Раді Вас бачити!

Час пролетів досить швидко. Хоча Йошіхара так і не відпустив нас через тиждень, як обіцяв, і лікарня раптово стала нашою тимчасовою домівкою.

Чотирнадцять повних днів ми лежали, їли та дуріли з Реном, переходячи з палати в палату, наче це був якийсь дитячий табір, а не приватне медичне крило. Ми сперечалися через дурниці, дивилися безкінечні романтичні серіали, які ніхто з нас ніколи б не ввімкнув у нормальному житті, сміялися до болю в ребрах і настільки звикли до цього режиму, що почали забувати, як виглядає реальний світ за межами лікарняних вікон.

І я майже… почав вірити, що все дійсно може налагодитися.

Хаку часто залишався на ніч, попри всі правила лікарні. Спочатку його намагалися виганяти, потім сварилися, а згодом персонал просто почав удавати, що не помічає малого, який спить то в мене в кімнаті, то в Рена на дивані.

У якийсь момент ми навіть подумали, що президент просто попросив дати нам можливість побути разом і трохи розвіятися. Наче ці кілька днів могли залатати все, що з нами сталося.

Але особисто він більше не з’являвся.

Жодного дзвінка. Жодного повідомлення.

Та краєм вуха я випадково почув, як медсестри перешіптувалися в коридорі: лікар уже відверто дратувався через надмірні дзвінки пана Торренса. Той телефонував постійно — перевіряв стан, щось уточнював, вимагав звіти… але не мені.

І це чомусь сильно дратувало.

— То… ти знаєш, де наш ударник? — запитав я, жуючи норі, яке нам передали разом із черговою «дозволеною» доставкою.

— Ну нарешті хтось про це згадав… — протягнув Хаку, розвалившись на синьому дивані. — Він зник так само, як і наші минулі «володарі».

— Ха-ха, не дивно. Він ніколи не отримував по голові від тих гоблінів, — Рен сів біля вікна й подивився на подвір’я, де потроху жовтіло листя.

— Тобто в нас буде новенький? — я підвів голову з ліжка.

— А хіба твоя Еліс не ударник? — неочікувано випалив басист.

— Чуєш… — я жбурнув у нього подушкою. — Замовкни, бо я ще погоджуся з тим, що басисти тупі.

— Якого?! Чого це ми тупі???

— Чотири струни замість шести показують, що у вас клепки не вистачає на повноцінний інструмент!

Я засміявся так голосно, що під ребрами кольнуло, і до палати зазирнула спантеличена медсестра.

— У вас усе добре?

— Так, Мідзу, ми просто намагаємося з’ясувати, хто з нас більш запальний! — без жодного сорому вигукнув Хаку.

— Ну ти й дурень! — засміявся Рен.

— Ох і діти… Щоб через годину всі розійшлися по своїх ліжках! — вона похитала головою, погрозивши пальцем, але все ж усміхнулася, перш ніж піти.

Я ще якийсь час дивився на зачинені двері.

— Я б не хотів, щоб Еліс мала стосунок до нашого гурту… — тихіше сказав я.

Слова вийшли якось невпевнено, ніби я сам не до кінця розумів, чому їх сказав. Останнім часом наші стосунки дедалі більше втрачали сенс. Вона вимагала від мене рішень, визначеності, планів… а я все сильніше хотів свободи. Бо розумів, що не можу дати їй тієї стабільної, «нормальної» сім’ї, на яку вона чекала.

Тим паче після нашої останньої розмови, коли я попросив її не приїздити сюди. Це, здається, остаточно підірвало наше розуміння одне одного.

— У вас щось сталося? — Хаку сів біля мене й глянув на мої руки, які я нервово зчіплював.

— Нічого такого, щоб варто було хвилюватися… але є над чим подумати, — задумливо відповів я.

— Я сподіваюся, причина цьому не пан Торренс? — усміхнувся Рен.

— Як із язика зняв! — Хаку ляснув у долоні й знову засміявся.

— Господи, ви такі збоченці… Забирайтесь із моєї палати. Я втомився і хочу спати.

Хлопці ще щось кричали, виходячи в коридор, але я вже з головою заліз під ковдру, не бажаючи слухати цей абсурд.

На наступний ранок нас почали готувати до виписки. Нарешті — жодних уколів, перевірок і тих огидних ліків, від одного запаху яких уже нудило. Можна було б сказати, що нас переповнювало щастя… але, якщо чесно, навіть трохи сумно було повертатися у свої сірі домівки.

Я почав складати речі в сумку, коли почув, як відчинилися двері.

— Сакіто, Торенс попросив залишитися тут до вечора… — Йоші, з яким ми за цей час навіть встигли потоваришувати, втомлено впав на диван і, знявши окуляри, потер почервонілі від нічної зміни очі.

— Хм… і з чого б це?

