Раді Вас бачити!

Ізуель дивилась на колишніх побратимів і усвідомлювала, що тепер, коли вони були по різні боки барикад, ті мали страхітливий вигляд. Вони були нездоланними і завдавали смертельних ударів одним помахом меча. Не замислюючись, не жалкуючи. Урієль, якого ще вона тренувала свого часу, навіть не поглянув на неї, не звернув увагу, що Окабієль кинула зброю, готова здатися. Просто одним ударом відітнув їй голову. Біль скував серце Ізуель, перед очима промайнули всі моменти спільно проведених тренувань, як добре в неї виходило, як якісно вона відпрацьовувала удари. Та перед архангелом цього було не досить.

Сутінки швидко розсіювались, відкриваючи яскраву блакить неба, сонячні промені золотими стовпами занурювались у соковиту зелень трав під ногами. Легкий літній вітерець куйовдив волосся і пір'я на крилах. Колись у цьому місці Ізуель відчувала спокій і благодать, тепер ж все її їство стислося у напрузі, відчуваючи нескінченну тривогу і біль. Її зрада гіркотою осідала в роті і клубочилась холодом у животі, почуття провини дедалі сильнішало, заповнюючи всі її думки, коли вона бачила як ті, кого вона тренувала, зіткнулись у запеклій боротьбі з тими, кого вона раніше вважала братами і сестрами по зброї.

Армарос бився із Єгудієлем, вони обидва були сильними в руках. Спершу здавалось, що занепалий витримає, він дуже вдало блокував удари, завдаючи точних і виважених у відповідь. Однак, вже за певний час стало зрозуміло – Єгудієль не має наміру оглушити чи спинити Армароса – він прагне його знищити. Довгі міцні пальці вчепились у шию занепалого. Він хапнув ротом повітря, намагаючись прибрати руки ворогазі своєї шиї. Та архангел тримав міцно. Армарос смикався, намагаючись вирватись, та сила стискання лише збільшувалась. Його обличчя почервоніло, очі засльозились, він кинув останній погляд на Ізуель, перш ніж Єгудієль звернув йому шию. Вона закричала від болю, кидаючись у наступний бій, кров стікала з її відкритих рук, змушуючи стискати ефес меча дедалі сильніше, що так і прагнув висковзнути з вологих від крові рук. Армарос, веселий велетень, що завжди знаходив час для підтримки і підняття бойового духу. Як тепер жити, знаючи, що вже двох із її ближнього кола поплічників немає? І як звикнути до думки, що сталось це з її провини?

Ізуель атакувала, відчуваючи, що сльози застилають їй очі, одним швидким рухом, вона стерла їх, намагаючись зібратись. Вона не може здатись своєму горю і провині зараз. Бій тільки розпочато. Вони прийшли сюди задля заяви. Тож мають довершити почате.

Рафаель із Данаелем билися довго. Піт стікав його лобом, руки тремтіли від напруги. Занепалий використовував магічну силу, не бажаючи наносити ран за допомогою зброї. Рафаель був його вчителем, його другом і наставником. Стати з ним в бій було великим випробуванням. Занепалий почувався жахливо від думки, що це відбувається. Він жалкував про все, що зробив за своє життя. За ті спроби вчити перших людей, жалкував про своє вигнання і сумував за домом від моменту падіння у Безодню донині. Якби він міг все змінити, якби міг зробити інший вибір – зробив би це не роздумуючи. Та Рафаель, здавалось, більше не бачив у Данаелі свого учня. Архангел тепер дивився на нього, як на злодія, зрадника, нижчу істоту. Таким і він себе почував поруч з колишнім майстром.

– Чому ти не дивишся на мене? – відбивши атаку, спитав Данаель.

– Бо не можу дивитись. Бо бачу перед собою того, хто мав потенціал і зробив неправильний вибір.

Третій точний удар під ребра, пластини його броні деформувались.

– Хіба я не заслужив на прощення? – спитав Данаель.

– Немає прощення занепалому, – сказав він і загнав  лезо кинджала Данаелю прямо під ребро, де броня загнулась. Ноги підкосились і він впав на коліна, хапаючи ротом повітря.

– Я сподіваюсь, що ти зцілиш свою душу хоча б посмертно, Данаелю. Мені дуже шкода, що ти оступився, – він витяг кинджал, витер кров і рушив далі, лишивши Данаеля помирати на землі. Останнє, що він побачив – сяйливе блакитне небо, що здавалось високим і нескінченним. А тоді на нього наповзла темрява, застилаючи йому очі назавжди.

Серафієль бився із Даарієлем без слів, він розривав його броню кількома ударами своєї сили, а тоді дістав клинок і поранив  його в живіт. Беліал кинулась на порятунок, архангел завдав точного удару по основі її крила, через що те повисло наполовину відсічене. Вона заревіла від болю і вдарила архангела в бік, застосовуючи силу, яка змусила його впасти на землю, перекинувшись.

– Поріддя демонів… – прохрипів він, підводячись.

– Так, а ще янголів, – криво всміхнулась вона, застосувавши силу – крило миттєво відновилось за її спиною. Вона змахнула обома, збивши Серафієля з ніг потоком власної сили. Тоді підхопила Даарієля і потягнула далі.

– Я спробую тебе зцілити, – сказала вона, опустившись біля занепалого, що ледве дихав.

– Не вийде…

– Припини, – зітхнула вона. – Ти сильніший, ніж здаєшся.

Її впевненість дивувала його, прискіпливий уважний погляд, оглядав рану. Колишньому вартовому було ніяково поруч з Беліал. Після всього, що вона йому зробила, йому було бридко від її рук, що зараз торкались шкіри біля рани. Бо це пробуджувало неприємні спогади його катувань. Сяйво з її долонь було на диво слабеньким, воно поколювало шкіру, у спробі залікувати рану, яка виявилась занадто глибокою. Даарієль відчував, як сон накочується на його очі.

– Що ти робиш?! – крикнула Ізуель. – Ану, геть від нього!

– Я лише намагалась зцілити…

Ізуель зміряла її недовірливим поглядом  і впала біля Даарієля, знявши з нього шолом.

– Агов… Даарієлю, прошу не кидай нас.

– Мені шкода, що не вийшло… – хрипів він, взявши її за руку.

– Ти ні в чому не винен, – не стримала сліз Ізуель. – Це все я. Пробач мені, пробач, що втягнула тебе!

– Я зробив би це знову. Я пішов би за тобою куди завгодно, моя Предводителько.

– Не кидай мене. Прошу, Даарієлю… – схлипувала вона, відчуваючи, як серце стискається від того, що вона втратить першого друга, якого зустріла за час свого полону. Єдиного, хто з першого дня її перебування у палаці Люцифера не дивився на неї з острахом чи огидою. Він був єдиним, в чиїх очах вона бачила співчуття і розуміння. Він не заслужив на таку смерть. Не заслужив на таке життя. Її пальці відвели вологе темне волосся вбік. Даарієль стомлено всміхнувся, заплющивши очі. Поволі посмішка зникала з вродливого обличчя, а очі більше не розплющились.

Ізуель притулилась до нього, міцно обіймаючи. Плач здригав її плечі, змушуючи тремтіти, тримаючи у своїх руках тіло полеглого друга. Вона заревіла від болю і скочила, відбиваючи атаку Серафієля на Азазель.

