Раді Вас бачити!

До нас наближався Кейн. Як завжди — у пальті, класичних брюках і туфлях, які, здається, коштували більше, ніж моя нирка. Єдиною новою деталлю була біла сорочка. Вона була розстібнута майже до середини, відкриваючи шию з тонкими срібними прикрасами й край татуювань на грудях — темні візерунки, зміст яких я не міг розібрати.

— Добрий вечір! — радісно залепетав Рен і простягнув йому руку.

Той охоче її потиснув.

— Приємно нарешті познайомитися, Рен. Чи все вас влаштовувало? — він говорив так, ніби був найтурботливішою людиною у світі. І тільки я вперто відчував у цьому якийсь підвох.

— Так! Якби не ви, я й не знаю, де б зараз був…

— Та годі тобі… — буркнув я. — Теж мені…

Кейн перевів погляд на мене. І в мене пішли мурахи по спині від його кришталево чистих очей.

— А вам… пане Сакіто, все сподобалося?

Його губи розтягнулися в якійсь підозріло задоволеній посмішці. Наче вовк… в овечій шкірі…

— Нормально. Мені було нормально. А тепер ми можемо вже йти?

Я не став чекати відповіді — просто рушив уперед, плечем зачепивши цю ідеальну постать. Єдине, що я відчував зараз, — роздратування. Хотілося якнайшвидше опинитися від нього подалі.

— Як бажаєте… — він розвів руками й розвернувся за мною своєю грайливою ходою, наче павич у шлюбний період. Чесне слово, я ще ніколи не бачив людину, яка настільки відверто насолоджується власною присутністю у світі.

За воротами я побачив новенький чорний Bentley Continental GT.

Низький, із довгим капотом і плавною лінією даху. Авто мало чіткий, ідеально збалансований силует. Світло рівною смугою ковзало по глянцевому кузову, підкреслюючи вигини крил і ширину колісної бази; хромована решітка та округлі LED-фари виразно виділялися на темному тлі, додаючи ще більше показного шику.

Я навіть не здивувався. Цей пихатий чоловік не міг обрати щось нормальне. Щось… людське.

Я мимоволі закотив очі, відчуваючи, як десь усередині піднімається роздратування. Наче мене вже фізично нудило від його грошей, від його впевненості, від усього цього показного «я можу собі дозволити все».

— Ого… — тихо видихнув Рен, зупинившись поруч. — Оце так у нас сьогодні «таксі»…

Він сказав це з таким дитячим захватом, що я лише фиркнув.

— Ахаха, звикайте… — важкі руки Торренса раптом опустилися нам на плечі. Він обійняв нас так щільно, ніби ми були його кращими друзями, і моє тіло одразу напружилось у знак протесту.

— Я сяду попереду, якщо ви не проти, — швидко відрізав я, вириваючись із цих чіпких лап.

Рену довелося пролізти назад через мій бік, тож я відчинив двері ширше, щоб він знову не вдарився своїм клятим носом, і ледь стримав усмішку.

У салоні пахло новою шкірою і чистотою, як у дорогих магазинах, куди мені зазвичай ніяково навіть дивитися. Кейн натиснув гальмо та кнопку старту. Ми одразу почули глухий, глибокий басовий поштовх, після якого мотор перейшов у рівне, тихе бурчання… Як легко все було в цих преміальних машинах.

Я спостерігав за кожним його рухом. За тим, як легко він тримає кермо, як пальці ковзають по шкірі обода — майже ніжно, ніби це не кермо, а вигин тіла. Друга рука була недбало сперта збоку на двері, і він точно не помічав, як, задумавшись, мізинцем, ледь торкаючись, водить по власній губі.

Його погляд став серйознішим, зібранішим.

Він вів плавно, без жодних різких рухів, ніби оберігав нас. І в цій стриманості, у цій акуратності було щось еротичне. Таке, від чого не хочеться відводити очей.

Я намагався відволіктися на що завгодно — вікно, дорогу, телефон… але знов і знов повертався до нього. І щоразу, коли він робив черговий рух рукою, я відчував його запах. Той самий. Ледь солодкий.

У якийсь момент я зловив себе на думці, що впізнав би його навіть за кілометр — і це розлютило ще сильніше.

— Ти хочеш щось спитати? — він підняв одну брову й трохи нахилив голову, глянувши на мене.

— Ні! — знов огризнувся я й втиснувся спиною в сидіння, роблячи вигляд, що мені байдуже. Але серце билося не так, як завжди. Не від стресу чи страху. А від того, що він поруч. І я це відчував кожною клітиною — навіть якщо дуже хотів удавати, що ні.