— Якби я знав, — буркнув він. — Це найдивніша людина в моєму житті. І, якщо чесно, йдіть уже з богом, бо він приставучий, як реп’ях.

Чоловік дістав айкос і вставив стік.

— Гей! Ти що робиш?! Нам, значить, два тижні не можна було вийти покурити, а сам — у палаті?!

— Це моя клініка, малий, — він спокійно затягнувся. — Але це все одно буде нашим секретом… — підморгнув.

Я лише фиркнув і закрив сумку, після чого сів навпроти нього.

— Щось сталося?

— Важка ніч… — він на секунду заплющив очі. — Знову твій покровитель привіз тих собак на лікування.

— Собак?..

— То я так його охоронців називаю. Не бери в голову.

— А… — я на мить замовк, розмірковуючи, чи варто взагалі це питати. — Слухай… а що ти про Кейна взагалі знаєш?

— Окрім того, що він заможний і підозріло красивий? — лікар тихо розсміявся, але, глянувши на мій вираз обличчя, зрозумів, що я питаю серйозно. — Так… бажано щось менш очевидне?

Я кивнув.

Він зітхнув, відклав айкос убік і на кілька секунд задумався, ніби підбирав слова обережніше, ніж зазвичай.

— Ми знайомі майже все життя. Можна сказати, виросли поруч. Я йому багато чим зобов’язаний… хоча й він — мені. У нас такий собі дивний обмін взаємодопомоги.

Він зробив паузу, провів рукою по обличчю.

— Скажімо так… життя його ніколи особливо не жаліло. Ще з юності.

— Ммм… — протягнув я. — А як він узагалі став такою важливою персоною?

Лікар усміхнувся куточком губ.

— Переліз із одного лайна в інше. Ти ж розумієш, що за великими грошима завжди стоять великі проблеми? І зазвичай — не ті, з якими хоче стикатися звичайний смертний.

На цьому він підвівся й залишив мене знову в повній тиші, наодинці з власними думками.

Уся ця таємничість навколо президента починала мене відверто напружувати. Було відчуття, ніби я раптом опинився не у своєму житті, а в якомусь дешевому латинському серіалі, де навколо головного героя з народження плетуться змови, його підміняють у лікарні, хтось усе життя щось приховує, а потім з’ясовується, що він — чи то спадкоємець імперії, чи то чиясь помилка, яку намагаються виправити.

Логіки в усьому цьому не було жодної. Надто багато недомовок. Надто багато людей, які знали більше, ніж говорили. І один Кейн Торенс, який то з’являвся в моєму житті, перевертаючи все догори дриґом, то зникав, залишаючи після себе ще більше запитань, ніж відповідей.

— Чудово… — пробурмотів я сам до себе. — Просто прекрасно. Саме цього мені й бракувало. Довбанутого багатого маніяка…

Я взяв сумки та пішов до Рена, який теж уже майже зібрався. Коли ми склали всі свої речі, палати раптом стали самотніми. У них більше не відчувалося життя — ніби вони вже чекали на нових пацієнтів, на нові важкі історії, що мали оселитися тут замість наших.

— Ну що, готовий повертатися додому? — гітарист сперся плечем на вікно.

Я глянув на нього й побачив усе того ж Рена: скуйовджене волосся, вічно сонний погляд і широку смугасту кофту, в якій ще на фабриці навмисно наробили купу дірок, щоб вона виглядала «стильно знищеною». Він виглядав так, ніби ці два тижні взагалі були не лікарнею, а якимось магічним ретритом.

— Не дуже, — чесно відповів я. — Але зустріч із реальністю неминуча. Як думаєш… навіщо нам чекати до восьмої?

— Не знаю, — друг знизав плечима й повернувся до мене. — Може, у них уже є на нас якісь плани?

— Ага, поїдемо твій кривий синій ніс фотографувати для Esquire, — засміявся я.

— Яке ж ти дурне… — пробурмотів він, але теж усміхнувся.

Рівно о восьмій за нами прийшла Мідзу.

— На вихід, дітки! — підморгнула вона й розчинила двері навстіж, ніби випускала нас не з лікарні, а зі школи після останнього уроку.

— Будете сумувати? — кинув я через плече, прямуючи до виходу.

— За твоїм довгим язиком — точно ні… Бувайте, хлопці, — вона легенько ляснула мене по плечу й повернулася до стійки реєстрації, вже гортаючи якісь папери.

Ми вийшли надвір.

Я зупинився просто на сходах і зробив глибокий ковток повітря. Свіжого. Холодного. Воно різко вдарило в груди, обпалило зсередини, але було приємно знову дихати не через трубки.

Авжеж, довго чекати я не міг. Дістав пачку цигарок, витягнув одну й одразу запалив. Перша тяга важко осіла в грудях — і я тут же зайшовся кашлем, таким, ніби це була моя перша сигарета в житті.

— Хлопче, побережи себе, заради Бога…

Я здригнувся від несподіванки й машинально підняв очі.