– Нащо ви це робите?! – кричала вона. – Для чого вбиваєте? Що це вам дає?

– Ми нищимо нападника, Ізуель. Чи не ти нас цьому вчила? – криво всміхнувся він. – Не очікував, що ти приведеш таке слабке військо. Схоже тебе таки зламали.

– Що я чую? – обурилась Ізуель. – Зловтішання архангела? Та ти ще ближче до занепалих, ніж думаєш!

Він вдарив її ногою в живіт, Ізуель згрупувалась і завдала одного точного удару по кісточці ноги, деформуючи полум'ям броню. Їх обладунки були непорушними, їх не можна було зламати. Втім Інферна нищила все, що вважала неправильним. Зловтішання над смертю того, хто не вбивав, було неправильним. Тож кілька точних ударів і місце, що захищало ноги архангела, розплавилось, лишивши дірку якраз зручного розміру, щоб швидко, опустившись, розрізати йому сухожилля. Серафієль заревів, опустившись на одну ногу. Він поглянув на Ізуель.

– Що далі? Вб'єш мене?

– Не сьогодні, – нагнувшись до нього, промовила вона. – Повзи геть з поля бою. Твоя робота завершена.

Серафієль розреготався.

– Ти справді думала, що твій маленький трюк спрацює зі мною? Я втратив повагу до тебе у ту ж мить, що ти дозволила себе викрасти. Як Предводитель може бути таким безпорадним? Який у тому сенс?

 – Мені шкода, що це сталось з тобою, – нападаючи на Кітаеля, сказав Ґабрієль. – Це несправедливо.

Кітаель здивувався почутому, але не відповів. Тільки тупцював на місці, готуючись до атаки. Раптом Ґабрієль вдарив його кулаком у ніс, збивши шолом і лишив глибоку рану на шиї. Попри все рана була не смертельною, кинувши занепалого лежати на землі, архангел рушив геть, не маючи сил спостерігати за вбивствами колишніх друзів. До самого кінця бою його не було видно.

Варахієль кружляв довкола Касдеї, та переминалась з ноги на ногу, стискаючи ножі. Вона зробила випад, архангел уникнув удару. Підбив її руку, вибивши ножа з пальців. Занепала верескнула і кинула пляшечку, що випустила червоний дим, який закрив її від огляду. Прикривши хусткою носа, вона опустилась вниз, намагаючись знайти ножа. Щойно її пальці намацали його, зімкнувшись на руків'ї, водночас вирвавши кілька травинок – дим розсіявся і Варахієль накинувся на неї зі спини, сильно штовхаючи.

Касдея впала, забивши живіт. Ніж знову вислизнув з руки, вона поповзла до нього. Довкола пахло вологою землею і травою, що була акуратно підстрижена, ніби хтось готував це поле бою. Притиснувшись щокою до трави, занепала готувалась до різкого розвороту і нападу. Та тут вона почула, як Варахієль став над нею і схопив за волосся, піднявши голову. Останнє, що вона побачила перед пронизливим болем від удару під потилицею – був бій Аракієля із Єрамієлем. Вона навіть не встигла замислитись, що помирає, бо смерть її була миттєвою.

Варахієль стояв над нею ще якийсь час. Він не міг лишити нападника живим, але те, що він забрав життя здавалось йому неправильним. Їх вчили цінності всіх можливих життів, проте зараз…Зараз він не почувався на боці тих, хто має рацію.  Він пригнувся від удару демона та пропустив інший, це змусило його розвернутися від несподіванки.

Спльовуючи кров архангел зачепився поглядом за Єрамієля, що з неприхованою жорстокістю бився із Аракієлем та його сестрою. Архангел лишив глибоку рану, розсікши стегно Саракієль. А тоді з розвороту вдарив мечем по колінах занепалого, відсікаючи йому кінцівки. Той заревів, падаючи, Саркаієль кинулась на Єрамієля, щоб помститись за брата, та архангел просто скинув її з себе замахуючись для нового удару. Аракієль підповз ближче закривши сестру собою. Єрамієль збив шолом з його голови та всадив лезо клинка у око Аракієля, вбивши його миттєво.

Саракієль закричала. Ізуель, що прилетіла на допомогу і не встигла, лише втримала її за плечі, відчуваючи як вони тремтять від плачу. Вона і сама ридала, відчувши сум за Аракієлем. Світлим, усміхненим хлопцем, що дуже хотів навчитись боротись на мечах. І він навчився! Він володів мечем не гірше вартового, чим викликав неймовірну гордість у Ізуель. Як би вона хотіла сказати йому про це. Побачити його посмішку знову. Сказати, що їй шкода.

Люцифер тим часом пробрався до темниць і спинився біля кімнати з номером 314.

– Чого ти тут? – прохрипів в'язень із довгою сивою бородою, вдягнений у білий костюм, що нагадував гімантій.

– Ти ж в курсі, що твою клітку навіть не зачиняють?

– Я покараний за свої діяння і відбуваю свій вирок смиренно і тихо, – скрипучим голосом мовив він. – Мені нема потреби кудись йти, бо я вже у місці, обраному божественним задумом.

– Закінчуй проповіді, Метатроне, бо я зараз засну! – закотив очі Люцифер. – Підіймай дупу і ходімо.

– Я не залишу свою темницю, – хитнув головою сивочолий старець.

– Або залишиш сам, або я викличу пекельних гончаків, що віднесуть тебе насильно.

– Вони існують?

– Так, один із них уже напівдорозі. Предводителька назвала його Гарм. Страшна потвора, – всміхнувся він. – То як? Сам підеш, чи зачекаємо на мій чотирилапий аргумент?

Метатрон повільно вийшов із камери. Гарм саме вбіг до коридору і плавно стрибнувши, спинився біля пророка, загарчавши. Той з переляку закрив голову руками й верескнув.

– Заспокойся, заяче серце! Він не зачепить, якщо не наказати. Залазь на нього.

– Щ-що? – розгублено спитав пророк.

– Кажу: залазь! – гаркнув Люцифер.

Метатрон, перечіпаючись, заліз на спину велетенського огидного пса. У темниці почали скупчуватись вартові.

– Гарме, забери його, – наказав Люцифер.

Пес двома лапами стрибнув на підлогу і вона розверзнулась аж до самої Безодні. Пес із Метатроном стрибнули вниз і підлога за ними відновилась.

– Що, хлопці? Не знали, що пекельний гончак здатен відкрити портал до Безодні з будь-якого виміру? – він похитав головою. – І чому вас тільки навчають.

Люцифер замахнувся.

– Ну? Хто ризикне першим?

І бій почався.

Саракієль вирвалась із рук Ізуель, вона повернулась до неї обличчям, червоним від сліз скорботи за  втраченим братом.

– Це все через тебе! Ти змусила нас повірити, ти привела нас на смерть! Я ж казала! Я казала всім, що це погана ідея, що нам не можна довіряти тобі, але всі повірили у казочку про Предводительку… І де ми всі тепер?!

– Саракієль… – почала було вона, задихнувшись від плачу.

– Ні! Не говори зі мною більше. Я не хочу тебе бачити ніколи!

Вона рушила далі, не збираючись нападати, хоча два янголи намагалися вразити занепалу, та вона лише відбивала їх удари.

