Раді Вас бачити!

Моніка пробиралася крізь натовп, гучна музика гупала аж у шлунку, змушуючи її здригатися. Її страшенно нудило, вона раніше не пила алкоголь. Більша частина гостей вечірки – старшокласники, яких вона бачила в школі, але з якими ніколи не говорила. Усі вони здавались такими крутими, безтурботними, сміливими. А коли всі випили, то стали ще й дружніми. Говорили з нею, обіцяли кудись запросити.

Моніка жодного разу не була на таких вечірках, і не повинна була бути, сюди її потягла Кейтлін, її подруга, вони жили по сусідству і дружили ще з малечку. Всіх дивувало, як така популярна дівчина, як Кейтлін, може дружити з Монікою, адже була справжньою красунею, Моніка не бачила таких ідеальних дівчат, навіть на обкладинках журналів.

Вони були хорошими подругами, хоч Моніка і залишалась досить потайливою. Як от, наприклад щодо новенького, який перевівся до них кілька місяців тому. Його звали Дастін Джером і він був дуже привабливим і милим до усіх. Дівчина заклякла, помітивши його у вітальні в оточенні друзів. Він сміявся над чиїмсь жартом. Яка ж у нього гарна усмішка… широка, щира. Вона стримала зітхання. Кейтлін сиділа поруч, вівши тиху розмову, з її жартів теж хихотіли й поглядали на дівчину з цікавістю. Ну, звісно, вони з Дастіном були б дуже гарною парою. Їй лишалось тільки порадіти. Захотілось поплакати та зжерти відро морозива. Вона опустила очі, відчуваючи власну жалюгідність.

На ранок, у будинку панувала атмосфера тиші, що переривалася чиїмось хропінням і скрипом касетної стрічки. Моніка протерла очі і роззирнулася: розсипані чипси, червоні та сині стаканчики із залишками напоїв були розкидані по підлозі, килим у чомусь липкому і тягучому, підлітки, що спали у дивних позах. Моніка скривилася, переступаючи хлопців, що погано пахли, пиво з горілкою схоже не найкращий напій. Вона заглядала у всі кімнати, намагаючись знайти Кейтлін, подругу вона помітила в одній із кімнат, з тією ж компанією, що і вчора.

Втім, не Кейтлін, що притискалася до плеча Дастіна, привернула погляд Моніки, а самоскручена цигарка з їдким важким запахом. Дівчина передала тому хлопцеві цигарку і з усмішкою видихнула дим у рот хлопцю, у якого сиділа на колінах. Моніку взяв гнів, хлопець глянув на цигарку і з реготом передав Кейтлін, та, затягнулась кинувши виразний погляд сірих очей на подругу. Вона примружилась і, не зводячи очей із дівчини, прошепотіла Дастіну щось на вухо. Він перевів очі на Моніку, що стояла у відчинених дверях, їх погляди зустрілися.

– Агов, Моніко? – помахала їй Кейтлін. – Йди до нас!

Моніка люто глянула на них і хутко спустилась вниз сходами. Гидотно. Просто огидно! Курити заборонені речовини! У чужому домі! Шкодити своєму організму! Та, що він собі думає?! Подумати тільки, Моніці подобається якийсь наркоман! Вона лаяла себе, зате, що прийшла сюди, що побачила це, і що так зневірилася у Дастіні, після, здавалось би, буденної речі для однолітків.

– Гей! – Моніка почула кроки та обернулася. За нею біг Дастін, він якось здивовано глянув на неї, неначе сам не розумів, чого прийшов. – Слухай, я не знаю, навіщо спустився, не знаю, чому говорю це тобі, але я не робив цього. Я просто сидів із ними.

Моніка зі ще більшим здивуванням поглянула на нього.

– Дякую, – прошепотіла вона. – Тепер мені легше.

Хлопець зніяковіло всміхнувся.

– Я – Дастін. А ти, мабуть, Моніка, подруга Кейт?

Вона кивнула головою.

– Поклич цю наркоманку, коли повернешся, гаразд?

Він усміхнувся.

– Радий, що ти була тут, – сказав він, м'яко посміхаючись.

– З чого б це?

Він знизав плечима.

– Сам не знаю, – а тоді сором’язливо перевів погляд. – Гаразд, це дуже незручно, я ... Піду, покличу Кейт.

– Не поспішай, – махнула рукою Моніка.

– Моніко? – покликав Дастін.

Вона зітхнула, насолоджуючись тим, як її ім’я звучить його голосом.

– Так?

– Може, завтра сідай до нас за стіл на ланчі? Кейт ніби завтра не йде до школи, не хотілося б, щоб ти сумувала без неї.

– О…Дякую.

– Гаразд, – всміхнувся він.

– Гаразд, – відповіла на усмішку вона.

Хай, що йому шепнула тоді Кейтлін, але з того дня, Дастін і Моніка проводили багато часу разом. Кейтлін, ніби як відправилась до Ірландії за обміном і дівчина, попри сум за подругою, полегшено видихнула, усвідомлюючи, що Дастін тепер повністю буде в полі її уваги. У школі він вітально цілував її в щоку, згрібаючи в оберемок, після школи вони сиділи в нього чи в неї вдома, дивилися кіно, жартували, танцювали, обговорювали улюблені телешоу. Коли минув уже рік їхнього спілкування, усвідомлення, що Моніка закохана в нього вже було неможливо приховати. Іноді їй не вірилося, що все насправді, хотілося вщипнути себе.

***

Моніка стояла біля шафки, зсередини повністю обклеєної полароїдними знімками їх з Дастіном, вирізками з журналів, записочками, які вони з приятелем кидали один одному на спільних уроках, яких було більше, ніж окремих.

– Привіт, красуне, – вигулькнувши з-за дверцят, сказав Дастін, він обпер рукою стіну шафок, другою притримуючи лямку рюкзака.

– Привіт, красеню, – усміхнулася Моніка і підставила йому щоку.

Він слухняно лишив на ній поцілунок.

– Кейтлін запросила мене на випускний бал, – розреготався Дастін.

Моніка закотила очі та зачинила дверцята шафки.

– О, то ти попрешся у Дублін? Квитки вже взяв?

Дастін звісив кисть з плеча Моніки, обійнявши при цьому так недбало, ніби спинку стільця, на нудному уроці, але дівчині від того було так тепло, ніби він притискав її до себе всім тілом.

