Раді Вас бачити!

Відкрив очі — сонячне світло різко вдарило в обличчя, змусивши мружитися. Кілька хвилин я намагався зловити фокус, поки світ перестав розпливатися перед очима, і лише тоді зрозумів, що лежу в лікарняній палаті. На невеликому столику в кутку, біля вікна, стояли три букети з листівками та кошик із фруктами.

Поруч із ліжком височіла стійка з крапельницею. Прозорий розчин повільно стікав через систему, монотонно відраховуючи краплі, і я відчував, як рідина розливається по венах, залишаючи після себе неприємний холод у руці. З іншого боку стояв кардіомонітор — той самий лікарняний апарат із екраном, на якому стрибала зелена лінія, фіксуючи кожен удар серця. Час від часу він тихо подавав сигнал, нагадуючи лікарям, що я живий.

Мене розмістили в одномісній палаті з великими вікнами та власною ванною кімнатою, і, судячи з обстановки, це була приватна лікарня.

Я спробував пригадати, що сталося до цього, і в ту ж мить серце почало безжально прискорювати ритм. Кардіомонітор одразу відреагував різкими, настирливими сигналами, які розрізали тишу палати. Я відчув, як легені ніби стискає зсередини.

За кілька секунд зайшла медсестра, а за нею — Хаку з гіпсом на руці, розгублений і блідий.

— Господине Мідзусава, не рухайтеся, — чітко сказала вона, вже нахиляючись до мене й натискаючи кнопку на апараті, вимикаючи тривожний сигнал.

Я не міг вимовити ні слова.

Біль був настільки гострим, що перехоплював будь-яку спробу вдихнути. Здавалося, ніби легені ріжуть зсередини тупим ножем, і кожен рух лише підсилює це відчуття.

— Спокійно… Не намагайтеся сісти. Дихайте неглибоко, — вона обережно притримала мене за плечі, не даючи знову згорнутися від болю та приклала холодний стетоскоп до грудей.

— Так… достатньо. Глибше не треба, — тихо зупинила, коли я мимоволі спробував набрати повні легені повітря й одразу здригнувся. — Дихання жорстке… ще є залишкові хрипи...

За мить на моєму обличчі з’явилися тонкі прозорі трубки. Вона вправно наділа кисневу канюлю, і в ніс пішов сухий потік кисню.

— Зараз додамо знеболювальне. Ви два дні пролежали без свідомості, організм пережив серйозний стрес, тому такі болісні відчуття — нормальна реакція, — пояснила, під’єднуючи шприц до венозного катетера й повільно вводячи препарат.

Хаку стояв поруч на колінах, стискаючи мою руку так, ніби боявся, що я зникну.

— Сакі… Ти як? — голос був тихий, і в ньому звучала відверта тривога.

Я повернув голову в його бік.

— Живий… — вийшло майже беззвучно.

— І цього більш ніж достатньо на зараз, — м’яко відповіла медсестра. — Але жодних різких рухів. Вам поки навіть сідати не можна. Організм виснажений, легеням треба час, щоб відновитися.

Вона кинула погляд на монітор, де рівно бігла зелена крива серцевого ритму, перевірила показники сатурації й додала:

— Лікар зараз підійде.

Я кивнув.

— Як Рен? — запитав, щойно ми залишилися в палаті самі. Голос усе ще звучав хрипко, ніби я говорив після довгої застуди.

— Теж ще лежить у сусідній палаті. Зламаний ніс і кілька ребер… але жити буде, — Хаку спробував усміхнутися, та вийшло криво. Він усе ще виглядав як маленьке покинуте цуценя, яке намагається триматися, аби не розплакатися.

— Це добре… — я повільно підняв руку й погладив його по волоссю. Рух вийшов незграбний, слабкий, але він одразу притих, ніби йому цього було достатньо. — А зі мною що сталося? Як я сюди потрапив?..

— Ах… щодо цього… — Хаку помітно занервував. — Містер… директор… президент…

Він так довго намагався скласти речення докупи, що я витріщився на нього з повним нерозумінням.

— Що? Президент? Нашої компанії?

— Так… — кивнув він. — Він повернувся із-за кордону. І… виявилося, що він узагалі не знав, що творили Ерік і Хакуро.

Я мовчки дивився в стелю, намагаючись зібрати думки, які розбігалися в різні боки.

Отже, він — президент. Людина, якій належить уся ця чортова компанія.

Чому він не сказав одразу на даху, хто він? Навіщо вся ця гра? І для чого… ця його безглузда «угода на рік»?

— То… що зі мною сталося? — тихіше повторив я. — Вони ж навіть не встигли вдарити мене…

Двері раптово відчинилися, і до палати зайшов високий чоловік років сорока п’яти. У нього було зализане назад чорне волосся, тонкі круглі окуляри й довгий білий халат. Він виглядав так, ніби був головним героєм вебтуну — зібраним, стриманим і холодним.

Його погляд швидко ковзнув по моніторах, крапельниці, кисневій канюлі, а вже потім зупинився на мені.