Раді Вас бачити!

Колись давно…

Всі новотворені мали відвідувати Престолів, які передавали свої знання янголам. На третій день після свого створення Армаель займав місце у залі, де рядами сиділи такі ж як і він, з усією душею заглиблюючись у інформацію, якою з ними ділилися.

Престоли кружляли залою, викликаючи захоплення та водночас страх у Армаеля. Незважаючи на те, що він не до кінця усвідомлював на що конкретно дивився, бо їх зовнішній вигляд виходив за вкладені у його розум істини, Престоли здавались страхітливими і могутніми. Вони не говорили звичною для всіх мовою, радше посилали телепатичні сигнали через свої блакитні та золотисті промені. Ті сигнали ставали частиною його знань. Вони не мали вигляду думок чи голосу в його голові, радше ставали частиною досвіду, який він ще не пережив, але про який тепер знав. Неначе споглядати грозу, яка зрошує сад ­­­– він знав, що дощ намочить його шкіру так само як листя, ґрунт і дерева, але сам жодного разу не перебував у зливу надворі.

Армаель намагався слухати уважно. Та найбільше йому зараз хотілось опинитись поруч із Творцем. У його присутності він почувався важливим. Ловив кожен його погляд і прагнув повсякчас прислужитись, бо мав на меті стати незамінним для нього.

Творець увійшов до зали, сяйливий і ясний, як саме Сонце. Його присутність заповнювала весь простір теплом та величчю. Армаель відчув, як серце завмерло від захвату.  Престоли спинились, схилившись нижче. Новотворені впали долі, кланяючись.

– Підведіться, мої величні творіння. Не варто бити поклони.

– Але… Творче, як ще ми можемо виявити Вам нашу шану і захоплення? – не розумів Армаель, єдиний з усіх, хто продовжував низько кланятись Господу.

– Твоя відданість тішить мене, – ласкаво всміхнувся Творець. – Але пам’ятай: тільки смиренне і старанне вчення посприяє виконанню мого задуму. Ти ще такий юний, Армаелю, вчися у Престолів, це буде найвищою шаною для мене.

Творець окинув поглядом всю залу:

– Бо коли я побачу всі ваші старання, пишатимусь тим, якими гідними творіннями ви стали.

Армаель коротко кивнув. Творець посміхнувся і залишив залу. Гурієль повернувся до нього, прошепотівши:

– Агов, ти чув, що Творець отримує звіти про наші успіхи від Престолів?

– І що?

– Як це що? Якщо він цікавиться тим, як ми навчаємось, значить шукає найкращого.

Армаель відчув, як шлунок стиснуло від хвилювання.

– А, хто найкраще володіє знаннями Престолів?

– Не знаю, – зізнався Гурієль. – мабуть, Ізуель. Вона з першого дня всі тести складає на відмінно. Престоли дуже високо її оцінюють.

Армаель поглянув вперед, де сиділа Ізуель. Вона заплющила очі і вбирала в себе сяйво, яким ділились Престоли. Він розумів, що має дізнатись про неї все. Бо якщо Творець і справді шукає, кого з них виділити, це має бути лише Армаель. Він почав придивлятись до новотвореної, як Престоли неначе частіше спиняються біля неї, інші янголи кивають їй, а Творець, коли заходить до зали, завжди кидає на неї чи не найдовший погляд. Це дратувало Армаеля, змушувало почуватись непоміченим.

Творець прийшов наприкінці занять, престоли скупчились довкола, посилаючи свої промені до нього.  Господь провів поглядом Ізуель, що саме залишала залу.

– Радий бачити Вас, – вклонився йому Армаель.

– Навзаєм, Армаелю, – стримано кивнув Творець, все ще споглядаючи у бік, куди вирушила Ізуель.

– Чи можу я чимось допомогти? – спитав він.

Творець лише всміхнувся:

– Бажаю тобі гарного дня, Армаелю.

Армаель зціпив зуби, прямуючи до саду. Сад був місцем, де новотворені, після навчання могли перепочити та помедитувати. Кожен займався чимось своїм: хтось читав, хтось лежав на траві, радіючи сонячним променям, Ізуель сиділа під розлогим дубом, заплющивши очі. Армаель рушив до неї, спинившись за кілька кроків. Новотворена одразу ж розплющила очі, поглянувши на нього. Він видавив усмішку, Ізуель відповіла на неї своєю, чистою і щирою.

– Вітаю, Армаелю.

– Привіт, Ізуель. Можна біля тебе посидіти?

– Звісно, це ж спільний сад.

Армаель опустився поруч, думаючи як урвати те мовчання, що одразу ж повисло над ними.

– Ти робиш великі успіхи у навчанні… – почав був він.