– Залиш її, – запропонував Кітаель. – Зараз їй зручніше когось винуватити.

– Але ж я і справді винна.

– Не думай про це. Принаймні не зараз. Війну ще не закінчено.

– Війну… Ти хотів сказати бійню?

– Ти ні в чому не винна, чуєш? Ти запропонувала піти, присягнути тобі – було їх вибором.

– Але як змиритись з тим, що всі вони мертві? Всі, кого я вчила, всі з ким боролась пліч-о-пліч?

Кітаель натомість лише обійняв подругу. В нього не було відповіді на питання. Він просто хотів, щоб Ізуель більше не відчувала жодного болю. Захистити її від цього, щоб Предводительці більше не довелось нікого втрачати. Та це було неможливо. Втрати знову і знову її знаходили.

Занепалий вирівнявся, помітивши, що двом демонам потрібна допомога з Урієлем. Він рушив до бою, стрибаючи зі своєю палаючою зброєю. Почувся стукіт металу і чиїсь крики.

– Ізуель? – почувся голос.

Вона вирівнялась не поспішаючи розвертатися. Міхаель підійшов ближче, змусивши Ізуель відчути незначне запаморочення. Вона ризикнула повернутись, стало тільки гірше, бо той образ, який вона гріла у своїй пам'яті не йшов ні в яке порівняння з тим, що вона побачила. Скільки часу минуло, скільки болю і втрат, а він зовсім не змінився. І попри все, щось у грудях защемило, коли вона його побачила. Почуття, яке вона намагалась забути й викинути з голови назавжди. Та тепер, побачивши його знову, вона відчувала, що це була марна ідея. Бо він так і не зник з її думок, спогадів і серця. І це ранило навіть сильніше за все інше.

Ізуель підвелась на ноги. Вона підняла підборіддя, уважно стежачи за його рухами. Він підійшов ближче до неї та, зазирнувши у її очі, міцно обійняв. Предводителька заплющила очі, притулившись до нього. Їй так не вистачало його обіймів та і його самого. Десь в глибині душі жевріло сподівання, що вони мають шанс.

– Я думав, ти загинула, – прошепотів він.

– Ні, вони знущались так, щоб я страждала повільно і зцілювали мене, поновлюючи катування знову і знову.

Міхаель поглянув на неї, провівши рукою по її щоці.

– Мені дуже шкода, – прошепотів він. – Я так сумував…

Він сумував, так. І Кітаель сумував. І чомусь той факт, що вони прийняли діаметрально протилежні рішення, навіть зважаючи на обставини і той факт, що порушення наказу загрожує вигнанням, ніяк не вкладалось у її голові. Тобто, так, вона б не побажала жодному з них долі занепалого янгола, втім те, що один принаймні спробував, доки інший тихо оплакував, обіймаючи її посаду, було якось…Лицемірно? Чи здатні янголи на лицемірство? Мабуть, так.

Вона відступила на крок.

– Що таке… – розгубився Міхаель. – Ти…О, ні, не кажи мені, що тримаєш образу. Ти ж знаєш, що ми не тримаємо образ, а пробачаємо їх.

– О, то ти пробачаєш мені за те, що я привела ціле військо проти тебе?

– Я не уявляю як ти могла взагалі помислити про подібне, піти проти свого народу, об'єднавшись із ворогом… – він зітхнув. – Я глибоко розчарований і відчуваю жаль до твоєї занепалої душі, але так: я пробачаю тобі.

– Мене усунули, Міхаелю, – нагадала вона. – Я стала занепалою тому, що була викрадена. Ти взагалі уявляв, що відбувається там із янголами?

– Ти звинувачуєш мене в тому, що я не примчав на поклик? – здивовано спитав він.

– Ти мене чув? – роздратовано кинула Ізуель.

Він замовк.

– Я не міг порушити наказ, – відповів Міхаель. – Це могла бути пастка, мене могли б допитувати й через страх, що тобі завдадуть шкоди – я б вибовкав всі таємниці.

– О, то Люцифер втратив чудову можливість дізнатись стратегічні таємниці! – фиркнула вона. – Мені піти сказати йому, щоб наступного разу брав обох?

– Не кидайся у сарказм, Ізуель. Ти б вчинила так само. Ти б не порушила наказу, забагато поставлено на кін.

– Якби викрали Кітаеля, я б склала повноваження, віддавши тобі своє звання. Я б не кинула його там і вже точно боролась би за те, щоб його не усунули виключно за те, що його було піддано тортурам. Якби викрали тебе – я б лишила за старшого Урієля і зробила б з палацу Люцифера нову Безодню, а його б стратила за одну думку завдати тобі шкоди. Але я ж не така правильна, як ти. Я не навчилась мовчки приймати настанови, що шкодять мені. Не навчилась я «підставляти другу щоку», Міхаелю. Бо не збираюсь миритись із несправедливістю.

– Я не можу піти проти наказу Батька. Я не був певен, що тебе ще можна було врятувати. Демони вміють катувати, Ізуель.

– Ти справді збираєшся мені про це розповісти? – розреготалась вона. – Вони намагались проводити допити із різними видами больової стимуляції безперервно, протягом десяти років. Кітаель терпів двадцять. Хочеш обговорити як чинять демони? Чи може тобі цікавіше дізнатись як чинять янголи, Міхаелю? Бо я не бачу відчутної різниці.

– Не смій нас порівнювати, – випнув підборіддя він.

– Чого це? Для них не існує «своїх» і «чужих», вони вірні тим, кому вигідно, а коли хтось їм не потрібний – знищують, не змигнувши оком. Нікого не нагадує?

– Ти несправедлива,– похитав головою він.

– А ти?

– Чому ти тут? – змінив тему він. – Чому вирішила напасти?

– Бо не мала вибору.

– Вибір є завжди, – здійняв підборіддя він.

– Так, ти маєш рацію. Вибір був між цим, та миттєвою загибеллю Кітаеля і ще хтозна-кого.

– Ти ставиш життя нижчого янгола на одні ваги з Небесним Військом? – не вірив своїм вухам Міхаель.

– А ти класифікуєш янголів за рангом і знецінюєш жертви тих, хто не є архангелом? – вона фиркнула. – Не помічала, який ти сноб.

– Це – зрада, Ізуель. Я не чекав від тебе цього.

– Я ж занепала, – знизала плечима вона, взявши меча у руки, той загорівся миттєво, відповідаючи на її дотик. –  Хіба не цього чекають від вигнанців?

– Твій меч… – поглянув на зброю Міхаель. – Це копія мого?

– Ні, – фиркнула вона. – Мій меч – копія мого. Я звісно не проти, що ти доношуєш після мене, але він належить мені і ніколи не слухатиме тебе так само.

– Я з ним досі добре співпрацював, – самовдоволено відповів архангел, поклавши руку на ефес Світлоносного, що колись належав Ізуель.

– Зараз перевіримо.

– Ти справді будеш нападати на мене? Нас вчили чинити згідно статуту. Тобі ж відомо: всі янголи, що вступлять в змову з Люцифером – вважатимуться зрадниками та будуть вигнані з Небес без суду.

– От тільки я ніколи не вступала з ним у змову, – нагадала йому Предводителька. – А ті, кого я повела – не вбили жодного з Небесного Війська, тільки відбивались. І поглянь скількох вбили ви?