– Не хвилюйся, я тільки твій, – запевнив її Дастін.

– Приємно чути.

– Якщо ти не надумала мене покинути перед випускним, – пожартував він, скрививши гримасу.

«Ну, так, Дастіне, щоб кинути, спершу потрібно стати парою.» – пронеслось в її голові.

Моніка посміхнулася.

– Нізащо! Я тебе нікому не віддам, – а от це було чистою правдою. Вона не хотіла ні з ким їм ділитися.

Іноді Моніці здавалося, що Дастін ухиляється, тому що не розуміє натяків. В інші моменти вона розуміла, що натяки занадто жирні, і він тактовно не звертає на них увагу, бо не зацікавлений, і Моніка ще довго відчувала сором за це. Як все складно.

– До речі, Марісса та Малкольм запрошували нас на подвійне побачення.

Це були двійнята, що ходили з ними на тригонометрію. Власне, з їх вечірки й почалась дружба Моніки з Датсіном. Двійнята не були надто приємними, Малкольм був типовим нудним хлопцем, що увивався за Монікою, а його сестра класичною серцеїдкою, що приходила підтримувати Дастіна на кожній грі з баскетболу і дарувала цілунок «на удачу». Дівчина могла тільки сподівалась, що Марісса не цікава другу.

– І що ми відповімо? – запитала Моніка, схвильовано.

Дастін знизав плечима.

– Можемо сходити.

Дівчина насторожилася.

– Але не цілуватися.

– А якщо вона затягне мене в ліжко? – криво посміхнувшись, спитав він.

– Роби, що хочеш, але не цілуй, – реготнула Моніка, заливаючись фарбою, в душі гидко шкрябало, він серйозно хоче з нею переспати?

– Не дуже й хотілося, – зітхнув Дастін. – Я завжди сподіваюся на тебе.

Вона нервово розреготалася.

– Який ти негідник.

– Це так, але ти любиш мене.

Моніка завмерла і глянула на нього. Дастін помітив цей погляд.

– Я до того, що... – розгубившись, сказав він. – Я теж тебе люблю, друже. – він простяг їй руку.

– Так, друже, – вона схопилася за його руку і швидко повела погляд, тільки не заплакати, тільки не заплакати.

Правило про поцілунки вони запровадили рік тому, коли Моніка розплакалася, побачивши Дастіна, що цілувався з дівчиною, а друг, своєю чергою, мало не зламав носа хлопцю, який поцілував Моніку. Але так, між ними нічого немає і жодного разу не заводилася розмова про подібне.

Побачення проходило в кафе О'Меллі. Дастін і Моніка сиділи один навпроти одного, що дуже ускладнювало перешіптування і жартування з їх «пар» на сьогодні. Розмова не клеїлася, Марісса щось шепотіла Дастіну, нахиляючись якомога ближче, кокетливо посміхалася, а він, здавалося і не був проти.

Малкольм був сором'язливішим, він довго намагався промацати ґрунт і знайти щось спільне, але Моніка не залишала йому шансу, вона тільки косилася на солодку парочку навпроти і намагалась ігнорувати гірке відчуття образи та ревнощів. Малкольм розповідав кумедні історії, отримуючи сухі смішки Моніки, вона не слухала, що каже її співрозмовник, і тільки міцно стискала руки, так що кісточки побіліли. 

– Е…Моніко? – покликав Малкольм, торкнувшись побілілих кістяшок. – Ти слухаєш?

– Так-так ... – вона глянула на усміхненого Дастіна, їхні з Маріссою обличчя були зовсім близько. – Німецький дог ... що він сказав?

– О… ця історія була хвилин десять тому… – засмучено зауважив Малкольм.

Рука Марісси ковзнула до коліна Дастіна. Моніка ривком встала, зачепивши стіл, склянка содової впала і пролилася прямо на оголені ноги дівчини.

– Трясця! – верещала Марісса, скочивши.

– Це легко виправити, – запевнив її Дастін і промокнув серветку, дбайливо стираючи вологу з її колін.

Марісса  хижо посміхнулася йому і кинулася щось швидко шепотіти, Дастін засміявся.

– Я ... піду провітрюся, – буркнула Моніка, але її ніхто не слухав.

– Хочеш, я піду з тобою? – запропонував Малкольм. О, так, принаймні він слухав.

Він хороший хлопець, і добре змінив свій стиль за останній рік, за інших обставин, вона можливо навіть і зацікавилася б ним, але не зараз.

– Вибач. Мені…краще побути наодинці.

Моніка вийшла з кафе, штовхаючи двері. Яка дурна ідея. Який ідіот придумав, що на подвійних побаченнях людям легше порозумітися? Моніка пирхнула. Хотілося вилаятися і перевернути сміттєвий бак, штовхаючи його розлючено. Вона вийняла руки з кишень і затулила ними очі. Дастін нічого їй не винен. НІ- ЧО-ГО. Він вільний хлопець, але, Господи, до чого ж це бісить?!

– Ти на щось злишся? – тихо спитав Дастін.

– І давно ти тут? – запитала вона, обертаючись, хлопцесь стояв, спираючись спиною стіну кафе. – Я думала Марісса вже обвилася навколо тебе, як ліана, збиралася шукати рапіру, щоб вирвати тебе з її задушливих обіймів.

Він розреготався.

– Вибач, – тихо сказав він, торкаючись її плеча. – Я не повинен був…

– Та, ні ... – вона прибрала сльозу кінчиком пальця, радіючи, що стоїть спиною до нього. – Рушай, вона готова.  І ти їй подобаєшся. – Моніка шморгнула носом. – Тільки Малкольму скажи, що я додому пішла, а то заважатиме вам усамітнитись.

– А ти вже йдеш додому?

Вона кивнула, відчуваючи, як горло стиснулося від бажання розплакатись.

– Так. Я втомилася, – прошепотіла вона.

– Тебе провести?

– Я не хочу, щоб вона знала, де я мешкаю.

– А я її й не запрошую із собою, – роздратовано кинув Дастін.

Моніка недовірливо поглянула на нього.

– Та годі тобі! Це побачення вже нічим не зіпсуєш, то погнали звідси! – Дастін зсунув брови на переніссі. – Це була дурна ідея, дарма я тебе підбив.