Ізуель поглянула на нього.

– О… Дякую, та я не сказала б, що хтось із нас краще за іншого.

Армаель замислився.

– Я помічаю, як ти вбираєш знання Престолів. Ти неначе створена для цього, – він напружено всміхнувся. – Як тобі вдається бути такою… досконалою?

Ізуель посміхнулась.

– Я дякую тобі за ці добрі слова, Армаелю, та я не прагну досконалості. Просто сприймаю знання і дозволяю їм стати частиною мене.

– Я теж стараюсь це робити, але в мене не виходить робити це так, як у тебе…

– Ти занадто суворий до себе.

– Можливо… ти б могла поділитися секретом зі мною? Як у тебе виходить? Я б теж хотів бути ближчим до Творця.

Ізуель нахмурилась.

– Ти вважаєш, що я ближча до Творця від інших?

– Але ж… Хіба ні?

– Ні, Армаелю. Я така сама, як інші новотворені. Ближчими до Творця можуть бути лише його діти.

– То… Жодних секретів нема?

– Жодних секретів нема, – погодилась вона. – Творець бачить наші серця так само ясно, як ми бачимо сонце, чи ці дерева, чи одне одного. Якщо ти прагнеш бути ближчим до нього, будь щирим у своєму навчані.

– Ти маєш рацію, я лише…хочу бути гідним його уваги.

– Творець бачить твої старання, Армаелю. Якщо ти вважаєш мене в чомусь кращою, ми можемо навчатися разом. Так ми всі станемо сильнішими і стараннішими.

– О… Дякую тобі, я справді ціную це.

Ізуель всміхнулась, киваючи. Армаель поглянув на горизонт і замислився. Якщо він буде ближчим до неї, зможе зрозуміти, що саме їй вдається краще і використати це, щоб перевершити новотворену. А якщо він всюди буде поруч, Творець буде вимушений звернути увагу і на нього.

Відтоді Армаель сидів поруч з Ізуель на заняттях, а після вони разом повторювали матеріал у саду. Нічого з того, що новотворена розповідала не було новим для нього, адже ту саму інформацію він отримував від Престолів, тож в чому була її особливість, Армаелю так і не вдалося зрозуміти.

Ізуель була доволі милою, всіляко підтримувала його і була доброю до нього, Армаель навіть ловив себе на думці, що за інших обставин, він би мав за честь бути з таким другом. Та наразі він бачив у ній лише конкурентку. А надто після того, як Творець попросив Престолів дати їй додаткове завдання, що могло б як слід проявити її навички. Вона мала три дні на виконання завдання і потім іспит, де мала перед всіма виступити.

– Як гадаєш, для чого Творець доручив тобі додаткове завдання? – спитав він її якось у саду.

– Якби ж я знала… Мабуть, це потрібно йому для його Задуму.

– Ти думаєш, Творець потребуватиме допомоги у своїх діяннях від новотвореної? – Армаель пирхнув. – Ми ще геть нічого не знаємо і ніколи не зрівняємось із його мудрістю.

– Ну, звісно ні, – відповіла Ізуель. – Однак, Творець завжди казав, що кожного з нас було створено для чогось важливого. Тож, навіть новотворені мають свою мету. Можливо, це моя мета.

Армаель поглянув на неї, хотів би він мати бодай дрібку її впевненості.

– Можна, я подивлюся завдання?

– Так, звісно.

Він перехопив світлову кулю і дозволив сяйву проникнути між очей.

Завдання було складним, цілий лабіринт, просуватись яким було можливо лише загадками. Та й ті були не зі слів, а з образів. Відповіді були не точними, а асоціативними. Армаель відчув, як у скронях загупало.

– Я думаю, тут потрібно відкидати всю образність і пізнати сенс, скласти його у зрозуміле зображення – воно і стане мапою, яка виведе мене з лабіринту.

Армаель відчув, як шлунок стиснувся. Тепер, коли вона це сказала, всі символи почали зникати, лишаючи кольорові гранули, що нагадували піщинки. Вони поступово збиралися до купи і формували напрямок. Напрямок до розгадки. Ізуель уже майже виконала це завдання, вона мала рацію. Втім, Армаель не міг допустити цього.

Він поглянув на Ізуель, повернувши їй сяйливу кулю.

– Може і так, – знизав плечима він, – а може й ні.

Ізуель нахмурилась, забравши кулю.

– Ти маєш інші варіанти?

– Не знаю. Хоч я і недостатньо підготований до таких завдань, однак навіть я помітив, що Престоли ніколи не говорять прямо.

Ізуель із сумнівом покрутила кулю в руці.

– Ти хочеш сказати, що увагу варто звертати саме на метафори?

Армаель знизав плечима.

