Раді Вас бачити!

Рай

– Тобто я більше ніколи його не побачу? – запитала я, уважно поглянувши на Міхаеля.

Він вів мене стежкою, яку оточували поля червоних, рожевих і білих квітів, Міхаель довго збирався з думками, щоб відповісти.

– Ті, хто знаходяться там ... вони недоступні для тих, хто у Раю, – відповів Міхаель. – Янголи з демонами намагаються не перетинатися, а душі померлих не можуть блукати на по той бік Воріт.

В його очах читалося стільки болю, що я зіщулилася. Або він все брав близько до серця, або має власну нещасну історію із кимось по той бік. Я нервово проковтнула, замислюючись, що він міг прочитати мої думки та поспішно запитала.

– Чому?

– Якщо ти вийдеш за Браму – просто випаруєшся. В тебе немає тіла, а енергія, що утримує тебе у формі зараз, припинить свою дію на нейтральній зоні. Мені шкода.

Я промовчала. Мені раптом стало так сумно. Я ніколи більше його не зустріну. Ніколи не гляну у ті красиві горіхово-зелені очі, ніколи не обійму його і не відчую, як він цілує моє плече. Мій любий Тео…Як я сумую за ним.

 Міхаель привів мене до величезного будинку з білої цегли. Я відразу ж зрозуміла, що він мій, але це мене, чомусь зовсім не тішило.

– Я мушу залишити тебе, – сповістив Міхаель. – Але приходитиму в гості. Якщо захочеш поговорити, просто поклич мене подумки, і я відповім. – Міхаель поклав руку мені на плече і лагідно посміхнувся.

– Дякую, – прошепотіла я, відчуваючи неймовірну самотність.

Міхаель злетів і зник, я лишилась сама на подвір'ї будинку своєї мрії, але мені було так погано, що все, чого я хотіла – впасти на ліжко, яке завжди хотіла купити та заплющити очі.

Я оглянула будинок, що здавався декорацією, міражем, склеєними вирізками з журналу, які я збирала для дошки бажань, що висіла над моїм письмовим столом. Все тут було так, як я хотіла. Кавоварка, яка коштувала, як усі мої заощадження, духовка останньої моделі, шоколадний фонтан, гарний стіл із різьбленого червоного дерева, стільці з оксамитовою оббивкою, скляні сходи без поручнів, оригінали Ван Ейка та Вермеєра в золотих рамках, велика спальня з м'яким ліжком та купою атласних подушок із китичками, домашній кінотеатр, кабінет з підлогою з рожевого мармуру.

Це все було гарним, але абсолютно порожнім. Бо те, що робило місце проживання домом – не можливо замінити модними предметами інтер’єру. Це було схоже на золоту клітку. Спробу відкупитися, ніби мій послух можна купити гарними речами, про які я мріяла. Але що якщо я захочу втекти? Що як ризикну випаруватись, але хоча б спробую зустрітися з Тео? Цьому місцю не завадила б "міжбрамна" пошта. Я б із задоволенням поспілкувалася з Тео, якби мала кур'єра, що доправляв би повідомлення до іншого місця... А, що якщо попросити Міхаеля передати звістку Тео, або якому-небудь демону, що його знає?

Пекло

– Куди ми йдемо зараз? – спитав я, коли Ізуель, скрипнувши зубами, вивела мене із зали очікування.

– Як правило, смертні знаходять своє місце у залі. Але якщо ні, я маю знайти точку, де ти отримаєш своє покарання.

– А як не знайдеш?

– Такого тут ще не бувало, Тео.

Ми йшли пустельним містом, праворуч від мене знаходився пустир, миля за милею, обгороджений низьким парканом з підведеною до нього електрикою. Трохи далі я помітив високу будівлю, теж розвалену, з колючим дротом. Це що в'язниця?

– Тримайся за мною, Тео, – сказала Ізуель, вона виглядала настороженою і напруженою. – Не дивись ні на кого.

– Але… де ми?

– Це, щось на кшталт гетто. Найстрашніший район.

Крізь величезну дірку у будинку виднілися люди, що творили дивні речі та істоти, що виглядали, як опудала тварин. Люди виглядали розлюченими, брудними, з порожніми очима, а от істоти поруч – відверто огидними. Вони виглядали, як пошиті між собою шматки шкіри, із запеклою кров'ю, місцями відсутнім волоссям, вони були ніби розірвані, а потім зшиті та кинуті гнити. Навколо смерділо гаром і чимось їдким, від чого сльозилися очі.

Вони вирячилися на мене, зажерливо облизуючись, обнюхували мене, одна з цих істот навіть провела мерзенним вологим пальцем по моїй шиї. Ізуель схопила мене за руку і прискорила крок.

– Куди ж ти його ведеш?! – прохрипів один з них.

– Поділись з нами! – прошипів другий.

– Він виглядає апетитним… – принюхувався третій.

– Такий переляканий ... – хтось верескливо розреготався. – Я б йому показала, що до чого!

– Зрадниця! – виріс перед нами спотворений чоловік із білим волоссям, він був поранений, з розсіченої світлої брови витікала біла рідина, від нього смерділо, навколо голови вилися комахи. – Ти згниєш тут. Я вб'ю тебе власними руками ... – він ступив на нас.

Ізуель заштовхала мене собі за спину, дістала з рукава довгий вузький клинок і всадила його в живіт чоловіка, прокрутила і витягла, витираючи чорну в'язку кров об свою куртку у вигині ліктя. Той похитнувся і важко дихаючи, забрався геть. Серйозно, він пішов, ніби в нього трохи шлунок прихопило, а не в животі чотиридюймовий клинок побував.