– Ви напали на нас! – обурився Міхаель. – Ми мали захищатись!

 – Щось не схожі ви на тих праведників, якими хочете бути. Якщо Господь поділяє такі цінності, може і добре, що я більше не у війську.

– Ти говориш страшні речі! – хитав головою архангел.

– Я просто більше не засліплена, – стаючи в стійку, відповіла вона.

– Я кохав тебе, – надломленим голосом сказав Міхаель.

– Схоже, цього ніколи було не досить, – кивнула Ізуель, вдаривши його по руці.

Палаючий меч опустився на землю. Як тільки руків'я вислизнуло з його пальців, вогонь зник із леза. Ізуель підняла меч. Знайоме поколювання відгукнулось у руці.

– Привіт, старий друже… – прошепотіла вона, насолоджуючись тим як її сила зустріла полум'я зброї генерала війська.

Цей меч був іншим, бо відчувався, як вона сама. Ніби у цій зброї була вся її сутність. Як прикро було бачити його в чужих руках. І як же приємно повернути його собі. Вона стояла там, забувши про все, тримаючи у лівій руці меч Предводительки Небесного Війська із блакитного полум'я, а у правій – меч із кривавим вогнем самої Інферни, що належить Предводительці Пекельного Війська. Схоже вона була і тим, і іншим. Ізуель поглянула на Міхаеля, що взяв свій меч, він теж палав блакитним полум'ям, але був меншим і не таким видовищним як її. Тож, тепер це був особистий бій. Він прагнув мати її звання все життя, а тепер хоче відвоювати основний його атрибут.

Поглянувши на колишнього коханого, вона схилила голову вправо.

– Ти б убив мене, Міхаелю? – поцікавилась вона.

Він мовчав, тільки повільно підходив, шукаючи слабке місце. Випад вперед, напад згори. Ізуель легко відбила атаку Небесним мечем.

– Мовчиш? – вона всміхнулась.

Він обійшов її, спробувавши атакувати бік. Ізуель крутнула рукою з Пекельним мечем і відштовхнула його, змусивши випустити свою зброю.

– Цікаво, а ти кохав мене, чи моє звання? – наступивши на лезо меча, який намагався підхопити Міхаель, спитала вона.

– Звісно, я кохав тебе, – тихо промовив він. – Але ти зрадила нас.

– А ти зрадив мене і Кітаеля, – вона присіла, щоб опинитись із його обличчям на одному рівні, чіпкий погляд окинув риси його обличчя, спинившись на сяйливих блакитних очах. – І що ж ми з цим робитимемо?

– Я? – здивувався він. – Я не зраджував тебе!

Вона всміхнулась, підчепила носаком черевика лезо його меча, підкинувши його у повітря. Міхаель миттєво піймав його за руків'я і випрямився, готуючись до бою. Ізуель розвернулась і блискавично кинулась на нього рядом атак. Удар Небесним мечем, підсічка, відведення атаки Пекельним і так по колу, доки вона не приперла Міхаеля до стіни.

– Ти не переможеш мене, Міхаелю. Хай ти переконав всіх у своїй могутності, та тобі ніколи не досягнути мого досвіду. Першим, що створив ваш батько після цього світу – була захисна споруда, щоб утримати це місце у безпеці і солдатів, що мали нести службу. Вже потім були херувими зі своїми арфами, храми і люди. Я навчила тебе всьому.  Я була Предводителькою від початку часів, Міхаелю, а ти всього дві декади.

Вона кинула йому тінь усмішки.

– Найгіршим є те, що я справді довгий час чекала. Я думала, що ти просто не знаєш, де я. Але ж він оголосив це з помпою, як робить завжди, чи не так? Ти від початку знав, що зі мною і прийняв рішення щодо мого усунення. Бо вважав, що я або мертва, або зрадниця, так? Третього варіанту в тебе, звісно ж, не було.

– Люцифер зробив це, щоб ранити мене.

– Ну, звичайно. Світ же крутиться навколо тебе! – закотила очі вона. – Чхати йому на тебе, він просто хотів послабити ваше військо.

Міхаель мовчав.

– Я довгий час думала, що ти кращий за нього. Але тільки зараз нарешті бачу, що ви однакові.

– Це не так! – хитав головою він.

– Ти навіть гірший,  – розчаровано зітхнула Ізуель. – Люциферу принаймні стало сили зізнатись, що він все робить задля власної вигоди. Ти ж прикриваєшся наказами і повагою до Батька, сподіваючись, що це відбілить всю гидь, скоєних тобою вчинків.

Міхаель зробив крок, піднявши меча.

– Відступи, – наказала вона, Міхаель із затуманеним поглядом зробив крок назад, вона похитала головою. – Мені шкода.

– Мені теж, Ізуель, – прошепотів Урієль і всадив меча прямо в центр спини між крил. Її тіло вигнулось, скривавлене вістря стирчало з її грудей. Все тіло затерпнуло, нестерпний біль захопив кожну кістку, скувавши хребет. Предводителька не могла ані дихати, ані рухатись, гаряча кров текла її підборіддям, набираючись у роті раз за разом. Очі, здавалось, зараз просто випадуть з орбіт. Біль не можливо було описати словами, він був всюди водночас. Все довкола було вкрите білими цятками, неначе щось відкидало сонячні зайчики всюди, куди вона дивилась. Її тіло обм'якло, очі заплющились, біль поступово ставав чимось віддаленим і все накрила густа темрява.

Міхаель опустився на коліна перед нею, відчуваючи як сльози збираються в очах. Він справді кохав Ізуель, та її провина була занадто великою. Її уже не врятувати. Архангел легко стиснув її руку, поцілував лоба і потягнувся по Світлоносного, який вона в нього забрала у бою. Люцифер наступив на його руку, що вже накрила руків'я.

– Вона забрала його чесно, на відміну від тебе.

– Він належить мені.

– Він належить Предводительці. Хай у що ти граєш, брате, ти – не відповідаєш цьому званню. Принаймні поки що.

Міхаель відсмикнув руку і встав. Люцифер підняв обидва мечі, що в його руках не запалали. Присів біля Ізуель, тремтячими пальцями погладивши її щоку. Покликав подумки сестру, благав її допомогти. Тоді помітив, як Міхаель, кинувши сумний погляд на тіло Ізуель розвернувся.  Урієль ще певний час дивився на неї, Люцифер не міг повірити, що бачить жаль у його очах, неначе його хтось змушував вбивати колишнього наставника! Люцифера вернуло від цього. Здавалося, що вони ридатимуть крокодилячими сльозами, доки відтинатимуть тобі голову. Бо так, бачте, треба. 

– Вони не сказали ні слова. Ізуель з Кітаелем, – крикнув він, змусивши обох братів повернутись. – Ні слова, за весь той час, що я і мої кати витрясали з них душі. Вона не зрадила жодного з вас!

Сльози заблищали в кутиках його очей.

– Вона лишалась вірною вам, відмовляла мені у повстанні, доки я не змусив погодитись. Доки не піддав загрозі життя невинного. Невинного, якого ви вигнали за одне лише бажання врятувати її з полону. Ізуель наказала всьому війську не завдавати смертельних ударів. Лише відбиватися. Знаєте, як складно переконати занепалих і демонів не вбивати янголів? Тих, у кого на вас такий зуб, що їх аж трусить бідних? Та вона змогла переконати їх у правильності такого рішення. Ви ж, всі такі правильні й благородні, забили більшу частину мого війська, як худобу. Вбили ту, яку усунули виключно через потрапляння в полон. Вбили ту, що навчила вас тримати меча в руках! Ту, що лишалась вам вірною до самого кінця!