– Тобі видніше, Ізуель. Це лише теорія, – він підвівся. – Що ж, мені вже час, успіхів із завданням.

– Дякую.

Армаель пішов із усвідомленням, що гріло його живіт: скоро Ізуель зазнає краху, а він буде поруч і приверне увагу на себе.

На наступний день наприкінці занять, Творець завітав до зали і тихо сів на вільне місце, прямо навпроти Ізуель та Армаеля. Він уважно спостерігав за заняттям, а коли новотворену викликали вийти у центр, Армаель помітив, як очі Господа ледь помітно блиснули. Це ятрило його душу, він бажав, щоб на нього Творець реагував так само, натомість він лишався прохолодно дружнім, як з усіма. Це виснажувало янгола.

Ізуель підняла кулю і залу залило блакитне сяйво. У ньому проглядались зображення темного коридору, сяйва свічки, дощу, що омивав зелене листя, дороги, вкритої камінчиками, урвища із водоспадом, левиці, що захищає своє дитинча від гієни, сірого попелу, що літав у повітрі, викликаючи тривогу, багряних крапель крові на вістрі меча, а тоді небесного сяйва, що дарував надію і спокій душі.

На перший погляд, ці зображення не були жодним чином пов’язані, втім у янгола вони викликали чіткі асоціації, що своєю чергою малювали образи, цілі та істинність, що закладалася Престолами у кожного з них, ще з першого дня життя.

Коли образи застигли, Ізуель виголосила:

– Суть цих образів, у їх метафоричності, що веде до істини. А звучить вона так: «Справедливість лежить у шляху крізь темряву до світла.»

У залі стало занадто тихо. Здавалось, ніхто навіть не дихав. Творець схилив голову вправо і звернувся до Ізуель:

– Чому ти обрала саме таке тлумачення?

– Це викривлення суті! – крикнув Гурієль. – Не існує справедливості, що крокувала б крізь темряву до світла, чи навпаки.

– Я ціную твою думку, та зараз я хотів би почути Ізуель, – спокійно відповів йому Творець.

– Мені здавалось, що глибше розуміння лежить у образності, а не у чіткому слідуванні настанов. Адже, це могла б бути пастка, в яку не варто потрапляти.

Творець мовчки спостерігав за Ізуель, його обличчя не виражало ні засудження, ні схвалення.

– Вона не впоралась із завданням! – крикнув хтось позаду.

– Нехай пройде хтось інший! – доєднався Гурієль.

– Досить! Ви виражаєте неповагу до Творця! – спинив їх Армаель, підвівшись.

Творець поглянув на нього, але нічого не сказав. Янгол коротко кивнув і сів на місце.

– Нехай Армаель спробує!

– Так, хай хтось інший пройде завдання.

Ізуель спокійно поглянула на Армаеля.

– Маю інше рішення, – тихо мовив Творець. – Ізуель, пройди завдання ще один раз, я побачу відповідь у твоїх думках. Тоді Армаель зробить те саме.

Вона кивнула, поглянувши на кулю ще раз. За якусь мить вона розплющила очі і спантеличено поглянула на Творця. Той не дивився на неї, натомість глянув прямо на Армаеля.

– Тепер твоя черга, – кивнув він, передавши йому кулю.

Армаель відчув трепет, приймаючи кулю з його рук. Те, якою розгубленою здавалась Ізуель його потішило. Отже, вона знову припустилась помилки, і це чудово. Бо тепер він знає, що побачить.

Та, коли він заплющив очі, то побачив геть інші образи: червоний стяг, що розвівався на шквальному вітрі, багряне небо, у якому гриміли блискавиці, наполірована мармурова підлога і плащ, що струменів нею, супроводжуючи кроки легкої ходи, павук, що заманював у пастку комашку, біль у колінах і зап’ястках, неначе він повзав за тим, хто йшов попереду, сонячні промені, що палили плоть, прив’язану до каміння та білосніжне пір’я, що скривавлене злітало зі скляного даху, приземляючись у провалля, де була лише темрява.

Образи зникали з його уяви, складаючись у слова. Прості і зрозумілі. « Істина у служінні, поклонінні та покорі сильнішому та мудрішому.» Армаель розплющив очі.

Творець коротко кивнув, це змусило янгола всміхнутися.

– Суть цього завдання, побачити чи розуміє душа, для чого існує. Кожен з вас робить чималі успіхи у навчанні, втім я дав це завдання Ізуель, бо вона мала змогу стати тією, що відкриє для мене когось із вас. І сьогодні ним став Армаель.

Новотворений тріумфував. Нарешті! Нарешті його помітили! Йому віддали належне. Обличчя Ізуель нічого не виражало, ні суму, ні тривоги, це чомусь дратувало Армаеля. Вона мала усвідомити, що програла.