– Ми просто кинемо їх тут?

– Вона не пропаде, він розповість їй про добермана.

– Це був дог.

– Отже, ти все ж слухала!

Вона видавила з себе посмішку.

– Хіба вона тобі не подобається?

– Я знайду когось, хто не буде так тебе засмучувати,  – відповів він. – Ти мені важливіша.

Вона посміхнулася, хоча на душі шкреблися, мабуть, всі коти цього світу.

– Дякую.

– Ходімо.

***

Вже наприкінці літа, вони вступили до одного коледжу, і там, буквально на першій же вечірці, Дастін знайшов собі дівчину. І не абикого, а Кейтлін, з якою вони не бачились майже два з половиною роки.

Попри любов до своєї подруги, дівчину Дастіна, Моніка ненавиділа. Ще б пак, вона ніби стала ще гарнішою, ніж у її спогадах. Ідеальна гладенька шкіра, очі, що неначе сяяли, ідеальне золотисте волосся, ідеальне тіло. Кейтлін була бездоганною і Моніку це дратувало. Вона здавалася собі непоказною, а Дастін млів від одного погляду Кейтлін і це розбивало їй серце.

Моніка витріщалася в одну точку, стискаючи соломинку, яку Дастін завжди приносив, коли вони брали будь-який напій, вона була червоною з синьою смугою. І, обертаючи її, Моніка бачила як рухались смуги. Усюди був рух, в кафе офіціанти бігали, змінюючи замовлення, на вулиці люди зі спітнілими пахвами пересувались туди-сюди, за її столиком був рух, у вигляді Дастіна та Кекйтлін, що хихотіли у перерві між черговим нападом поцілунків. Всюди, був рух, окрім неї, окрім її власного життя. Моніка ніби грала нудну роль статиста у серіалі.  Поки все набирало обертів, вона стояла на тому самому місці. Застрягла в тій же джинсовій куртці, з тією ж зачіскою, в тому ж дурному кафе, застрягла у своїй безглуздій любові до Дастіна, яка не зрушила з місця зі старшої школи, бо вона не бачить нікого навколо, а він, помічаючи кожну – ніколи по-справжньому не побачить її.

Під гучні звуки поцілунків, терпець Моніки урвався і вона грюкнула рукою по столу. А тоді піднялася, рішуче крокуючи геть. Вона розтинала руками повітря, поки не вийшла за двері. Дастін обірвав поцілунок і дивився на Моніку, що віддалялася.

– Дідько…вона засмучена.

– Вона звикне, – повертаючи його обличчя до неї, відповіла Кейтлін. – Послухай, вона була закохана у тебе у школі, це нормально. Більша частина дівчат тоді за тобою увивалася. Але часи змінюються, ви обоє вже студенти, ви друзі. Ти нічого їй не винен.

– Так…Але я не хочу, щоб вона ображалась.

– То не йди за нею.

– Кейт…

– Що? Я була два роки у іншій країні, невже ви не мали достатньо часу, щоб розібратись у своїх почуттях?

– Та нема ніяких почуттів, не ревнуй.

– Я не ревную, Дастіне. Бо бачу, що подобаюсь тобі зараз. Але якщо вона не цікавить тебе як дівчина, а виключно як друг – поговори з нею. Інакше подібні сцени вона влаштовуватиме весь час.

– Але ж і ми схибили. Думаєш їй приємно дивитись на наші ніжності?

– Вона сама погодилась прийти з нами сюди. Буде знати, як це гуляти з парою, і можливо швидше знайде собі когось.

– Ти думаєш?

– Так. Їй потрібен хлопець. І ти маєш поговорити з нею. Інакше вона так і буде тобою одержима.

– Гаразд…Я піду поговорю з нею.

– Зараз?

Дастін спинився.

– Чому ні?

– Може тому, що вона цього і добивається?

– Я не можу кинути її отак, розумієш? Вона – мій друг.

– А вона про це знає?

Дастін важко зітхнув.

– Пробач, Кейт. Я мушу, – він швидко поцілував її і рушив.

– Моніко! – крикнув він, дивлячись, як вона обходить його машину і прямує додому пішки.

– Повертайся, звідки прийшов! – буркнула вона.

– Ти чого?

– Навіщо, я тут? – запитала Моніка, пригнічуючи розпач. – Якщо ви прийшли лизатися, то навіщо вам я? Мені й удома було паршиво, не варто було турбуватися, перевозячи мене туди, де мені стало ще гірше!

– Вибач, – сказав Дастін, – ми справді, не хотіли тебе ображати.

Моніка похитала головою.

– Мир? – запитав він.

– Мир, – відповіла вона, принаймні вони й не сварилися. – Але я йду додому.

– О, Моніко, прошу!

– Я не залишусь. Вам, мабуть, не вистачає часу разом… – задумалася вона. – Хоча лизатись в коледжі, лизатись в неї вдома і лизатися взагалі всі вихідні, мало би бути досить. Тільки мене не втягуй у це. Я відверто не розумію, що робити, коли ти запрошуєш мене провести з вами час. Я тут зайва. І думаю, Дастіне, я взагалі зайва у твоєму житті!

– Це не так, ти – мій друг.

– Так. Дякую за нескінченне нагадування, – стомлено мовила вона.

– Я серйозно.

– Я теж. Розумію, що важко втриматися, але міг би хоч пару разів від неї відліпитися і завести хоч подобу розмови. Ти не думав, що мені неприємно?

– Я вже перепросив, чого ти хочеш? – його тон знизився, складка лягла між густих брів.

– Я? – Моніка розгубилась. – Я вже нічого не хочу, Дастіне. Іди до неї. У Кейт там без тебе вже рот пересох, це напевно, ваша найдовша розлука за останній час.

Хлопець не зміг стримати смішок.

– Ти ж знаєш, що я люблю тебе? – спитав він.

Вона кивнула головою.

– Не бреши собі. Дружба до цього не зобов'язує.

Моніка різко розвернулася і пішла пішки.

– Дай, хоч підвезу тебе.

– Я хочу провітрити мізки, – обірвала його Моніка і пішла далі.

***

З початком любовних стосунків Дастіна, його дружні з Монікою, неабияк зіпсувалися. Вони раз у раз сварилися. Кейтлін тактовно мовчала у її присутності, але її погляд вкривав Моніку мурашками. Вони колись були подругами і от – втратили одна одну через хлопця. І все не було б так сумно, якби це був хто завгодно, але не Дастін.

