Раді Вас бачити!

Хаку залишив мене о п’ятій вечора. Перед тим сто разів перепитав, чи мені нічого не потрібно, чи точно я впораюся сам, чи не викликати медсестру ще раз. У підсумку його буквально вигнали додому відпочивати, щоб він залишив мене в спокої.

На превеликий жаль, до Рена мене не пустили — лікар суворо заборонив навіть вставати з ліжка, не те що блукати коридорами. Цей день, здавалося, не міг стати ще нуднішим.

Тому я ловив себе на тому, що, наче божевільний, постійно прислухаюся до кроків у коридорі, до будь-якого звуку, який міг би означати, що він нарешті прийшов.

Але цього так і не сталося.

…Сонце повільно зникло за горизонтом, і вулицю залило м’яке тепле світло ліхтарів. Я дивився у вікно й розумів, що як раніше вже не буде.

Знаєте це дивне відчуття, коли змінюється сезон і в повітрі раптом з’являється запах зими або осені? Коли навколишній світ ніби трохи змінює кольори, світло стає іншим, і перший час усе здається несправжнім, лише декорацією до якогось фільму. Саме так все виглядає зараз для мене.

Телефон мертво лежав поруч на тумбочці. Екран залишався чорним, ніби знущаючись із мого очікування. Повідомлень не було. Навіть короткого «як ти?» — нічого.

— То якого ж… — я закрив обличчя руками, розтираючи очі пальцями.

Незапланована.

Найогидніша.

Відпустка.

У моєму житті.

Ближче до сну Рен усе ж таки сам написав мені в Line. Коротко, як завжди: що він щасливий, що ми всі живі, що лікарі сваряться на нього за спроби встати раніше часу… І, звісно, не забув спитати про найголовніше — які в нас, чорт забирай, стосунки з президентом компанії.

Я довго дивився на це повідомлення, перш ніж закрив месенджер, залишивши друга без приводу для пліток.

Бо якби я сам знав.

03:00.

Холод раптом ковзнув уздовж відкритої спини, змусивши здригнутися. Лікарняні ковдри вічно сповзали, і я, мабуть, знову несвідомо відкинув її під час сну. Але за мить чиїсь руки підхопили край тканини й обережно, дбайливо накрили мене.

— Я вже думав, ти ніколи не прокинешся… — пролунав чоловічий голос.

Він?

Я різко розплющив очі, ще не до кінця розуміючи, це продовження сну чи реальність, але серце вже почало калатати швидше, впізнавши його раніше, ніж розум.

— Ти?.. — я занадто різко підвівся, і цей рух одразу відгукнувся в грудях. Злість, полегшення і якесь абсолютно недоречне… щастя перемішалися настільки, що я сам не розумів, що відчуваю.

— Коли це я дозволив перейти тобі на «ти», грибочок? — спокійно відповів він.

«Грибочок»?!

Постать стояла біля вікна, і в напівтемряві палати, розрізаній жовтими вогнями нічного міста, я чітко бачив, що він усміхається. Ледь помітно. Але в цій усмішці було якесь дивне задоволення — ніби вся ситуація його відверто тішила.

Я мимоволі помітив, що на ньому знову був такий самий чорний гольф, як і під час наших попередніх зустрічей, акуратно заправлений у класичні брюки. Темна тканина щільно облягала плечі, підкреслюючи фігуру, яку важко було назвати просто стрункою — у ній відчувалися сила й мужність завдяки чітко окресленим м’язам.

У світлі ліхтарів коротко блиснув циферблат дорогого годинника. Це привернуло мою увагу, коли він поворухнув рукою, ніби машинально поправляючи зачесане назад волосся, яке, неслухняне, все одно спадало на обличчя, ледь торкаючись губ.

— Вибачте… то… ви? — виправився я й опустився назад на подушку, намагаючись стримати кашель, щоб не привернути уваги медсестер і вдаючи, що зі мною все нормально.

— Ахах… ти кумедний, хлопче, — тихо засміявся він.

Відійшовши від вікна, чоловік зробив кілька кроків і сів на край ліжка. Надто близько. Настільки, що я відчув тепло його тіла навіть крізь ковдру. Моє серце знову зрадницьки почало прискорювати темп, і це одразу показав апарат поруч — мій «спаситель» теж на це звернув увагу.

— То… може, буде якесь пояснення? — видавив я, не зводячи з нього погляду.