Творець коротко кивнув і рушив до виходу із зали, Армаель стрепенувся:

– Чекайте! То яка ж правильна відповідь?

Ізуель роздратовано зітхнула. Творець іронічно всміхнувся їй, підбадьорливо кивнувши.

– Правильної відповіді не було, Армаелю. Ми мали усвідомити у чому суть нашого існування. А у кожного з нас вона своя.

Творець кивнув:

– Саме так, Ізуель. І стосовно своїх, ви обоє маєте рацію.

Армаель відчув, як плечі його опустились. Його знову прирівняли до всіх. А отже, він знову програв. Він побіг вперед, плечем штовхнув Ізуель, що стояла в центрі зали і рушив в коридор, сподіваючись наздогнати Творця. Той йшов неквапом, зчепивши руки за спиною.

– Негоже так тікати з заняття, Армаелю, – не озираючись, сказав він.

 – Я думав про Ваші слова. Я вчусь, я слухаю Престолів, але моє серце говорить, що я можу зробити більше! – гаряче промовив він, порівнявшись із Творцем. – Дозвольте мені взяти на себе відповідальність.

– Армаелю, ти бачиш Мій світ, але ще не розумієш його глибини, – спокійно відповів він. – Та це ще прийде до тебе, не хвилюйся.

– Дозвольте передати Вашу волю іншим новотвореним! Я хочу бути Вашим голосом, Вашими руками. Я клянуся, я буду найвірнішим Вашим слугою, я буду незамінним, я буду…

– Ти прагнеш бути моїм голосом, але чи готовий ти слухати його? Чи готовий чути його? Наслідувати? Йти лише за моїм покликом?

– Так, Отче! Я готовий!

Творець всміхнувся.

– Служба, це не завжди слугування, Армаелю. Вірність має вище значення за послужливість. Відданий не поспішатиме підвищуватись за рахунок інших, а проявлятиме відданість там, де Я його поставлю.

– Якщо Ви через Ізуель… Я не прагнув образити її. Але я бачу, що Ви прихильні до неї, а я не вважаю її гідною Вашої прихильності. Так, я попросив інших втрутитись, аби мені дозволили пройти той тест, але я не збирався її…

– Підставляти? – підказав він. – Я здогадувався, що тут має бути певна змова, втім навіть те, що ти визнав це мені не приємно. Всі ви однаково цінні для мене. А те, що ви сваритесь чи ставитесь одне до одного із не притаманною істотам вашого рівня підлістю, засмучує мене як Творця.

– Я прошу Вашого пробачення…

– Не у мене його варто просити, Армаелю.

Творець кивнув йому  і рушив далі, лишивши янгола в коридорі.

Він ще довго обмірковував ту розмову та уникав Ізуель. Йому було незручно поруч з нею, він навіть відчував провину. Та коли за кілька місяців новотворена отримала свій титул на Інітіумі, на рівні з архангелами, Армаель втратив те мізерне бажання перепросити, що жевріло у його грудях, десь дуже глибоко. Воно перетворилось на полум’я гніву, від усвідомлення, що він, як і інші вимушений підкорятись новому генералу. А також гірчило на язиці разом з розумінням того, що все це було лише тестом Творця. Він пізнав суть Армаеля, побачив на що він здатен для досягнення власної мети. І це йому не сподобалось.

З того часу Армаель став тінню себе самого. Тепер він не мав марних сподівань, що Творець колись оцінить його як гідного. Він бажав бути корисним. І якщо із вищого кола наближених до Творця, Ізуель була для нього назавжди втрачена, то архангели могли б стати чудовими друзями для спраглого до слави Армаеля.

Отримавши кілька сильних стусанів від Урієля, а тоді ще з десяток копняків у живіт від Єгудієля, новотворений помітив Люцифера, що підозріло зближувався з новою генералкою, вони сиділи над урвищем і про щось говорили. Армаелю здалось, що Люцифер мав той самий план, що і він – зблизитись із кимось такого рівня. Брати гамселили його мало не щодня, а отже, у Армаеля з’явився чудовий варіант. Хай Люцифер був слабкий і худорлявий, зате він архангел, а дружба з таким сама по собі доволі престижна.

Армаель дочекався, коли Люцифер та Ізуель розійдуться у справах і наздогнав Люцифера.

– Привіт, ми наче не знайомі. Я – Армаель.

Люцифер зміряв його поглядом золотистих очей.

– Вітаю, – коротко відповів він.

– Куди прямуєш?

– На заняття.