Моніка збиралася влаштувати невелику вечірку з нагоди свого дев'ятнадцятого дня народження. У коледжі вона познайомилася з двома непоганими дівчатами, одна з них приведе свого хлопця, такого сором'язливого, що той і за руку її на людях не візьме, не те, що язик у гланди засуне, як Кейтлін, яку, до речі, ніхто не запросить. Моніка відчувала урочистість, гордість за себе, ніби вона робить щось, що призводить її до маленької перемоги. 

– Моніко, ну, послухай, ми не цілуватимемося, просто дозволь її привести! – він йшов за нею і репетував на весь будинок, хоча його недалека подружка сиділа внизу на дивані і все чула.

– Ні! І якщо ти приведеш її без моєї згоди – не увійдеш до хати взагалі!

Моніка зачинила двері перед його обличчям і не зуміла стримати сльози. Ідіот!

– Ніколи так не роби, – понизив голос він, заходячи до кімнати. – Ти… ти, що? Плачеш?

– Забирайся! – сказала вона, безпорадно закриваючи обличчя руками.

– Так, у чому річ?! На що ти знову ображаєшся? – роздратовано гукнув він.

– Я не хочу її бачити! – майже крикнула вона. – Це мій день народження. Я маю право провести його із друзями.

– Вона ж була твоєю подругою.

– Була, доки не…

– Доки не, що? Вона моя дівчина, Моніко! Вона має право прийти зі мною!

– Ні! Я хочу, щоб ти прийшов один! – дівчина повернулася до нього, червоне від сліз обличчя, спотворила гримаса болю. – Вона не потрібна тобі, ти не розумієш…

– Та, скільки можна? – запитав він. – Ти – мій друг. Не дівчина – друг, Моніко!

Вона осіклася.

– Так друг, – тихо сказала вона. – І я не хочу, щоб твоя дівчина з'явилася там.

– Ти ревнуєш! – майже крикнув він.

– Ні, – захитала головою вона, горло стиснуло від ридання. Вийшло непереконливо.

– Ревнуєш! – продовжив Дастін. – Тобі жодна моя дівчина не подобалася ... ти весь час так реагуєш, ніби я твоя власність ...

– Так, я ревную! – не стрималася вона і підійшла до нього впритул, сльози текли по щоках. 

– Тоді, чому ти поводиш себе так, ніби...

– Тому, що я тебе кохаю, а ти ідіот! Ідіот! – вона вдарила його кулаками в груди та безсило повисла, закриваючи обличчя руками. Відштовхнувши його, Моніка затулила обличчя руками й відійшла до стіни.

– Ти мене кохаєш? – вражено перепитав він.

– Ти не міг бути настільки сліпим, – прошепотіла вона і пішла до дверей. – Іди, будь ласка.

– Моніко ... – благав він.

– Не треба, – похитала головою вона. – Хочеш привести її – не приходь сам. Це мій день народження та моє рішення.

Дастін підійшов до дверей і обернувся.

– Мені дуже шкода…

– А мені як... – Моніка виштовхала його з кімнати й щільно зачинила двері.

Вранці Дастін привітав її телефоном. Кейт залишила тринадцять пропущених дзвінків і одне голосове повідомлення. Моніка відмовлялась її слухати. Одна із подруг захворіла, її хлопець залишиться з нею. Друга, начебто поки що згодна прийти. Стало ясно, що це ніяка не вечірка, і Моніка запаслася терпінням, відкинула бажання ображатися і таки зателефонувала тій, що у вечірках тямить.

– Алло? Кейт? Я не вірю, що роблю це...

– Що сталось?

– Я знаю, у нас все геть зіпсувалось, але… Ти можеш приїхати?

– Я зараз буду, Мон! – запевнила вона і примчала вже за десять хвилин.

Кейт активно стукала у її двері. Моніка спинилась біля них, спостерігаючи за силуетом колишньої подруги, що виднівся за віконцем з матового скла. Може, не пізно передумати? Просто не відчиняти? Для чого вона взагалі її викликала? Настільки зневірилась, що пішла до свого ворога? Хоча, вона і не вважала дівчину своїм ворогом. Просто Моніку дратувало те, що Кейтлін – дівчина хлопця, якого вона кохає.

– Агов? Я тебе бачу. Здавати назад запізно!

Моніка важко зітхнула і відчинила двері. Кейт дивилась на неї  поглядом, сповненим співчуття. Дівчина сама не зрозуміла чому почала плакати. Кейтлін зробила крок вперед і міцно обійняла її.

– Я все ще зла на тебе, – бурмотіла вона в її плече.

– Знаю.

– І на нього теж зла. Бо він сліпий бовдур.

– І це я знаю.

– Чому ти почала з ним зустрічатись?

– Бо він подобався мені. І я не знала, що ти закохана. Я здогадувалась, звісно. Тож, думала поки мене не буде ви зійдетесь.

– Ми, що? – відірвалась від неї Моніка.

– Ну, мені здавалось, що ви подобаєтесь одне одному, просто…не знаю, соромитесь. Я тоді відмовила Дастіну якраз через тебе.

– Відмовила?

– Він хотів зустрічатись зі мною, – увійшовши у будинок, відповіла Кейт. – А я мала їхати на два роки й відмовила йому.

– Яка щедрість! А тепер повернулась і забрала його?

– Він же не кофтинка, яку я взяла поносити? Він запропонував знову, я думала, ви друзі. Тепер бачу, що ні.

– Та, чого ж... – стримала потік сліз Моніка. – Ми друзі.

– Тільки все одно маєте одне до одного почуття.

– Що?

– Що? – перепитала Кейт. – Сама ж сказала, що закохана.

– Так, але він же з тобою.

– Вже ні, – пирхнула вона, сівши на диван у вітальні.

– Тобто?

– Він весь час про тебе торочить, мене це дістало. Я кинула його. Нехай розбереться у собі.

– Тобто…

– Він вільний, – уважно поглянула на неї Кейт. – А я хочу допомогти тобі. То чого ти подзвонила?

– Та я…Я ж хотіла вечірку. А мене всі кинули, тож…

– О, де ваш телефон? Зараз все зроблю.