— Я сподіваюся, вам сподобається ваш новий дім… — усе ж розірвав тишу він за кілька хвилин, ігноруючи мій істеричний стан.

— У сенсі? — Рен висунувся вперед, показавши мордашку між сидіннями.

— Хаку вже чекає на вас. Ми з ним усе підготували до вашого приїзду. Та якщо чогось не вистачатиме — просто скажіть. Водій завезе вас у ваші квартири за речами.

— Це досить… неочікувано, — прошипів я. — Про таке треба попереджати.

— Про сюрпризи не попереджають, — спокійно відповів він, глянув у дзеркало заднього виду й звернув у якийсь елітний приватний район.

Я озирнувся й відразу зрозумів, що ми вже не там, де бувають «звичайні люди». По обидва боки дороги тягнулися охайні дво- й триповерхові будинки з високими парканами та ідеальним освітленням. Майже всі — світлі, з величезними вікнами й балконами, які виглядали так, ніби їх проєктували для королівської родини.

Я бачив таке тільки у фільмах. І зараз це виглядало більше як сон, ніж як моя реальність.

Ще один поворот — і ми зупинилися біля двоповерхового сучасного особняка. Який стояв на самому верху пагорба, трохи віддалік від інших будинків.

На відміну від того, що ми проїжджали, цей був сіро-чорним. Половина будинку — скляна, але вікна завішані щільними сірими шторами. Перед будинком височіли ворота, які автоматично відчинилися, пропускаючи нас на територію.

Двір був величезний. Засаджений деревами… і, мабуть, квітами, які розквітнуть навесні. Десь удалині я навіть помітив басейн.

Спалахнуло світло біля входу — і назустріч нам вийшов Хаку. Він світився від щастя так, ніби з’їв фосфор.

— Нарешті!! — викрикнув він і кинувся обіймати нас, щойно ми вилізли з машини.

— Ми тебе теж любимо, — Рен одразу підхопив його настрій, хоча й вигляд мав так, ніби ще не до кінця вірить у те, що відбувається.

— Пане Президенте… — я обернувся до Кейна, який уже діставав сумки. — Поясніть мені, що це означає.

— У кожного гурту має бути спільний дім, — відповів він так буденно, ніби говорив про чайник. — Місце, де ви можете працювати й жити разом. Вважайте себе трейні.

— Трейні… — скривився Рен.

— Так. Судячи з того, що Ерік і Хікару просто відмивали гроші через вас, цей етап «народження гурту» ви пропустили. Тож тепер — надолужуйте. Насолоджуйтеся.

Він підхопив усі три сумки одразу й пішов усередину, навіть не напружившись.

— Ходіть уже. Нам ще треба поїхати повечеряти, — кинув Кейн десь із дому.

Усередині було тихо й світло. Не «затишно по-домашньому», а так, як буває в дуже дорогих сучасних будинках: кожна річ стоїть там, де їй наказали стояти інтер’єрщики.

Хол був відкритий, із високою стелею й величезними вікнами. Посередині простір розділяв камін — не звичайний, а дизайнерський: чорний, із темним склом. Він стояв як перегородка-острів між зоною відпочинку та проходом далі, і полум’я всередині мерехтіло то холодним синім, то гарячим червоним кольорами.

Навпроти — великий сірий диван із м’якою хвилястою спинкою. А між ним — низький прямокутний журнальний столик теж із чорного скла.

Під вікнами стояли вазони — рівно й акуратно. А уздовж стін справа тягнулися чорні полиці з книгами та дрібними фігурками. За ними я побачив зачинені двері. Цікаво, що там.

Ліворуч — вихід у їдальню та кухню, а також сходи на другий поверх, де, як я зрозумів, були кімнати.

— Я занесу ваші речі нагору. А ви поки можете ознайомитися з усім тут, — спокійно сказав Кейн.

— Дякуємо, пане Торенс… — із відкритим ротом протягнув Рен.

Хаку майже стрибав поміж нами й щасливо розповідав, що в кожного буде величезна кімната з великим м’яким ліжком. Що за тими дверима біля поличок — особиста репетиційна та студія, якщо ми захочемо писати музику прямо вдома або вночі, коли «муза вдарить у голову».

А потім він додав так буденно, наче це дрібниця: що в домі ще працює кухар… і дві гувернантки.

Усе це звучало аж надто добре. Я лише чекав, у чому ж підступ.