Раді Вас бачити!

Першим місцем, яке я побачила – був величезний сад, він розстелявся наскільки бачили мої очі та був усіяний квітами, шовковистими стеблами соковитої зелені й фруктовими деревами, обрамленими витонченими золотистими огорожами. Легкий літній вітерець розносив солодкі пахощі персиків, полуниці та троянд, прохолоду від м’яти, бергамоту і бузку, терпкість базиліку і гвоздики. Я не могла надихатись цим повітрям, воно пробуджувало спалахи спогадів, таких далеких, що я не встигала вхопитись за них. Небо було чистим, блакитним, а сонце неначе застигло наближаючись до заходу, занурюючи все довкола у золотисте сяйво.  Міхаель ступав м’яко, ледь чутно, мені здавалося, що я тупотіла слідом, як слониха. Втім, поглянувши на свої ноги, я помітила, що майже не торкаюсь ними землі, якщо, звичайно, вона тут взагалі була.

Ми обійшли сад і рушили по залитому сонцем місту, тут не було блискучих хмарочосів, машин чи доріг, словом, звичних для мене бетонних джунглів. Це місце оточували дерева, величезні теплиці та однакові будиночки, зліплені в один, що тягнувся до самого горизонту, довжелецьким скляним прямокутником. Всередині будинку вирувало життя: там були письменники, що тарабанили по білосніжних клавіатурах, художники, що оспівували красу природи, музиканти, що грали на ідеально налаштованих інструментах, балерини, що репетирували у дзеркальній залі.

– Тут є…матеріальне? – здивувалася я.

– Кожна людина мала за життя щось, що робило її щасливою, прийшовши сюди, вона здатна відтворити цю річ такою, якою вона могла б стати, ідеальною, вічною, – пояснив Міхаель.

– Дивно. Я завжди думала, що в Раю душі позбуваються всього, що тримало їх на землі.

– Так і мало бути, – всміхнувся він. – Але людство дуже прив’язане до матеріального світу, навіть ставши нематеріальними, вони не можуть знайти тут спокою. Тож Всевишній забезпечив душі всім, що може допомогти їм відчути тут щастя і спокій.

– Тобто все це щось на кшталт ілюзії?

– Ну, ти ж бачиш саксофон того хлопця? Чи палітру в руках тієї дівчини? Це така сама ілюзія, як ми з тобою.

– А якщо, я не маю нічого такого…

– Кожна людина має, – м'яко не погодився Міхаель.

– А я теж маю жити в такому будинку?

Мене турбувало те, що він весь зі скла, тут не було ванної, спальні, кухні. Душам все це не потрібно, тут були виключно ті речі, які подобалися померлим. Якщо я люблю тільки пінну ванну, чи є сенс мені взагалі мати будинок?

– Сенс є, Реджино, – як зазвичай відповів на мої думки Міхаель. – Для багатьох будинок це – затишок та захист. Ці люди перебувають тут довгий час, і їм подобається бути в колі одне одного. Новоприбулі соромляться цього, вони почуваються незатишно. Тому одержують окреме житло. Дім, про який давно мріяли, де може з'явитися все, чого вони бажали за життя, тож із часом це допомагає їм трохи заспокоїтись і, згодом вони все одно всі переходять сюди.

– Чому?

– Вони почуваються самотніми серед купи речей, які їм уже ні до чого. Особистий будинок, як правило, тимчасовий захід. Хоча є й такі, хто вважав за краще залишитися там.

– А в мене буде такий будинок?

– Якщо ти захочеш.

– Тобто, загалом Рай це…Великий гуртожиток?

Міхаель всміхнувся.

– Щось на кшталт.

Я зітхнула. Мені було так легко зараз, хотілося лягти на м'яку траву і купатися в променях заходу сонця. Але було аж занадто доглянуто, що я посоромилася й обсмикнула себе, ще раз поглянувши на скляний будинок з купою людей. Хтось мені навіть помахав рукою, я поспішила помахати у відповідь.