Армаелю не подобались короткі відповіді, та він не здавався:

– Слухай…

– Ні, це ти слухай, – спинився він. – Те, що мої брати віддухопелили тебе хвилин зо двадцять тому, не значить, що ти можеш просто підійти до мене і познайомитись.

– Вибач, я просто думав, тобі потрібен друг.

– Я вже маю друга.

– Кого? Генералку? – Армаель пирхнув. – Не знаю, як вона отримала таке підвищення, якщо вона навіть тест Творця не пройшла.

Люцифер схопив його за комір.

– Не смій виявляти жодного натяку на неповагу до нашої Предводительки. Я не терпітиму цього.

– Гаразд-гаразд, – підняв руки Армаель. –  А я ще думав Захисник у вашій родині Міхаель.

Люцифер пирхнув, не стримавши сміху.

– Справді, вибач. Я просто…

– Заздриш?

– Хіба трішечки, – знизав плечима Армаель. – Мені справді не завадить друг.

– А чому я? – нахмурився Люцифер.

– А чому ні?

Люцифер повільно всміхнувся. Армаель зрозумів, що справа таки піде.

Загалом все йшло добре, вони проводили час після занять кілька разів на тиждень, обговорювали мрії та плани, яке б звання кожен з них хотів мати, якби мав вибір. Люцифер здався Армаелю дуже цікавим і незвичайним янголом. Було в ньому щось таємниче і водночас він не приховував виявів справжньої щирості. Армаель міг чесно сказати, що прагнув би стати йому другом, бо відчував повагу до нього.

– Ти думав колись про те, що було б, аби ми не були янголами? – спитав якось Армаель, коли вони сиділи біля струмка, що тихо біг сірими камінцями.

Люцифер розтягнувся на траві, заклавши руки під голову.

– А ким би ми були, якщо не янголами?

– Не знаю, – знизав плечима Армаель. – Ким би ти хотів?

– Ким завгодно, аби не бути під контролем батька.

Армаель поглянув на нього.

– Він… Не дуже добрий до тебе?

– Та ні, він до всіх добрий. Просто… Йому на нас неначе байдуже. Ми існуємо собі, як всі інші. Знаєш, нічого особливого.

Люцифер знизав плечима.

– Але ж, ви його діти. Хіба ви можете бути як всі інші?

– Так, ми його діти. Але на тому і все. Ми росли під наглядом Престолів. Навчались, як і ви зараз. Тільки вами опікується Ізуель, з нею ви хоча б можете поговорити. Батько з нами не говорив. Хіба на іспиті він міг приділити по хвилині на кожного.

– Я думав Творець уважний до своїх дітей.

– Можливо, він хоче таким здаватись, – пирхнув Люцифер.

– Мені шкода.

Армаель був щирим. Чим довше він спілкувався з Люцифером, тим більше усвідомлював, що Творець не був тим, ким так захоплювався Армаель. Так, він працює над якимсь новим проєктом і, коли народились його діти, він саме облаштовував цей світ, але хіба нащадки винні у його зайнятості? Вони потребували його більше за новотворених, бо були першими тут, бо є його плоттю від плоті. А це мало значення.

– Хай там як, та з кількістю старших братів, на мене у батька взагалі не вистачило сил. Тож мені та Азраель він ніколи вдосталь уваги не приділяв.

– Але… чому так?

– Мабуть, вся його любов скінчилась на Міхаелю.

– Він знає Творця краще?

– Думаю, найкраще. Міхаеля він завжди виділяв серед інших. Всі, хто був після нього не були вшановані такою високою оцінкою. Ми неначе тло, що вигідно підкреслює улюбленця.

Армаель зітхнув. Це було так несправедливо.

– Жоден з вас не заслуговує на це ставлення.

– Ти не знаєш моїх братів, – нагадав Люцифер.

– Так, твоя правда: не знаю. Але я знаю тебе. І ти точно не заслужив бути покинутим. Ти вартий величі і поваги.

– Ой, прошу! Мене не поважають рідні, хто ще мене поважатиме?

– Тебе поважаю я. І поважатиму завжди.

– О, не кажи, що ти плануєш бути не Божим Слугою, а моїм!

– А чого б і ні? Створиш своє королівство – знай, що в тебе вже є права рука.

Люцифер похитав головою і всміхнувся. Армаель цінував такі їх бесіди. В них він відчував, що у нього нарешті з’явився справжній друг. Тепер справа була не у його статусі. Армаель відчував потребу довести Люциферу, що на нього можна покластись. Що він і справді завжди буде поряд, підтримає та допоможе.

Та все змінилось, коли за кілька днів Ізуель помітила їх разом. Вона саме йшла на вечірнє тренування, куди мав приєднатись Люцифер, коли помітила, як Армаель спиняється із ним біля входу у казарми.