Натовп янголів збирався довкола, зацікавлено вслухаючись.

– Тепер я бачу! Бачу ясніше, ніж міг раніше – ми абсолютно різні. Нехай ми вигнанці, але ми хоча б тримаємо слово, дане їй і одне одному. Нехай ми жорстокі вбивці і кати, але з нашого боку не було пролито жодної краплі янгольської крові. В той час як могутні, світлі і святі янголи, знищили наше військо майже під корінь, – він підняв Ізуель на руки. – Ми йдемо, брате. Йдемо на власних умовах. Йдемо у наш світ. І приймемо будь-кого, хто втомився від пустих лицемірних наказів. Ми за чесність і вірність собі. Ми – протиставлені вам. Віднині, і навічно. І ми ніколи не опустимось до вашого рівня, – Люцифер рушив у бік воріт.

– А що буде там? – крикнув один з вартових.

Його приятель вдарив його у плече:

– Цить! – прогарчав він крізь зуби.

Люцифер повернувся з Ізуель на руках.

– Там буде новий світ. Без гніту від панування. Я хочу співпраці. Якщо ви прагнете свободи – я прийму всіх охочих. Якщо боїтеся – краще лишайтесь під крилом мого любого батечка, вам нема чого робити в моєму домі.

Він рушив далі, не озираючись. Тіло Ізуель ще було теплим і він благав сестру прийти якомога скоріше, бо ще мав надію врятувати її.

Вартовий, що запитував був спантеличеним, на прекрасному обличчі читалось сум'яття, сумніви і біль. Він кинув свого списа і рушив за Люцифером і вцілілими. Янголи переглядалися, хтось гучно оскаржував рішення зрадника, хтось намагався спинити його, були і ті, хто приєднався, кинувши свою зброю. Їх було небагато, близько десятка чи навіть менше, але чим далі відходив Люцифер, тім більше янголів слідували за ним. Вони йшли у невідомість, бо обрали не те, чому вчились все життя. Повіривши у новий світ, де знайдуть своє місце.

Гарм заревів, спинившись біля Люцифера і кинувся обнюхувати і облизувати Ізуель.

– Скажи, що ти врятуєш її, – гарчав він.

– Я спробую.

– Мало просто спробувати!

– Я зроблю все можливе, Гарме, – його обличчям стікали гарячі сльози. – Я поверну її.

– Я доставлю швидше, – Гарм опустився, дозволивши Люциферу залізти на його спину з Ізуель на руках. Кітаель з усіх сил біг за ними, він дочекався, доки той залізе одразу за Люцифером і всядеться між великих лопаток пса.

І Гарм помчав, переганяючи вітер і простір, спинившись по інший бік брами володінь Люцифера уже за коротку мить. Азраель уже чекала на брата. Люцифер зіскочив зі спини Гарма і поклав Ізуель на чорну землю. Кітаель сів біля подруги, ледь стримуючись, щоб не заплакати.

– Я ж казала тобі, що колись заберу її, – похмуро сказала вона, провівши рукою по щоці Ізуель.

– Прошу, врятуй її, – весь тремтів він, хапаючи Азраель за руки.

– Її душу зруйновано, Люцифере.

– Візьми мою.

Вона кинула на брата стурбований погляд.

– Ти ж розумієш всі ризики?

– Начхати, давай! – відмахнувся він. – Поверни її, Азраель. Прошу тебе. Я буду навічно твоїм боржником, тільки не дай їй померти. Вона не має померти.

Азраель із сумнівом поглянула на нього, а тоді повільно кивнула.

– Як забажаєш.

Вона торкнулась грудей Люцифера.

– Буде боляче, – попередила вона.

– Я витримаю,– зібрався він, піднявши підборіддя. – Давай.

Азраель запустила пазурі у його грудну клітину. Люцифер заревів від болю, сльози полилися з очей, його голос захрипнув. Він не припиняв страшні крики, аж допоки сестра не витягла сяйливу білу кулю. Занепалий архангел звалився на землю, втративши свідомість. Губи Азраель ледь помітно рухались – єдине, що доводило її ледь чутне читання заклинання. Вона запустила сяйливу кулю у грудну клітину Предводительки і змахнула рукою над нею. Рани зцілювались, закриваючись сяйвом, що линуло з її шкіри. Груди здійнялись від першого за довгий час вдиху. Янгол смерті опустилась над грудьми брата і торкнулась їх, зцілюючи всі рани. Люцифер прокинувся одразу по тому.

Кітаель злякано втягнув повітря. Азраель глянула на брата з нескінченною скорботою. Люцифер змінився. Не було більше і натяку на привабливу зовнішність. Чорне тіло, неначе у смолі кидало відблиски у сутінках. Голова без жодної волосинки, червоні вени, що павутиною розходились всім його тілом, нагадували потоки лави на розтрісканій випаленій землі. Обличчя було моторошним: дві чорні впадини замість очей, замість носа дві малі щілини, мов у змії, замість губ – лише скривавлені лінії. З нього неначе одним рухом здерли всю шкіру. За спиною виднілись тільки два залишки кісток і м'язів, що колись були крилами.

– Дякую, сестро, – прохрипів він. Навіть голос його зараз був геть іншим.

– За таке не дякують, – похмуро відповіла вона.

– Ніхто не має знати, зрозумів? – спитав він Кітаеля.

– Так, – промимрив розгублений Кітаель.

– Скажи їй, як прокинеться, що вона втратила душу, коли повстала проти Небес. Скажи, що я прив'язав її до Безодні. Не кажи їй, що вона тепер має мою – це її знищить.

– Нехай краще думає, що продала її тобі, а ніж знає, що ти воскресив її ціною власної?

– Саме так. Подбай про неї, Кітаелю.

– Куди ти?

– Мені потрібні чари Мараеля. Мене ніхто не має бачити таким, вони швидко все зрозуміють. Потрібна ілюзія мене колишнього.

Кітаель чомусь відчув жаль до Люцифера, попри свою ненависть до нього. Він підповз до Ізуель.

«З нею все буде гаразд?» – пролунало в його голові.

– Ой! Це було неочікувано! – він поглянув на Гарма. – Так, все буде гаразд.

«Нам не можна їй казати про це?»

– Ні. Вона сказиться, якщо дізнається.

«Я не хочу від неї секретів»

– І я не хочу.

Ізуель прокинулась за кілька годин. Хтось поруч шепотів щось іншому. Азазель і Беліал дивились на неї з неприхованим гнівом і, десь на денці зіниць, натяком на полегшення.

Вона різко сіла і зрозуміла, що всі, хто лишився після бою, сиділи довкола неї. А вона весь цей час лежала на землі по ту сторону Брами до земель Люцифера.

Кітаель взяв її за руку, Гарм підняв космату голову і поклав на її коліна.

– Я, що…заснула?

– Тебе було поранено, Азраель зцілила тебе, але…

– Що, але?

Кітаель і Гарм переглянулись.