– Ти можеш робити все, що завгодно, що не завдасть шкоди природі цього місця, Реджино.

Я поглянула на Міхаеля, стримавши зітхання, я, мабуть, ніколи не звикну до того, який він гарний.

– Хіба моя вага не завдасть шкоди траві? – спитала я.

Він сяйливо всміхнувся.

– Це навряд чи, чисті душі не мають ваги, це тобі показали Терези.

– О, то я після смерті типу…схудла?

Він знов усміхнувся.

– Може, тобі потрібна підтримка? – спитав Міхаель, а тоді сміливо сів на траву і виструнчився на ній, поклавши руки під голову.

Я глянула на нього і посміхнулася, а потім лягла поряд, вдивляючись у профіль Міхаеля. Він був приголомшливим. Досі не вірилось, що такі ідеальні істоти, хоч і були схожі на людей, але абсолютно вирізнялись від нас своєю бездоганністю.

Він легко усміхнувся.

– Якби я міг – почервонів би, – відповів він, не розплющуючи очей.

Я прикусила губу. Ніколи не звикну, що він читає мої думки. Він би сподобався мені більше, якби щось не тримало мене. Щось стискало мене, мов лещатами, коли я думала про привабливість Міхаеля. Що не так? Я лежала на траві, прикривши очі від сонця і насолоджувалась теплом, що пестило мою шкіру, або принаймні відчувалось так. Не певна, що маю шкіру чи тіло, мабуть, так мені простіше звикнути до цього місця.

То, що було не так? Щось вислизало з моєї пам’яті, як тільки я увійшла у ті двері. Я витратила кілька хвилин, щоб зосередитись. Тоді розплющила очі, відчуваючи, ніби щось кольнуло мене у живіт, розходячись занімінням у кінцівках. Тео. Мій Тео ... Господи, я зовсім забула про нього. Чому? Чому я забула про Тео? Він же не припиняючи вився в моєму мозку, і мама, і батько, навіть батьки Тео, я відчула шум. Ніби їхні голоси кричали в моїй голові. Я не могла сфокусуватися, втім, щойно я увійшла в цей сад, мені враз стало спокійно.

Сконцентрувавшись, вслухаючись, я досі можу почути маму, іноді батька, але Тео... Його голос, донедавна, був голосніший, пронизливіший за всіх, чому ж він замовк? Я не чула його більше, як не намагалась.

– Він залишив світ живих, Реджино.

Я поглянула на Міхаеля. Він сидів на траві та пильно дивився на мене. У його каштановому волоссі, що відливало золотом у променях сонця, зараз купався вітер.

– Як це сталось? – прошепотіла я, відчуваючи, як у грудях все захололо.

– Він перервав нитку власного існування, – відповів Міхаель.

– Іншими словами... – проковтнувши клубок у горлі, прохрипіла я. – Він наклав на себе руки?

Міхаель із сумом поглянув на мене.

– Боюся, що так, – відповів він.

Я зосередилася на відчуттях. Я була спокійною, якщо не сказати байдужою. Мій хлопець наклав на себе руки, а я спокійна, як корова в Індії! Як таке можливо?!

– На тебе впливає це місце, – пояснив Міхаель. – Тут усі спокійні, щасливі, і дещо байдужі до того, що тримало їх на землі. Це не твоя провина.

– То він тут? Тео, десь тут? – заметушилась я, намагаючись встати.

Міхаель накрив мою руку своєю.

– Мені шкода, Реджино. Це великий злочин, його забрали в інше місце.

– О, Тео ... – протягнула я.

Хотілося плакати. Але я не могла, схоже в цьому місці не плачуть і не горюють. Хотілось залізти у ліжко і накритися ковдрою, ховаючись від усіх. А, точно. В мене ж ні ліжка, ні навіть ковдри нема!

– Я можу допомогти тобі із цим, – відповівши на мої думки, сказав Міхаель.