За три години будинок змінився до невпізнання. Батьків цілком випадково запросили на катер до обіду наступного дня, а в будинку вже стояли ящики алкоголю, магнітофони з великими колонками і тарілки з закусками. Кейт скликала всіх. І своїх друзів, і хлопців із коледжу Моніки, будинок було забито під зав'язку. Ці люди не знали навіть імені Моніки, не кажучи про те, з нагоди чого були зібрані. Вона ніколи в житті ще не почувала себе так самотньо. Прямо, як на тій вечірці, коли вперше заговорила з Дастіном.

Моніка вже добряче випила і раптом вона почала усвідомлювати, як сумує за тими днями народження, які проводила разом із батьками та Кейт, з великим тортом, з подарунками від бабусі з дідусем, з хрещеними батьками. Коли їй співали пісеньку, і плескали в долоні, як вона задувала всі свічки. Але не так, як зараз.

Дівчину, біля вхідних дверей, от-от мало знудити, Моніка, важко зітхаючи, подала їй улюблену вазу мами. Та із вдячністю кивнула і виплеснула все, що влила в себе годиною раніше прямо туди. Хтось бив посуд, хтось грав у відеоігри, Моніка хотіла спати. Так, будинок розгромлений, але, здається, тільки зараз дійшло, чому всі так люблять алкоголь. Якщо випити більше за норму – тобі стає все одно. Їй було сумно на початку дня, а зараз усе стало геть байдуже.

Вона відчинила двері до своєї спальні. На її ліжку голосно займалася сексом одна парочка з коледжу. Моніка скривилася і зачинила двері. Цікаво, якби Дастін ще був із Кейтлін і таки прийшов з нею сюди, вони б теж зробили це в її кімнаті? Звичайно, ні. Дастін би так не вчинив. Він би не відходив від неї цей вечір і вже явно не дозволив би напитись. Та і Кейт направду не така погана, як про неї хотіла думати Моніка. Зрештою, її залишив сьогодні навіть Дастін, а Кейт кинула все і прийшла на допомогу, незважаючи на розлад у стосунках.

Моніка зітхнула, ставало жарко, її нудило. Вона вибігла надвір. Холодне повітря торкнулося вологого чола, до якого прилипли пасма волосся, стало ще гірше, вона здригнулася.

– І це твої друзі? Яких ти так хотіла бачити? – запитав Дастін, насміхаючись.

Він стояв надворі, під її будинком і уважно спостерігав за Монікою. Вона не встигла відповісти, бо зігнулася навпіл від раптового позиву і виблювала в кущі. Сплюнувши залишки, вона скривилася. Для чого було стільки пити? Ось вона, плата за пофігзм – ти або почнеш голим танцювати на столі, або весь вечір обійматимешся з кущами.

– Пішов ти… – пирхнула вона і, хитаючись, пішла на заднє подвір'я.

– Навіщо ти так набралася?

– Захотіла. Не можна, чи що? – запитала вона.

– Я не хотів би, щоб ти пила без мене, – насупився Дастін, простягнувши до неї руку. – Я не довіряю твоїм "друзям". – він зробив цинічний акцент на останньому слові.

 – Ну, то не треба було мене кидати саму! До речі, твоя пасія тут і вона влаштувала мені свято. Тож, піди подякуй їй, смачним засмоктусом! – відштовхнувши його долоню вона похитнулася, він спіймав її.

– Ми розлучилися, – стомлено сказав він, ставлячи її на ноги.

– О, так. Вона ж тебе кинула! – Моніка гигикнула.

– Вона так сказала? – здивувався він. – Що ж, гаразд. Нехай. Я не бажаю обирати між вами. Якщо мої почуття до тебе їй заважають – нам вочевидь не по дорозі.

– О, ну так. Оця вся френдзона псує настрій нашій любій Кейт. Щось таке пригадую...

– Не лише їй, – похмуро помітив він.

– Ти про що? Я в цілковитій нормі.

– Я не про тебе казав.

– Ох, ну вибачте. Я не можу контролювати своє серце. Отака я складна і загадкова! – Моніка розреготалась від чого знову похитнулась. Дастін втримав її.

– Досить уже танцювати! Ходімо, присядеш.

– Я не…Не хочу, щоб ти тут був.

Він поглянув на неї, здійнявши брову.

– Справді?

– Ні. Але я дуже хочу, щоб ти так думав.

Дастін пирхнув зі сміху.

– Ти подобаєшся мені, Мон, справді. Просто…все це дуже складно.

–  Мені, що до вух блювотина потрапила? – запитала вона.

–  Схоже, що у мозок, – закотив очі він. – Ходімо, тобі треба виспатися.

–  Я хотіла. Але в мене в ліжку перекидаються якісь люди.

Дастін зітхнув.

– Поїхали, – він обійшов машину і відчинив водійські двері.

– Куди?

– До мене. Заварю тобі чаю і покладу спати.

– Мені тут будинок розвалять до ранку…

– То, може про це треба було раніше думати?! – розлютився він.

***

Ранок був не з найприємніших. Від болю в голові очі відмовлялись фокусуватись. У горлі пересохло, а про запах, що звалив би з ніг і коня, не варто й говорити. Досить скоро наслідки похмілля поступилися сорому за вчорашню поведінку і страху щодо поточного стану будинку. Вона різко сіла, усвідомлюючи, що не у себе вдома. Повернувши голову, дівчина заклякла. Дастін топлес спав поруч.

– Боже… – прошепотіла вона.

Моніка швидко спустилася вниз, чорт, де її одяг? Чому на ній його футболка? Вона перевірила всі балкони і тільки-но рушила у ванну, як почула його кроки.

–  Моторна ж ти з похмелу! – реготнув Дастін, поправляючи неохайне волосся.

Моніка намагалася не дивитися на його торс і опустила погляд.

– Я не пам'ятаю, що молола вчора і ... Вибач.

– За те, що було вранці чи ввечері?

Моніка згадала своє безглузде освідчення в коханні трохи раніше й поморщилася.

– Викресли найближчі 48 годин.

– Вилучено, – підморгнув він. – Що їстимеш?

– О… я б просто випила води з лимоном.

Він реготнув і рушив до холодильника.

– Дідько, як же болить голова... – терла скроні вона, сівши за стіл.