– Ти, ніби нервуєш, – помітив Армаель, поглянувши на Люцифера. – Все гаразд?

– Та… Завтра Ізуель поставить мене у спаринг з Варахієлем.

– То й що? Хвилюєшся за брата? Попросимо Ґадрієля зібрати йому кошик фруктів у лазарет.

Люцифер реготнув.

– Не дрейф, все буде гаразд. Ти його розмажеш.

– Та, якби ж…

– Кажу тобі, від нього лишиться хіба кілька пір’їн і зруйноване дощенту его, от побачиш! – всміхнувся Армаель.

 Люцифер всміхнувся.

– Дякую, друже.

Армаель поплескав його по плечу і кивнув. Люцифер рушив на тренування.

Ізуель сьогодні вчила його блокувати удари.

– Бачу ти спілкуєшся з Армаелем? – спитала вона.

– Так. Він непоганий. А що?

Предводителька  мовчки виправила положення плеча Люцифера.

– Що не так? – спинився він. – Мені припинити з ним спілкуватись?

– Це вирішувати не мені, – хитнула головою Ізуель.

– Але?

Ізуель підняла на нього погляд.

– Але, він не найщиріший янгол із тих, кого нам довелося пізнати.

– Між вами щось сталося?

– Він був нещирим зі мною.

Люцифер зчепив зуби.

– Він образив тебе?

– Це було давно.

– Не має значення коли. Що сталось?

– Він казав, що прагне дружби, а натомість вчинив нечесно зі мною, аби здатися кращим перед Творцем.

– О, то він хотів улестити Батечка? – Люцифер реготнув. – Аж цікаво, що він мені на це скаже.

– Не говори з ним про це.

– Чому?

– Я не хочу, щоб Творець вважав, ніби я тримаю образу.

– А це так?

– Ні. Я співпрацюватиму з кожним янголом, бо це моя робота і готова довіряти їм, бо прагну від них такої ж довіри до себе. Втім Армаель має всі ознаки потенційного зрадника і це непокоїть мене. Для нього важливіше мати якийсь статус, якесь значення, ніж справді йому відповідати. Розумієш? Я не забороняю тобі ні з ким спілкуватись, бо не маю і не бажаю мати жодної влади над тобою, Люцифере, все, про що я прошу тебе: будь обережним.

Він мовчки кивнув.

– Гаразд, Ізуель. Дякую, що попередила.

Десь в той момент, щось тріснуло і зламалось назавжди. Люцифер не почав уникати Армаеля, він просто тримав з ним дистанцію, що з часом, (коли всім стало відомо про його сутність: Божий Слуга), переросло у поблажливе ставлення, що не надто відрізняло його від собаки, що терпляче сидів біля ніг Люцифера, очікуючи недоїдків.

Армаелю було боляче, бо він у якусь мить справді вірив, що Люцифер стане йому найкращим другом. Він справді міг би ним бути, але клята Предводителька все зіпсувала.

Зоряний час Армаеля розпочався у момент, коли Ізуель та Люцифер припинили спілкуватись. Звісно, брудні плітки щодо стосунків Предводительки та Міхаеля, більшою мірою допомагав розповсюджувати саме Божий Слуга. Але як же було приємно, що це розбило нерозлучну парочку Ізуель та Люцифера.

Після їх сварки, Люцифер став пасивним і мовчазним, тож не помічав, як Армаель поступово наближається, стаючи невід’ємною частиною його життя.

Коли Творець сповістив, що його спадкоємцем стане людська дитина, Армаель повністю підтримав Люцифера, готовий піти з ним у саму Безодню, аби триматись якомога далі від колишнього кумира, що зрадив їх усіх.

– Не бажаю більше лишатись в цьому сповненому брехні і марних сподівань місці! – гарчав Люцифер, міряючи кроками кімнату.

– Твоя правда, все тут вже прогнило. Ходімо, знайдемо собі інше місце, гідне тебе, мене, усіх, хто погодиться піти.

– Піти? Куди ж ти зібрався йти, Армаелю? Чи думаєш, що зможеш кимось керувати? Досить глянути на батька, щоб розуміти, що управління такими непередбачуваними істотами як ми, ніколи не увінчається успіхом.

– Я піду за тобою, Люцифере. Піду, куди скажеш.

– Он як? – він наблизився до нього. – А як я скажу стрибнути із дзвіниці, не розправляючи крил. Стрибнеш?

– Стрибну, – впевнено заявив Армаель.

– А як скажу затримати подих і не дихати – зробиш це? – Люцифер блиснув очима.

– Зроблю.

– А як скажу взяти небесний клинок і перерізати собі горлянку – переріжеш? – схилив голову вправо він.

– Переріжу.