– Щоб зцілитись, тобі довелось втратити частку душі. Тепер ти прив'язана до цього місця. Мені шкода.

Вона ледь стрималась, щоб не вилаятись. Ізуель хутко піднялась і рушила до палацу. В голові не вкладалось, що вона втратила майже всіх. Вона повела їх на вірну загибель, а цей…чорт просто сидів собі нудьгував на троні на самоті. Люцифер розвалився на різному стільці із високою спинкою, розвернувши його у бік вікна своєї зали і сьорбав тихенько вино.

– Якого дідька, Люцифере?!

– І тобі вітання, Предводителько! – повернувся він. – Радий, що ти знову з нами. Як голова, не болить?

– Як це я продала душу? – ледь стримуючи гнів, спитала Ізуель.

– Це була плата за зцілення, єдиний варіант врятувати тебе – прив'язати до Безодні.

– Прекрасно! Тож я тут навічно?

– Ну…Ти можеш піти на землі, що тобі віддала Ліліт. Це ж теж частина Безодні, навіть елітна частина, саме серце.

– Чекай. Я можу піти туди?

– Ну, так. Ваша угода все ще дійсна, я просто вніс певні правки.

– Чудово, тоді я з хлопцями йду звідси.

– Гаразд. Бажаю успіхів.

Вона кивнула, розвертаючись.

– Мені шкода, – тихо сказав він.

– Щодо чого?

– Щодо Міхаеля. Ти дуже засмучена, тож, роблю висновок, що ти почула все від нього.

Ізуель мовчки рушила до виходу із тронної зали.

– Чому ти не хочеш поговорити про це? – спитав він.

– Який сенс?

– Я хочу, щоб тобі стало легше.

– Мені не стане легше від усвідомлення, що чоловік якого я кохала виявився негідником!

Люцифер намагався стримати посмішку, та правий кутик його вуст зрадливо здійнявся.

– Я усвідомила те, що, схоже мені не щастить з чоловіками, Люцифере. Бо ви з ним однакові.

Він замислився.

– Може так і є.

– І…Що? – здивувалась вона.

– Ти маєш рацію, ми обидва негідники, – кивнув він. – Але мета наших вчинків все ж різна. Я не приховую свою нещирість у певних проявах, принаймні цього від мене очікують. Та я завжди чесний, коли справа стосується мотивів, на відміну від нього. Особливо, якщо це мотиви щодо тебе.

Він піднявся із трону і спустився нижче на кілька сходинок.

– Ой, та не бреши! – фиркнула вона. 

– Я завжди мав почуття до тебе, – тихо сповістив Люцифер. – І ніколи їх не приховував. Я міцно і назавжди захоплений тобою.

– Для чого ти кажеш це зараз? – стомлено спитала Предводителька. – Це не має значення.

– Ні, це має значення! Бо я бачу, що ти теж маєш почуття до мене. Хай як ти опираєшся, запевняю – не варто.

 – Не варто? – обурилась Ізуель. – Ти викрав мене. Ти дозволив катувати мене. Я втратила крила через тебе. Я живу двадцять років у полоні. В твоєму палаці! Я зрадила свій дім і спланувала напад на нього і всіх, з ким була близька від початку часів. Ти викрав і піддав тортурам мого друга, навіть не сказавши про це мені. І ти кажеш, не варто? – гнів закапав у ній, змушуючи пальці тремтіти.

– Я визнаю, мої методи жахливі. Я не мав піддавати тебе такому болю. Я справді жалкую про це. Але ти мала відчути свободу, Ізуель.

– Свободу? Прив’язати мою душу до Безодні, це – свобода?

– Ти маєш тут більшу свободу, ніж на Небесах. Там з тебе ліпили вишколеного солдата, який виконує накази та не має власної думки, почуттів чи бажань. Який сенс мати свободу волі, якщо ти не маєш права нею користуватися? Я звільнив тебе від цього. Щоб ти стала собою. І коли ти стала – це ощасливило мене. Бо ти нарешті зробила свідомий вибір, не з примусу, не через тиск, а сама.

 – Стала собою? Я втратила себе, через все це! Я втратила силу, яку дуже довго відновлювала. Не бреши мені! Ти просто хотів завербувати мене. А щоб це далось простіше, ти намагався мене зламати. Тобі не вдалось, тож ти пішов шляхом спокус, знову не вийшло. Тож лишився тільки шантаж, завдяки якому ти наразив на небезпеку життя мого друга. Єдиного, хто намагався мене врятувати, і про якого ти дуже зручно вирішив мовчати двадцять років! Я не можу повірити в те, що все це чую!

– Ти завжди мала велич Ізуель, ти здатна поставити весь світ на коліна, а ти натомість просто виконуєш чужі накази. Я хотів забрати тебе до себе не для того, щоб ти склала мені присягу. Я хочу, щоб ми були партнерами. Хочу, щоб ми могли прикрити спини одне одному у часи кризи. А їх, повір, буде чимало.

– Партнерами? Ти втратив розум, якщо справді думаєш, що я захочу бути з тобою партнерами. Після всього цього…Після того, до чого ти примусив мене…

– Але ж, ти відчуваєш щось до мене… – взяв її за руку він. – Я ж небайдужий тобі, хіба ні?

– І що з того? – вирвала руку вона. – Я втомилась від цієї розмови, Люцифере.

– І що з того? – всміхнувся він. – Це все, Ізуель. Для мене – це все. Я зроблю все, чого ти попросиш, я обіцяю, я зроблю все для твого пробачення.

– Ні.

– Що?

– Ні, Люцифере, – відповіла вона, хитаючи головою, їй не вірилось в почуте, не вірилось, що він навіть не усвідомлює того, що накоїв. – Не буде жодного пробачення. Як і домовлялись – я очолила твою маленьку революцію. Вона зазнала цілком передбачуваного краху, але ти все одно зберіг за собою право на це нице пекельне містечко. З чим тебе і вітаю. Але я не рятуватиму твою душу. Бо я безсила. Бо не існує у світі такої любові, яка б вилікувала твоє збочене сприйняття прихильності.  Я не відкриватиму тобі серце. Бо те, що ти зробив зі мною не виправити жодним коханням, турботою і словами вибачень. Ти зруйнував мене, спонукаючи відродитись з попелу. Я зробила це, але руйнуючись втратила все, чим була колись. Це сталось із твоєї провини. Тож, вважай мене мертвою. Бо та, до кого ти, нібито мав почуття, померла щойно опинилась у полоні. І вона не повернеться.

Предводителька розвернулась, рушаючи у бік дверей. Їй хотілось піти геть, змити з себе все почуте, забути, поховати назавжди і ніколи не згадувати.

– Стій, Ізуель, прошу… – благав він, хапаючи її за руку.

– Ні, – вирвала зап’ясток з його хвату вона. – Ми з Кітаелем і Гармом з’їжджаємо від тебе. І якщо до нас наблизиться бодай один із твоїх кишенькових виродків – я вбиватиму їх одразу. Якщо не хочеш втрачати свою дорогоцінну армію – не слідкуй за мною і накажи всім своїм триматись від мене і хлопців якнайдалі.

Вона повернулась до кімнати, щоб забрати речі, які могли б знадобитися. На ліжку лежали два мечі, рука одразу ж потягнулась до меча Предводительки Небесного Війська. Той відчув поклик і одразу ж запалав блакитним полум’ям. Ізуель радісно всміхнулась, а тоді кинула погляд на другий меч, той, що належить Предводительці Пекельного Війська.