– Ну… – закриваючи дверцята холодильника, почав він. – Ти вчора вирішила добити себе коньяком, коли верталась додому.

– Я верталась додому?

– Так. Накричати на Кейт за бедлам і вигнати всіх геть. Приїздила поліція.

– Що?!

– Так. Я забрав тебе звідти. Кейт сказала, що розрулить.

– Боже…Я буду винна їй до скону.

Дастін всміхнувся.

– І, до речі, мені шкода, – тихо сказала вона.

Він підняв очі на Моніку.

– Ну…Стосовно вас із Кейт.

– Забий. Нічого б не вийшло, вона мала рацію.

– Ем ... Дастіне?

Він обернувся до неї.

– А ми… з тобою вчора…

– Що? – запитально глянув на неї він, а потім підняв брови. – Ні! Ти серед ночі спустилася і попросила поспати з тобою, тому що тіні випраного одягу, який ти вчора благополучно виваляла в багнюці, коли тікала від мене, тебе дуже лякають.

– Тікала?

Дастін розреготався.

– Багато ж ти не пам'ятаєш ... Але ти дуже кумедна, коли п'яна.

Моніка зітхнула. Ну ось…

– І ти мене поцілувала. Пахла ти як коньячний льодяник, але я оцінив те, як ти втиснула мене в стіну гаража. Це було ... – він замислився. – Сексуально.

Моніка витріщила очі. Вона його поцілувала і взагалі цього не пам’ятала. Чудово, єдиний поцілунок із хлопцем, який їй подобався, і той зник із пам’яті.

Дастін розреготався. Вона затулила обличчя руками.

– Не дивись на мене.

– Не засмучуйся, – заспокоїв її він. – Я радий, що ти тут.

– А я не дуже. Я не певна чи можна бути ще більш жалюгідною, тож мені час додому.

***

Батьки покарали Моніку на два тижні домашнього арешту за розгром. Кейт допомогла їй все прибрати, за що вона була дуже вдячна подрузі. В пам’яті спливали якісь моменти того вечора, але їх було недостатньо, щоб скласти повну картину.

– Для чого ти уникаєш Дастіна? – спитала якось Кейтлін. – Він же сказав тобі, що ти подобаєшся йому.

– Він сказав це у дружньому плані. І до того ж я була п’яна і засмучена. Це нічого не значить.

Кейтлін роздратовано зітхнула.

– Чого ти зла? – здивувалась Моніка. – Я ж не примушувала тебе його кидати! Можеш піти і повернути його, я не заважатиму.

– Я не розумію, чого з вами так важко! Ти подобаєшся йому, він – тобі. Ніхто не стоїть на дорозі, в чому проблема?!

– Мені соромно. Я наговорила йому багато всякого лайна. Буде краще повністю зникнути з його життя. Нічого доброго з того не вийде.

Кейтлін кинула на Моніку розгніваний погляд. Дівчина аж вдавилася пончиком, який їла.

– Та, що з тобою?

– Нічого! – гаркнула вона. – Мені вже час.

Кейтлін піднялась зі стільця і рушила до виходу. Машина уже чекала на неї, пірнувши до салону, Предводителька гупнула дверима так, що затремтіло скло.

– Що, ні в яку? – спитав Кітаель.

– Люди гірші за баранів! – бурмотіла вона. – Спершу, я лишила їх, вони почали зближатися, я думала цього буде досить, але ж ні! Вони тільки ходять довкола і скиглять!

– А, що ти думала, Ізуель? – повернувся до неї водій, прихований за ілюзією. – Ми втручаємось у їх долі, вони не мали бути разом, вони й зустрітись не мали. Я був направлений до Дастіна і переконав всю їх сімейку перебратись сюди, а ти з дитинства втиралась у довіру до Моніки, тож не вийде все так просто.

– Я думала, що мої стосунки з Дастіном якось змотивують їх. Вона влаштує сцену, він зрозуміє, що помилився…Людські стосунки такі складні.

– Неначе у нас все просто, – пирхнув Кітаель. – Згадай Люцифера і скажи, що він простий хлопака.

– Ох, навіть не згадуй! – закотила очі Ізуель.

– То, що ти робитимеш далі?

– Треба спробувати підштовхнути Дастіна.

– Є ідеї?

– Декілька. Їдь вперед, я вкажу шлях.

***

Вихід у коледж ускладнив двотижневе ігнорування Дастіна, Моніка так само ховалася від нього, а на спільних заняттях заходила до аудиторії пізніше за всіх, а йшла – раніше. Вона переконувала себе, що чимшвидше обірве всі зв'язки із ним, то швидше він забуде про її існування. Зрештою, йому про неї забути буде простіше.

– Мон! – почувся голос Дастіна.

Вона накинула капюшон на голову і прискорилася, зайшовши до коридору. Моніка відкинулася на стіну і спробувала перевести подих. Це було достобіса виснажливо. Вона взагалі не сприймала матеріал, бо змушувала себе ігнорувати правий бік аудиторії, де сидів Дастін і раз по разу кидав на неї погляд. Ну, чому він продовжує спроби відновити спілкування? Нащо це йому треба, все ж і так зрозуміло! Вона визирнула, і не помітивши Дастіна, полегшено зітхнула і рушила до пожежного виходу. Не встигла Моніка відчути тріумф чергової вдалої втечі, як хлопець перегородив їй дорогу.

– Ти довго ще будеш від мене тікати? – вигукнув він.

– Я все тобі сказала, – похитала головою вона.

– Ні, ти не сказала нічого, Моніко! Просто тікаєш щоразу, як я намагаюся з тобою поговорити, – зітхнув Дастін.

– Нам краще не спілкуватись.

– Ти серйозно мене кидаєш?

– Я тебе не маю, щоб кидати, Дастіне. Дурне формулювання і дуже жорстоке, виходячи з нашого з тобою контексту.

– Якого контексту?

– Не роби все ще гіршим. Це принизливо.

– Тож…Ти справді мене кохаєш?

Вона відкинулася спиною на поручні сходів і опустила очі. Жорстоко. Дастін склав руки в кишені.

– Хто б міг подумати, так? – він криво посміхнувся, щось у його голосі звучало невпевнено.

Моніка похитала головою.

– Не треба, – вона відштовхнулася від поручнів.

– Мон, прошу... – він схопив її за руку. – Не йди. Ти мені потрібна.