Біловолосий нахилив голову набік, розглядаючи мене так уважно, ніби це я щойно з’явився посеред його життя без жодних пояснень.

— Грибочку, я приїхав сюди просто з літака, — спокійно відповів він. — А все, що тебе хвилює, — це пояснення?

У його голосі не було роздратування. Лише тиха іронія. Наче він і справді очікував від мене чогось іншого.

— Так, бо я вже пережив купу лайна. І якщо ти вирішив стати ще одним із тих, хто буде грати моїм життям, я хочу знати це одразу!

Я відвів погляд, даючи зрозуміти, що на межі.

Рука президента ніжно ковзнула по моєму плечу й легко, майже заспокійливо, поплескала мене.

— Не хочу я з тобою грати, — тихо сказав він. — Мені всього-на-всього треба навчити тебе бути щасливим…

— Щоб потім… що? Вбити? — різко повернувся до нього. — Ти, збоченець? Чи просто якийсь божевільний маніяк? — запитав, майже зірвавшись на крик.

— Тссс… — він приклав палець до моїх губ. — Не забувай, що ти сам погодився.

— Ти врятував мене… і моїх хлопців. Це була згода через емоційну нестабільність.

— Яка різниця? — він ледь знизав плечима. — Я запропонував. Ти погодився. Тепер твоє життя — моя відповідальність… І власність… — з якимось дитячим захопленням відповів він.

— Боже… — видихнув я. — У що я вляпався… Добре, збоченцю, скажи хоча б, як тебе звати?

— Кейн Торенс. Для тебе просто Кей. — Він глянув на годинник. — Думаю… мені варто йти.

— Роби що хочеш. Очі б мої тебе не бачили… — огризнувся я і чомусь відчув себе істеричною колишньою.

Та Кейн проігнорував мої слова й спокійно продовжив:

— Йоші сказав, що вам обом тут ще мінімум тиждень. Хаку — в гіпсі щонайменше місяць. Тож я підберу тимчасову заміну. Більше приділимо увагу рекламній кампанії та фотосесіям, інтерв’ю. Я пообіцяв тобі життя, про яке ти мрієш. Ти його отримаєш. Але… — він раптом різко нахилився до мене так близько, що я відчув його подих, — ніколи не бреши мені.

Кейн неочікувано, нахабно схопив мене за підборіддя.

— Тому що я знаю, як ти чекав на мене, рахуючи хвилини.

Його погляд на мить зупинився на моїх губах.

У ту мить я наче розгубив увесь страх: схопив його за комір гольфу й різко притягнув до себе так, що наші носи майже вперлися один в одного. Агресія змішалася з ледь помітним збудженням, і десь глибоко в душі я знав — він правий. Я дійсно хотів побачити його ще раз, і ще, і ще — з тієї першої зустрічі.

— Не треба мені вказувати, директоре, — прошепотів я. — Я не маленька дівчинка, яку можна купити своєю домінантною поведінкою.

— Не напружуйся так, грибочку, — грубо віддер мої руки Торенс, і мій погляд мимоволі ковзнув по його шиї — напруженій, сильній, з чітко окресленими м’язами. — Усьому свій час.

Його голос різко змінився. Став холодним. Очі в одну мить втратили насмішку й цікавість, перетворившись майже на кригу.

— Вам погано? На моніторі різко підскочили пульс і тиск! — якраз «вчасно» влетіла нова, зовсім ще молода медсестра в короткому халаті, кидаючи погляд на нас.

— Усе гаразд, міс. Цей хлопець просто не вміє контролювати свої незрілі емоції. Я вже йду.

— А, ось як… На все добре, пане Торенс! — вона здивовано кліпала очима, так і не зрозумівши, що між нами щойно сталося.

І вже за секунду високий, зводячий мене з розуму чоловік мовчки взяв куртку зі стільця й вийшов, грюкнувши дверима так, ніби хотів, щоб це почули всі. Щоб кожен зафіксував, що він приїхав до мене, незважаючи ні на що.

Наче поставив на мені мітку своєї власності.

Насправді… Він лякав мене не менше, ніж притягував...

— Пане, у вас там… телефон… — вказала медсестра пальцем на тумбу.

Я ліниво перевів погляд, екран спалахнув зеленим, і я побачив ім’я своєї «дівчини» — Еліс.

ДІдько, я зовсім про неї забув.