– Ні. В мене вже є зброя, – стиснувши руків'я Світлоносного, відповіла вона.

Очі знову повернулись до меча на ліжку. Вона не розуміла чому, але тепер вона вже не сприймала себе без іншого. Так, вона не генерал війська янголів, але меч її по праву, він створений для неї, в ньому її сила. Проте чим гірший другий? Він теж викуваний для неї, в ньому вона теж відчуває власну силу. Ізуель спробувала боротись зі спокусою, та все ж взяла другий меч у руку. Інферна спалахнула, відчуваючи поклик господаря. Криваве полум’я освітило кімнату. Вона схрестила мечі. Холодний плавний вогонь Небес і гаряче мінливе полум’я Інферни. Язики полум’я зустріли одне одного і на місці їх зіткнення утворилась фіолетова смуга, вогонь випльовував чорні іскри навсібіч. Дві протилежні суті, такі не схожі одна на одну, противились одна одній, але були різними сторонами однієї медалі. Однієї сутності, якою тепер була Ізуель.

«З тобою все гаразд?» – спитав Гарм, сівши поруч.

Ізуель опустила обидва мечі на пояс з різних боків.

– Так, – відповіла вона і неочікувано для себе всміхнулась. – Проведи мене до центру Безодні. Я маю зустрітись з Ліліт.

Гарм повів її до Брами, що відчинилась одразу ж, як Ізуель стала перед нею. Вартові були як завжди мовчазними. Кітаель чекав на неї біля варти, готовий рушати. Гончак підхопив обох на широку спину і поніс їх далеко за межі воріт, у самий центр Безодні.

Ізуель одразу ж рушила до підвалів, де були прокляті душі. Як вона й очікувала, демони продовжили свої знущання з них.

– Покличте сюди свою матір! – розгнівано вимагала вона. – Негайно!

Хтось не зрушив з місця, хтось залишив підвали, Ізуель було байдуже, хто поважав її, а хто ні. Було досить і того, що Ліліт сама не втримається і прийде позловтішатися. Вона цього і прагнула.

Подумки звернувшись до Люцифера, вона чекала. Схоже їй все ж знадобиться допомога. План складався на ходу і вона розсердилась на себе, уявивши задоволену посмішку Люцифера, що вже мчав сюди на її поклик.

Ліліт випливла із темряви із незмінною хижою посмішкою.

– Ізуель! Моя люба, я сумувала за тобою!

– Не заговорюй мені зуби. Що я казала про душі?

– Ох, ну пробач моїм малюкам, вони так люблять гратися…Ти ж не злишся на мене, правда?

– Відклич їх.

– Звісно-звісно! – вона плеснула в долоні, ті демони, що залишались у підвалах, вирушили на вихід.

– Бачиш? Все дуже просто.

– Так, я зроблю ще простіше. Тепер ми живемо тут і ми контролюватимемо підвальні приміщення. Жоден із твоїх дітей не має тут бути, я пояснюю зрозуміло?

– О, люба, можна сказати: кристально.

– Чудово.

Ліліт криво всміхнулась.

– Якісь проблеми? – спитала Ізуель. – Якщо не помиляюсь, ця земля належить мені.

– Звісно. Жодних проблем. Все, що від цієї точки і до Брами – належить тобі, і твоєму колу. Якщо воно, звісно ще лишилось, – її очі зблиснули. – Всі душі будуть доставлятись сюди, роби з ними, що забажаєш.

Ізуель чекала на продовження.

– Але, розумієш…Мої діти не завжди слухають накази, хоч дуже люблять матусю… – у підвалі почали збиратись натовпи демонів із сокирами в руках. – Ти не подумай, я дуже тебе поважаю і щиро люблю, – поклавши руку на серце, сказала вона, – але ти геть сама і я не думаю, що угода може лишатись дійсною…

– Що ж. Це чудово. Бо я і сама хочу переглянути угоду.

– Справді? – не змогла приховати здивування Ліліт.

– Так. Власне, це дуже слушне зауваження, захистити душі, я вважаю основною задачею для себе наразі. А як я зроблю це сама, якщо центр Безодні так далеко до царства Люцифера?

– Я рада, що ми порозумілись, – всміхнулась Ліліт.

– Та, чекай, я ж ще не закінчила! – весело нагадала Ізуель. – От я і подумала, що буде значно вигідніше, якщо Брама буде ближче.

– Ти…Хочеш зменшити територію? Отримати частку на нейтральній зоні, біля брами Люцифера? – не розуміла логіки Ліліт.

– Та ні! – Ізуель витягла обидва мечі, що в ту ж мить запалали. Кітаель став спиною до її спини і собі дістав палаючий кинджал і клинок. Гарм вищирився, зайнявши позицію напівприсяду. – Я просто перенесу Браму аж до цієї точки. Отже, відтепер все, що від Брами і до серця Безодні, з місцем порталу для душ – більше не твоя турбота. Відтепер царство Люцифера починається прямо з центру Безодні. Я полегшую тобі життя, Ліліт. Мабуть,  дуже складно багатодітній матері дбати про землі такого розміру.

Ізуель широко всміхнулась їй.

Ліліт аж перекосило.

– Як ти смієш?! – прошипіла вона.

– Маю ж я хоч якось помститись за твою зраду?

З іншого боку підвалу широкою ходою увійшов Люцифер у своїх обладунках, а позаду демони і вцілілі та новонавернені занепалі. Стомлені від попередньої бійні, але все одно готові захищати свого правителя. Ліліт скрипнула зубами, побачивши військо, що прийшло боронити свою частку землі.

– Нащо тобі ті душі? І нащо вони йому? – кивнувши на Люцифера, спитала вона.

– Та насправді вони нам ні до чого, – вишкірився він.

– То для чого ти це робиш? – звернулась вона до Ізуель.

Предводителька подалась вперед, майже торкнувшись кінчиком свого носа Ліліт.

– Аби тільки тобі не дістались.

– Ти пошкодуєш про це, – крізь зціплені зуби процідила Ліліт.

– Ти в цьому певна? – спитав Люцифер.

Ліліт промовчала.

– А тепер пішла геть з моєї території! – гаркнула Ізуель, застосувавши Заклик. – Геть!

***

Облаштування центру Безодні, розширення територій і перенесення Брами зайняло ще з десяток років. Ізуель зайняла скромну посаду провідника душ, і супроводжувала померлих, яких не приймали до Раю. З часом, не без підтримки зв’язку із Небесами, Ізуель подала пропозицію про більш ретельний розподіл душ за класифікацією. Небеса обрали Ваги, що вимірювали кількість гріхів, відносно праведних справ за життя. У Безодні ж, дійшли висновку, що душа, яка потрапила сюди, має знайти своє покарання. Над душами не знущались у класичному розумінні, Ізуель не бачила у тому сенсу. Тож силами Мараеля, а також древньої магії, для кожної душі було створено оптимальні можливості усвідомити свої помилки. Серйозність заходів для такого усвідомлення залежала від того наскільки страшні вчинки чинила людина за життя. Звісно, були у Безодні демони, що лишались вірні класичним катуванням душ, бо отримували збочене задоволення від цього. Ізуель намагалась боротися з ними.

