав засмучено. – «Я не хочу тобі набридати, вибач.»

Чомусь це змусило Ізуель пошкодувати про сказане.

– Ні-ні… – вона підняла песика і поглянула у його очі. – Ти не набридаєш. Просто часом в моїх думках краще не бути, розумієш? Я буду казати тобі, коли не варто, добре?

«Гаразд. Можемо придумати кодове слово, хочеш?»

– Добре. Є ідеї?

«Може…фрикаделька? Вчора подавали смачненьку фрикадельку.»

Предводителька чомусь розсміялась. До кімнати увірвався Люцифер. Ізуель і Гарм уважно поглянули на нього.

«Він мені не подобається.»

– Не тобі одному, – зітхнула вона, а тоді звернулась до Люцифера: – Чого тобі треба?

– Я хотів перепросити за сказане, і… – він поглянув на Ізуель, тоді на Гарма. – Ти вже прийняла його?

Вона нахмурилась.

– Звідки ти…

Люцифер всівся на крісло.

– Він спілкується з тобою подумки? – подавшись вперед, зацікавлено спитав він.

– Так, і що?

– Чудово! – скрикнув він. – Я знав, що вийде!

– Що вийде?

– Нічого, – різко відповів він. – Я хотів спитати…Може тобі щось треба?

– Що мені може бути треба?

– Ну…Мило, заточка…

Вона жбурнула у нього подушку.

– Отже, визнаєш, що я в тюрмі?

– Комфортабельній і доглянутій, але…

Вона похитала головою.

– Йолоп!

Він всміхнувся, очікуючи відповіді на питання, Ізуель швидко похитала головою.

– Гаразд… Я просто подумав, ти носиш чоловічі речі, може тобі підібрати щось по розміру… Це виглядає дуже цікаво, але навряд чи зручно, – покосившись сіру кофту, довгу нічну сорочку, яку вона закріпила паском разом з великими на неї штаньми.

– Якщо ти про ту вульгарщину, то – ні, дякую. Краще ходитиму як очмана, але збережу гідність.

Він розреготався і піднявся.

– А, чекай, – спинила його вона, кинувши погляд на Гарма.

Люцифер уважно поглянув на неї.

– Щоранку нехай приносять сніданок для Гарма.

– О…Гарм? Йому пасує, – всміхнувся він. – Так, звісно. Чого б він хотів?

– На сніданок він хоче фрикадельки.

«Ура!»

– На обід… – вона опустила очі. – Чого ти хочеш на обід?

«Те м’ясце на кістці, яке приносили минулого місяця на фестиваль.»

– Свинячу рульку на обід, а на вечерю, що?

«А може той млинець із сиром?»

– Млинець із сиром. Це все, Гарме?

«Дякую!»

Вони з Люцифером обмінялись кивками.

– І ще, йому треба якісь іграшки, він гризе мої чоботи.

Люцифер всміхнувся.

– Звісно, все зробимо. А ти що б хотіла з меню?

– Я не снідаю, нехай не приносять. Обідаю вкрай рідко, я не відчуваю голоду, якщо ти раптом забув.

Він активно закивав і подався вперед.

– Гаразд, як щодо вечері?

– Вечері? – нахмурилась вона.

– Так, – прочистив горло він, – ну, зі мною.

Ізуель вирячила очі. Тоді навпаки примружилась і придивилась до нього.

– Ти зашарівся? – здивувалась вона, хитаючи головою. – Не роби так більше, це огидно.

– Не робити, що? – розгубився Люцифер. – Не червоніти, чи не запрошувати тебе на побачення?

– Фу, коли ти назвав це побаченням і те, і інше! – вона впала лицем у подушку, Гарм виліз на її спину. Вже за мить вона підняла голову, щоб поглянути на дивовижно тихого Люцифера. Та його на кріслі більше не було. – О, гаразд. Діло буде: я образила володаря вигнанців. Непогано для початку.

«Я думав, він зараз або розрегочеться, або рознесе кімнату.»

– Це два його типові стани, – зітхнула Ізуель.