Люцифер криво всміхнувся.

Армаель всміхнувся і собі. Тоді Люцифер замахнувся і дав янголу гучного запотиличника.

– Який же ти дурень, Слуго!

– Нехай.

Люцифер нахмурився.

– Ти, що, взагалі не розумієш, який ти жалюгідний?

– Мені байдуже, – знизав плечима він. – Я присягаю тобі, Люцифере. Я буду вірним тобі доки ти не вирішиш інакше. Я піду з тобою, хоч у серце Інферни, але не кину тебе і не лишуся тут.

Люцифер роздратовано зітхнув.

– Та, мені начхати, прислужнику. Мені що з тобою, що без тебе…

Армаель тоді усвідомив, що зробить все, аби переконати його у зворотному.

Коли Люцифера було вигнано, Армаель очікував, коли ж нарешті його виженуть слідом. Він збирав послідовників, переконував найслабших, тих хто не певен. І зібрав хоч і небагато, але цілком досить тих, хто б послідував за Люцифером у саму Безодню.

Коли вона явилась, Армаель уже очікував. Він знав, що занепалих усуває або архангел, або Предводителька. Тож не варто було чекати, що по його душу відправлять когось менш знайомого.

– Щось ти забарилась, Ізуель.

– Я справді не хотіла б цього.

Армаель повернувся до неї, оглядаючи із ненавистю. Стоїть там у своїх золотих обладунках із палаючим мечем у руці...

– О, благаю, давай без цього! Ти рада, що зробиш це.

– Як можна радіти вигнанню янгола? – здивовано спитала вона.

– Я завжди стояв на твоєму шляху до слави.

– В цьому і наша відмінність, Армаелю. Я ніколи не прагнула слави. Мені цілком достатньо мати близьких  і побратимів поруч.

– Ну, звісно не прагнеш! Так не прагнеш, що лягла під архангела!

– Я не збираюсь відповідати на твої випади, Армаелю. Хай, скільки ти говоритимеш – ти лише відтягуєш неминуче. Ти знаєш, чому я тут. І хай що ти скоїв в минулому, хай яка в тебе суть, мені справді шкода.

Армаель хотів щось сказати, та не встиг. Ізуель наблизилась блискавично. Підхопила його крила і зрізала біля лопаток мечем з Небесного Сяйва. Біль охопив всю спину, змусивши його застогнати, а плечі тремтіли від судом, що скували тіло. Простір заполонив аромат спаленої шкіри та пір’я. Сірі крила, що лежали на підлозі, були останнім, що він побачив, перш ніж під його ногами розверзлося провалля, що потягнуло його вниз, туди де було гаряче, темно і тривожно – у самісіньку Безодню.

Коли Люцифер сповістив, що Ізуель буде викрадено, Армаель був на сьомому небі. Це був найкращий подарунок для нього. Катувати та вбити Предводительку, було його мрією. Нарешті він матиме значення.

– О… – захопливо протягнув він. – Страта Ізуель стане величезним потрясінням для Небесних. Це чудова ідея, Володарю.

– Ти шубовснувся з дзвіниці? – хмикнув Люцифер. – Я не вбиватиму Ізуель.

– Ну, звісно Ви не бруднитимете руки об таке сміття! Доручіть це мені!

– Я не доручатиму це ані тобі, ані комусь іншому, Прислужнику. Вона потрібна мені.

– Пане?

– Ізуель – Предводителька. І стане моїм генералом.

– З усієї поваги… – насмішкувато кинув Армаель. – Та вона ніколи не перейде на Ваш бік, пане.

– Перейде. Коли усвідомить, що не має іншого виходу.

– Ви збираєтесь її катувати?

– Я хочу, щоб вона зрозуміла, що податись їй більше нікуди.

– Дозвольте мені зайнятись цим питанням! – благав він. – Я із задоволенням…

– Не сумніваюсь. Поклич до мене Абаддон та Мараеля.

Після її викрадення, коли паралітик вийшов з організму Ізуель, а її обладунки були назавжди знищені, Армаель чекав на її пробудження.

Коли Предводителька розплющила очі, їй знадобився час, щоб сфокусувати погляд. Прислужник наблизився до неї, схопивши за шию.

– З пробудженням.

– Не ображайся, Армаелю, та твій пошрамований писок геть не те, що я прагну бачити, коли прокидаюсь.

– Тепер ти належиш нам, Ізуель, – ігноруючи її шпильку, відказав він. – Люцифер дав нам дозвіл робити з тобою все, що завгодно! І ми робитимемо.

Брови Ізуель поповзли догори.

– Ти тренував цю репліку перед дзеркалом? Вимушена засмутити: це і досі звучить не переконливо.