Організація цих процесів займала дуже багато часу, на землі, мабуть, пройшла тисяча років, якщо не більше, але переговори з Небесами принесли свої плоди. Діти сюди потрапляли тепер вкрай рідко, виключно ті, що чинили геть не дитячі звірства. Та і несправедливо засуджених тут можна сказати й не траплялось. Хоч переглядаючи певні справи померлих, Ізуель нерідко не погоджувалась із вироками.

Ставлення до неї було неоднозначним. Хтось здавався нейтральним, як новонавернені занепалі, чи Беліал і Азазель із Асмодеєм – їм було начхати на неї, втім вони й не виражали якоїсь явної ненависті. Хтось, навпаки, ненавидів навіть сильніше, звинувачуючи у всьому, як ті самі Абаддон, Мараель і Армаель, що катували її на початку всього цього і вважали винною за поразку перед Небесами. Саракієль, яка не могла пробачити їй смерть свого брата. А хтось підтримував, вважаючи героїнею. Як боягуз Ґадріель, більшість вартових і демонів.

Гарм займав забагато місця, тож жив тепер біля Брами, разом з Фенрісом, молодшим гончаком, якого вона знайшла у Безодні і виділила місце на варті Брами. Кітаель продовжив справу подруги і облаштовував місця для новоприбулих душ, розбудовуючи місто у такий спосіб, щоб їх було де розміщувати, без шкоди особистому простору демонів та занепалих.

Ізуель направлялась до тронної зали. Люцифер розвалився на шкіряному дивані, виклавши одну ногу на спинку, а іншою вистукував по підлозі. На всю залу з патефона, що стояв ближче до столу, лунала опера Жоржа Бізе «Кармен».

Люцифер підспівував і вистукував у ритм, побачивши Ізуель, він виставив палець, ніби просячи її не говорити, щоб почути конкретний момент. Вона роздратовано зітхнула, поглянувши на нього.

– Мушу визнати: людство вміє робити гідну музику.

– Та, що ти? – здивувалась вона. – Де ж твоє самовпевнене: «Всі здобутки людства були подаровані їм нами»?

– Не зовсім так, – не погодився він. – Янголи і демони споконвічно спонукали людей до розвитку. Ми знаємо все на цьому світі і своїм розвитком перевершили людство на мільярди років. Ми вкладали у їх голови ідею: вчіться, щоб вижити, вчіться, щоб стати кращими, вчіться, щоб удосконалити те, що маєте. І вони навчились. І… – він заплющив очі насолоджуючись високою нотою співачки. – І це прекрасно.

– Хто б міг подумати, що ти в нас такий музи́ка.

– Часом треба просто сісти та насолодитись моментом. Наше життя нескінченне, не треба тривожитись про старість, гроші чи потомство. Чому ти не цінуєш момент? Навіть люди в проміжках між хворобливою слабкістю і пороками, знаючи про швидкоплинність їх нікчемного існування – знаходять час, щоб створити щось дивовижне і насолоджуються цим. Ходи до мене, присядь, заплющ очі й просто послухай, – постукавши долонею по дивану поруч, запропонував він.

– Я маю бігти, – відмовила вона.

Люцифер сів, роздратовано глянувши на неї.

– Знову бігти! – плеснув руками по колінах він. – Куди ж ти біжиш?!

– Облаштовувати це «пекло»! – гаркнула вона. – У тебе безлад абсолютно всюди! І схоже тільки мені є до цього діло! – Ізуель склала руки на грудях.

 – Посидь біля мене, відпочинь, а потім вирушимо наводити порядки разом, я обіцяю брати активнішу участь у облаштуванні цього… – він замовк, а тоді викрикнув, скочивши на ноги. – Пекло! Ізуель, от же воно! – він обвів руками кімнату, – Це ж Пекло!

– Що ти лепечеш? – не розуміла вона.

– Ми знайшли назву, – підійшовши до неї, він схопив її за плечі і поцілував у щоку. – Це ж геніально!

– Ти здурів? – відштовхнувши його від себе, вона витерла щоку зовнішнім боком долоні. – Це ж назва з легенди про Інферну. Місце де живе полум’я, що нищить все лихе.

– А чим це місце має бути? – його очі весело зблиснули,  – Ми каратимемо грішників. Очищуватимемо зло.

– Отже, це просто катівня? Ти здійняв повстання, дозволив винищити купу занепалих та демонів, щоб отримати права на власну катівню?

– Не катівню, – не погодився він. – А місце очищення. Ми не будемо нікого мучити, скоріше давати їм пережити той травмуючий досвід, який вони колись змусили когось пережити. Якщо вони пройдуть випробування – матимуть можливість просто жити тут, можливо зустрітись з близькими, які теж потрапили до Пекла. Що скажеш? Пекло буде не катівнею, а радше…Виправною колонією для тих, хто справді винен.

– А хто не винен?

– Той зможе одразу почати нове життя тут.

–  Тоді потрібно облаштувати систему таким чином, щоб ми могли на старті виявляти ступінь провини.

– Згоден. Пропоную зараз і обдумати. Я покличу Ліонієля, він розуміється на питаннях душі, допоможе нам поліпшити момент початкової класифікації.

– Гаразд, – відповіла вона, очікуючи, коли Люцифер покличе Ліонієля.

– Володарю… – увійшов до кімнати Метатрон. – О, Предводителько, перепрошую.

– Заходь, сідай, – кинула йому вона і уважніше придивилась до нього. – В тебе все гаразд?

Він знизав плечима.

– Для чого ти тут?

– Володар дав мені завдання…

– Ні, не зараз. Взагалі. Нащо Люцифер забрав тебе з Небес?

– Він хотів пророка. Та я бачу виключно до кінця наступних двох декад. Щоб передбачити майбутнє потрібен новий пророк.

– Пророками можуть бути лише смертні?

– З благословіння янгола.

– І хто це?

– Вони ще не народились.

– Вони?

– Так. Буде два пророки. Втім, лише один з них потрапить до нас. Іншого обрали Небеса.

Ізуель нахмурилась.

– Для чого Люциферу пророк?

– Він хоче облаштувати це місце якнайкраще, а для цього потрібно багато передбачити.

– Щось уже відомо про цього пророка?

– Небагато, – він протягнув Ізуель блокнот із зображенням молодої дівчини, років сімнадцяти. – Її звати Моніка.

– Гаразд. І, що, нам треба зачекати, коли вона постаріє і помре?

– Ні, нам потрібен її нащадок.

– А, то вона вагітна?

– Ні, – Метатрон почухав голову. – Насправді, вона ще не зустріла його батька і з ним може бути проблема.

– Чому?

– Е…В нього дещо інші вподобання.

– Тоді знайде собі іншого.

– Ця пара у сумі дасть ідеально збалансовані риси, які допоможуть пророку.

– Чекай. Люцифер буде втручатись у плин долі, щоб ці двоє зійшлись разом заради створення нащадка?

– Так.

– Щоразу, як я думаю, що падати нікуди – він знаходить як мене здивувати, – закотила очі Ізуель.

– О, люба, – всміхнувся Люцифер, що повернувся із Ліонієлем. – Ти вже поспілкувалась із Метатроном? Ну, що, як тобі перше завдання на землі?

– Чекай, що? – вирячила очі вона.