– Мені вже час.

– Хоч погодься завтра зі мною сходити кудись. Справді, якщо ти мене залишиш – я не знаю, як впораюся, – благав він.

– Що мені робити? – спитала вона у Кейтлін, яка витягла її на прогулянку у парк того ж вечора. – Я не розумію для чого йому це, але…я так скучила за ним.

Кейт була задумливою, вона весь час дивилась кудись вбік, неначе не чуючи подругу.

– Ну…Ви обоє мене дістали своїми шмарклями. Тож сядьте і нормально обговоріть все.

Моніка не встигла відповісти, перед нею неначе виріс Дастін, що був спантеличений чи не більше за неї. Кейтлін рушила вбік.

– Стій! Що це все таке? – роздратовано спитала Моніка.

Вона розвернулась, продовжуючи рух.

– Розберіться зі своїм лайном! – кинула Кейт, рухаючись спиною вперед. – Досить уже бігати одне від одного і скиглити. Я умиваю руки, шановні!

– Привіт, – тихо привітався Дастін.

– Привіт, – похмуро відповіла Моніка. – Слухай... – зупинилася вона. – Якщо намагаєшся поновити спілкування, чи почуваєш якусь відповідальність через все, що я тобі наговорила – не треба. Я не хочу, щоб ці тупі слова стояли перед твоїми очима щоразу, як ти мене бачиш.

– Так, поки ти не бовкнула зайвого… – перебив її він.

– Та, запізно! – закотила очі Моніка.

– Послухай ... – Дастін провів рукою від потилиці до чубчика і назад. – Я довго думав про те, що ... – він подався вперед і виставив руки намагаючись допомогти жестикуляцією закінчити пропозицію. – Ну, що ти мене любиш і ... мені здається, і я тебе теж.

Моніка застигла на місці, наче приросла до землі. Вона не могла поворухнутися.

– Що тобі здається? – запитала вона.

Дастін опустив очі, схоже його заповнювали сумніви, але Моніка не помічала цього. Він закохався в неї! Вона зробила крок до нього і міцно обняла, через пару секунд вони вже цілувалися, вона тремтіла, від захвату, бо так довго чекала цього, так довго їй це снилося ... Все просто йшло, як вона мріяла.

З того моменту в них почались стосунки. Вже за кілька місяців вони дізнались, що чекають на дитину. Моніка була щаслива, Дастін став більш задумливим, але зробив їй пропозицію і через рік, вони вже доглядали маленького Тео. Все життя Моніка не вірила своєму щастю, а Дастін не був упевнений у правильності своїх суджень. Адже він, так і не сказав їй жодного разу, що кохає. Ось так, просто, по-справжньому. Те його «здається, і я тебе теж», було першим і останнім його зізнанням. Але Моніка не могла не сяяти від щастя, знаючи, що її найбільша мрія здійснилась.

Дванадцять років шлюб тріщав по швах. Дванадцять років Дастін замикався в собі, ховаючись за роботою. Дванадцять років Моніка переконувала себе, що так має бути, що черговий вечір з вечерею перед телевізором або похід всією сім'єю до парку розваг згуртує їх і Дастін знову зверне на неї увагу. Вона прорахувалася. На дванадцятий день народження сина, чоловік прийшов додому таким же задумливим, яким вона звикла його бачити протягом всього їхнього шлюбу.

Тео грав із новенькою приставкою у величезних навушниках, Моніка готувала торт.

– Привіт малий, – згрібаючи в оберемок сина, сказав Дастін.

– Я не малий! – не погодився Тео. – Мені дванадцять.

– Не бурчи, – відповів Дастін кидаючи синові диск з новенькою відеогрою. – З Днем народження, – він скуйовдив йому волосся.

– Дякую, та! – Тео вставив диск у програвач і з трепетом почав очікувати завантаження.

– Моніко?

Вона лагідно посміхнулася чоловікові та ніжно поцілувала. За всією його роботою, Моніка так за ним сумувала, ніби він виїжджав на кілька років, і ті короткі моменти його повернення вона цінувала, як зіницю ока, ніби повинна віддати всю себе доки може, поки він не поїхав назад. Дастін стримано посміхнувся, стираючи її помаду зовнішнім боком долоні.

– Мені потрібно з тобою поговорити.

Моніка посміхнулася і, взявши торт, акуратно переставила його на стіл.

– Я довго думав, чому я такий поганий чоловік... – тихо сказав він, ідучи за нею.

– О, Дастіне! – нервово реготнула Моніка. – Це неправда!

– Ні, не сперечайся, – він простягнув до неї руки. – Я жахливий чоловік, я не приділяю тобі уваги, весь час у роботі, ми мало бачимося ... Але сьогодні, я, здається, зрозумів. Ми все життя чекали якогось кроку одне від одного. Але жоден так і не наважувався. Тож, зараз я готовий змінити це.

Моніка підвела очі, по її обличчю пробігла тінь. Дастін стояв за її спиною, намагаючись зібратися з думками. 

– Загалом… Кілька тижнів тому до нас на канал прийшов хлопець. Він вестиме новини суботами. Ми ходимо на ланч уже тиждень і, мені здається, він мені подобається... Розумієш…Я завжди помічав, що мені подобаються як чоловіки, так і жінки. Але завжди обирав жінок. Та він мені справді цікавий. Я не хочу обманювати тебе, ти не заслуговуєш на це, бо ти ідеальна мама, дружина  і друг. Просто я… Я – не той, Мон.  І мені дуже шкода.

Її руки затремтіли, а серце пішло у п’яти. Всередині все клекотало від гніву, болю та огиди.

– Трясця! – стукнула по столі Моніка і лагідно посміхнулася чоловікові. – Оце, я дурепа, еге ж? Свічки купити забула. Усього дванадцять, хіба це багато?!

Вона видавила знервовану усмішку, хоча всередині все тремтіло.

– Любий, у крамничці за рогом мають бути хоча б якісь, – тремтячим голосом вела далі Моніка. – Сходи, будь ласка, придбай. Рівно дванадцять, гаразд? – вона погладила чоловіка по плечу і повернулася на кухню, дорізати чортів салат, який розпливався через сльози, що набирались в очах.