– Ти можеш жартувати, але це не змінить твоєї безпорадності.

– Ну, якщо про це кажеш ти, мабуть, варто дослухатись. Ти у нас фактично живе уособлення слова «безпорадність».

– Ти скута, Ізуель. І повністю знерухомлена, тепер ти у моїй владі.

– Слуга має владу? Невже ти справді віриш у це?

– Але, ось ми тут, еге ж? – реготнув він.

– Зізнайся, ти просто мріяв про це?

– Не те слово.

– Яка честь… – закотила очі вона, – то що ж робитимеш?

– А ти не знаєш? Може ти не така розумна, як про тебе кажуть? Тепер, коли вже ти моя полонянка, я змушу тебе говорити.

– Може, покличеш дорослих? Не можу сприймати тебе серйозно, Прислужнику.

– Ти пізнаєш тортури, Ізуель! – наблизився до неї він, від його подиху пасмо її волосся змінило положення. – Ніхто і ніколи більше не назве тебе Предводителькою. Я знищу тебе. Я мордуватиму тебе, доки не перетворю на ніщо!

– А ці твої «тортури» починаються зі смороду з твоєї пащі? – вона повернула голову, скривившись. – Справді, припини дихати на мене, від тебе несе, неначе ти жер коняче лайно. Знаючи твій характер, якби Люцифер наказав – ти зробив би це із задоволенням, ще й прицмокуючи.

Армаель схопив клинок, встромивши його у її плече, Ізуель злегка сіпнулась, але не скрикнула, коли лезо увійшло в її шкіру, застрягаючи між м’язами. Це дратувало Армаеля. Він прагнув її страждань. Він хотів, аби вона нарешті пізнала приниження, якого зазнав він. Він бажав показати Люциферу, що Ізуель їм не потрібна, що вона не варта його уваги.

– Годі, – стримано заявила Абаддон, явившись до підвалу. – Володар наказав тобі чатувати. Тобі заборонено її торкатись сьогодні.

– Що?

– Я не повторюватиму. Прибери свого клинка і відступи. Негайно.

Армаель поглянув на Ізуель, вона єхидно всміхнулась:

– А от і дорослі, еге ж?

Армаель схопився за руків’я клинка, прокрутив його, насолоджуючись тим, як Ізуель сіпнулась і витягнув із рани. Кров полилася її рукою, стікаючи на підлогу. Його знову принизили, та він цього не забуде.

Коли він усвідомив, що роки катувань не зробили Ізуель покірною, не вселили у неї страху чи поваги до них він вирішив піти трохи далі і переконав Мараеля змінити подобу на Люцифера, аби наказати Абаддон відтяти крила Предводительці.

Він хотів зробити це сам, та Абаддон чесно виконувала всі настанови Володаря і не підпускала Армаеля до тортур. Тож наказ виконував Мараель. Прислужник переконав їх, що взявши подобу Міхаеля він завдасть Ізуель ще більше болю. Занепалий радів, що Мараель був таким самим жорстоким, як і він сам. Тож із задоволенням долучався до катувань Предводительки.

От тільки його план змусив Люцифера не лише звільнити Ізуель, завершивши десять років щоденних тортур, а й наступне століття катував Армаеля мало не щодня, не торкаючись його. Лише одним поглядом він змушував Прислужника верещати і звиватися від пронизливого болю, що викручував його кістки, змушував шлунок стискатися, гупав у голові, викликаючи короткочасну сліпоту та кров з носа і вух. Він страждав від всеохопного відчуття провини, що вбивало його, нестерпного жалю та огиди до себе, почувався цілковитою нікчемою. Фізичний біль, що посилювався моральним повільно знищували його. Коли Люцифер залишав його, Армаель ледь повертався до життя. Він не мав права залишати кімнату, хоч двері були відчинені. Люцифер знав, що Слуга нікуди не піде, бо після пережитого він не бажав нічого. Він був ніби ніде. Ніким. Як він обіцяв Ізуель перетворити її на ніщо, а у висновку сам став нічим.

Майже на вісім років Люцифер забув про нього. Просто припинив з’являтися, не катував, не посилав по нього. Це, як не дивно, скривдило його навіть сильніше. Він все життя прагнув бути незамінним, а натомість став непотрібним, відкинутим і забутим. Ще кілька років він чекав. Чекав нового покарання, чекав, що Люцифер повернеться. Однак цього не ставалось. Тож поступово Армаель знайшов у собі сили підвестися із холодної підлоги і залишити кімнату.

А тоді він почув про нового Пророка, тоді дізнався, яке значення він має. Усвідомив, що це єдиний його шанс нарешті поквитатися із тією, що витіснила його, тією, через яку він перетворився на ніщо.