– Ця зброя їх не вб’є, – пояснила Ізуель. – У Пеклі заборонено вбивати одне одного.

– Хто це? – спитав я, коли ми зникли за рогом будинку без даху.

– Здебільшого демони.

– Здебільшого?

– Той, кому я щойно покрутила кишки – занепалий. Мараель, він один із перших присягнув Люциферу.

– Вони всі такі мерзенні… – я здригнувся, від нудоти, що підіймалась стравоходом, змушуючи його пекти.

– Для мене нічого не змінилось. Я бачила їх огидні душі і до того, як почали розкладатись їх тіла.

– Але чому вони почали розкладатись?

– Бо їхні душі прогнили, Тео. Вони продали їх Люциферу і навічно прив’язали себе до Пекла.

– Це робили всі?

– Для того, щоб лишитись у Пеклі, треба стати його частиною. Так казав Люцифер. Тож ті, хто йшов за ним сюди, із задоволенням продалися.

– А ти?

Вона опустила очі.

– Це зробили без моєї згоди. Але так: мою душу теж продано.

– Але якщо всі демони та занепалі у Пеклі такі потворні ... Чому ти все ще така вродлива?

Вона хмикнула.

– Хотіла б я знати.

– Може, твоя душа ще не...

– Не кажи нісенітниці, Тео, – роздратовано сказала вона. – Я зробила вибір лишитися і виступити проти своїх – і за нього розплачуся.

– Але… може, ти надто жорстока до себе?

– Та, годі тобі, – промовила вона і пройшла вперед.

– Може, тебе вибачать і заберуть назад? – я пішов за нею, намагаючись поглянути у вічі.

– Нікого не забирають назад, Тео.

– А Кіт? Він також ще…

– Я винна у тому, що він тут, – вона закрила обличчя рукою і з важким зітханням оперла спиною стіну. – Коли мене викрали, він вирушив за мною. Його ув’язнили та катували двадцять років.

– Двадцять? Як таке можливо?

– Янголи витриваліші за людей. А кати знають свою справу, тож робили це так, щоб ми не вмирали, а тільки страждали.

– Але Кіт теж не потворний, – помітив я.

– Він сказав мені, що продав душу, а виглядає як завжди, бо попросив у Люцифера накинути на нього ілюзію.

– Ілюзію?

– Люцифер якось забрав частку сили Мараеля і часом ділиться нею з нами, щоб ми могли виконувати свої завдання на землі.

– Які завдання?

Вона перевела погляд.

– Різні.

– Ви когось вбиваєте?

– Що? – здивувалась вона. – Ні! Просто трохи впливаємо на перебіг подій.

– Яких, наприклад?

– Впливаємо на чиїсь рішення, щоб привести людей до того результату, який нам необхідний.

– Типу…Ви спричиняєте ефект метелика?

– Якщо дуже стисло – так.

– Що робить ця ілюзія?

– Приховує огидну зовнішність чи, скажімо крила, – вона здригнулась і за спиною ніби нізвідки, розгорнулися два великих темних крила.

– Для чого ховати такі гарні крила?

– Смертні не звикли бачити людину з крилами, тобі не здається?

Тео реготнув.

– Так…Схоже не звикли, – я різко зігнувся навпіл, відчуваючи, як стисся шлунок, а гірка слина набирається в роті.

– Що з тобою? – торкнулась мого плеча Ізуель.

– Мене так нудить... – зізнався я, схопившись за живіт.

– На смертних цей район завжди так діє, ходімо, ми майже дісталися нетрів.

– Нетрів? – злякано спитав я, бо те, що я вже встиг побачити нагадувало цілковиті нетрі. Хіба може бути ще гірше?

– Може, – відповіла на мої думки вона. – У нетрях, більшість з тих, на кого не подіяла зала очікувань знаходить своє катування.

Ми йшли далі, крокуючи вузькою стежкою, що обривалася крутим схилом прямо до величезного, як Великий Каньйон, місця, обліпленого маленькими будиночками з сірими дахами, вони розміщувалися рівними колами, кожен спускався нижче і нижче. Мені, чомусь, згадався Данте.

Чим ближче ми підходили до нетрів, тим більше починала боліти голова, звідусіль смерділо запахом сміття та затхлої води. Мене каламутило, чоло вкрилося потом. Тіло долало таке безсилля, якого я не відчував раніше ніколи, навіть при сильному грипі. Схоже, так нетрі діяли на душу людини.

Коли ми увійшли, запах та відчуття тільки посилилися. Я відчайдушно хотів блювати, але, мабуть, душі не блюють. Тут були босоногі брудні люди з порожніми, як і в інших, очима, були тут і діти. Ізуель сказала, що троє дітей вбили й зварили свою маму, коли в їхньому селищі не було грошей та їжі. Мені було страшно йти брудною дорогою, де діти хапалися за мої руки та канючили щось незрозумілою мені мовою, коли люди залишали свої справи, щоб оглянути мене з голови до п'ят, кидали щось під ноги і намагалися привернути мою увагу.

Тут було гидко і неприємно перебувати, все мало нудотний запах, мені були огидні вологі смердючі дотики та погляди цих людей, я не знав, за що кожен із них потрапив сюди, але знав точно: це явно не те місце, де я знайду свої тортури. Бо я не відчував ні жалю, ні покаяння – тільки нескінченну огиду, їй не було межі, я здригався щоразу, як дивився у ті порожні очі, чув ті бридкі запахи і відчував ті брудні дотики на своїй шкірі.