Дастін кілька секунд стояв, як укопаний, а потім, пригладивши волосся, рушив до магазину. Коли двері за ним зачинилися, Моніка зазирнула до вітальні, щоб переконатись, що Тео занадто зайнятий новою грою і не побачить її, а тоді сповзла на підлогу і гірко заплакала. Що вона зробила не так? Може, йому чогось не вистачало? Хоча сексуальне життя у них було рівним і стабільним, та й нову мереживну білизну Моніка купувала майже кожен місяць. Може вона знайде спосіб утримати його? Може, йому просто чогось не вистачає? Раптом Дастін просто хоче спробувати з чоловіком, йому не сподобається, і він повернеться до неї? Вона навіть згодна йому це дозволити. Адже це не зрада? Чи зрада? Моніка ладна була б зробити що завгодно, аби він повернувся, аби не залишав її одну. Тому що без чоловіка вона не бачила життя.

Дастін повернувся і поклав пакетик зі свічками на стільницю.

– О, а ти швидко! – променисто посміхаючись, Моніка дістала з упаковки свічки та підійшла до торта, акуратно розставляючи їх.

– Ти змінила макіяж? – здивувався Дастін, чітко пам'ятаючи, як очі дружини були нафарбовані стрілками, а зараз легкими сірими тінями.

– О, я… так. Нарізала цибулю, а туш просто "пуф!" – і втекла від мене! – вона реготнула. – Піди, поклич Тео, можемо починати.

– Моніко ... – торкнувся її плеча він.

– Так, любий? – усміхнулася йому вона.

– Ми не договорили…

– Про що? – вона не знала чому поводилась так, може це був захисний механізм, може вона не хотіла плакати при Тео.

– Я ж розповів тобі…

– Дурниці, Дастіне! – вона прибрала смітинку з його піджака і погладила лацкан. – Тобі просто потрібно виспатися, я думаю, ти перевтомився. – вона обійшла чоловіка, – Гаразд, присядь, я сама покличу Тео. Ну, а вам, містере Джером… – вона чмокнула чоловіка в лоб, – призначаю постільний режим.

***

З того часу все почало валитися прямо на її очах. У понеділок Дастін зібрав речі та з'їхав. У вівторок він запросив Тео на бейсбол, де розповів йому правду. У середу Моніка потрапила до лікарні із нервовим зривом.

– Моніко... – монотонно вела її психоаналітик, доктор Кірбі. – Розкажи мені, як ти сьогодні.

– Так, як і вчора, – відповіла Моніка.

– Давай, спробуємо конкретизувати. Що ти відчуваєш?

– Наче я померла.

– Від того, що твій чоловік бісексуал?

– Від того, що він мій чоловік.

– Ти хотіла б розлучитися з ним?

– Я не знаю. Це щось вирішить?

– Як тобі здається? Вирішить?

– Ні. Нічого не зміниться. Ми не живемо разом, факт того, що ми розлучені на паперах – краще не зробить. Любити він мене не буде, якщо і любив взагалі. Грошей від нього вимагати немає сенсу, він і так залишив все нам з Тео.

– Він хороша людина?

– Він хороша людина, – відповіла Моніка, відчувши, як сльози застигли в очах. – Але лайняний чоловік! Вибачте, докторе Кірбі. Я хочу додому.

З того часу Моніка зневірилася у психоаналітиках.

На день народження каналу вони із Дастіном прийшли разом, ніби все гаразд, ніби вони щасливе подружжя. Він тримав свою руку на її попереку, зрідка цілуючи в щоку, коли вони позували фотографу, Дастін цілував її руку з обручкою. Перші два такі раути, вона таємно сподівалася, що він ще відчуває щось до неї. Те, як він дивився на неї на фото ... Ніби все ще її чоловік, як все ще її ... А, що, власне? Подумати тільки, вона не пам'ятала жодного зізнання, навіть у пориві пристрасті він зберігав покірну мовчанку. Він неодноразово говорив Тео, що любить його, але своїй дружині – ніколи. Він частіше казав це, коли вони просто дружили, і те, це було так недбало, як «привіт» чи «бувай», ніби заповнюючи порожнечу. Але коли побралися, порожнечу заповнювати не було чим. Господи, а що, коли він був геєм усе життя? Що, як Моніка була прикриттям спочатку? У неї запаморочилось у голові, від подібних здогадів. Хоча була ж Кейтлін… Але, що як і вона була прикриттям? А з Монікою він лишився виключно через Тео? Хоча, який сенс думати про це? Все уже давно пішло під три чорти. 

Пустився сильний дощ, Моніка забула парасольку вдома. Щільно укутавшись у плащ, вона підняла комір. Вода стікала її обличчям, змазуючи макіяж. Хтось випадково вдарив її у плече.

– Агов! – розсердилась Моніка.

– Перепрошую… – белькотіла жінка, що випадково врізалась у неї.

Моніка примружилась вглядаючись в обличчя, що не змінилось за останні п’ятнадцять років.

– Кейт? – не вірила собі вона.

Вони зустрілися поглядами.

– Моніко! Як ти, як Дастін?

– Прекрасно! – саркастично кинула вона. – Кинув мене і дитину заради чоловіка.

– О… – її брови поповзли вгору. – Мені дуже шкода…

– Знаєш, що? Облиш це! Просто, йди собі.

– Моніко…

– Ти зламала мені життя, Кейт! – не стрималась вона. – Це все через тебе! Ти зводила нас і глянь, що з того вийшло… – Кейт намагалась щось сказати, Моніка виставила руку. – Не говори нічого! Просто йди геть, я не хочу тебе бачити!

Моніка рушила далі, не стримуючи сліз. Їй було гидко, самотньо і боляче. Так, Кейт формально ні в чому не винна, але жінці хотілось хоч раз винуватити у краху свого особистого життя когось, окрім себе.

Ізуель дивилась на Моніку, що швидко віддалялась і почувалась так, неначе забрала у когось життя. І зараз вона особливо хотіла забрати його у Люцифера, за те, що відправив її на це кляте завдання, змусивши кількома вчинками зруйнувати життя одразу шістьом людям.

Втім, її ніхто не примушував брати участь у дурнуватому плані з Пророками. Та як відмовилась би вона, Люцифер відправив би на завдання Азазель, що наплодила б ніфелимів із Дастіном і Анґусом, або ще когось гіршого. Так, вона переконувала себе, що стала меншим злом. Та чи правда це так?