Раді Вас бачити!

— Добрий день, містере Мідзусава. Бачу, ви нарешті прийшли до тями, — сказав він рівним, професійним тоном, підходячи ближче до ліжка. — Як себе почуваєте? Біль у грудях ще сильний?

Лікар говорив спокійно, але водночас уважно стежив за кожною моєю реакцією, ніби збирав пазл із дрібних деталей, перш ніж дати остаточний висновок.

Хаку одразу підвівся, звільняючи місце, а я тільки зараз усвідомив, що відповідь на своє питання, схоже, почую саме від нього.

— Вас доставили з гострою вірусною інфекцією, ускладненою початковою правобічною нижньодольовою пневмонією, — спокійно пояснив лікар, гортаючи мою карту. — На тлі високої температури й загального виснаження стався синкопальний стан, тобто короткочасна втрата свідомості. Ви пролежали майже дві доби з високою температурою, перш ніж організм почав реагувати на терапію.

— А… зрозуміло, — сказав я, не зрозумівши рівним рахунком нічого з почутого.

Слова звучали так, ніби він зараз пояснив будову ядерного реактора, а не те, що сталося зі мною.

— Якщо простіше, — додав він, на мить піднявши погляд поверх окулярів, — сильне переохолодження, інфекція, висока температура і перевтома. Організм просто «вимкнувся», щоб не померти на місці.

Оце вже звучало значно ближче до реальності.

— Наразі, як я бачу, ви йдете на поправку, — він зробив кілька позначок у карті. — Тож я повідомлю Торенса. Він у від’їзді, але вже сорок вісім годин телефонує мені кожні дві години. Якщо чесно, через таку наполегливість я розглядав варіант заблокувати його номер, але він спонсує мою лікарню… тож…

Він сховав ручку в кишеню халата, дістав телефон і, навіть не чекаючи відповіді, попрямував до дверей.

Розмова закінчилася так само раптово, як і почалася.

Я ще кілька секунд дивився йому вслід, намагаючись усвідомити, що це взагалі було.

Мабуть, найшвидша розмова з лікарем у моєму житті.

— Так… — протягнув Хаку, з якоюсь обережною цікавістю дивлячись на мене. — Він дзвонив навіть мені. Питав, чи ти прокинувся. Двічі. Ні, тричі… якщо чесно, я збився з рахунку, — сміючись, розвів руками.

Мені не було що відповісти, бо ця людина, по суті, була для мене чужою. Я не мав жодного розуміння, що нас пов’язує, окрім його дивної появи в моєму житті та ще дивнішої пропозиції, яка тепер чомусь почала впливати на все навколо і на всіх. 

Тому я просто «непомітно» змінив тему.

— А що ті двоє?

Хаку зітхнув, ніби й сам не знав, як до цього ставитися.

— Нічого… Я не був у офісі, але коли пан президент викликав медичну допомогу, я чув краєм вуха, як він крикнув Акі підготувати їхні документи на переведення.

— Якого ще до біса переведення? — розізлився я. Кардіомонітор відреагував коротким настирливим писком. — Вони не мають права взагалі знаходитися поруч із людьми…

Сил злитися по-справжньому не було. Лише виснаження і якась тупа, глуха образа, що за один день усе моє життя перевернули догори дриґом, навіть не спитавши, чи я цього хочу.

— Лежи спокійно, — тихіше сказав Хаку. — Я думаю, президент розбереться. Він не схожий на людину, яка залишає все як є…

Малий обережно поклав голову поруч із моєю рукою.

— Як думаєш… тепер усе буде добре?

Я подивився на його скуйовджене волосся, на цей втомлений, ще дитячий жест довіри, і зрозумів, що він чекає від мене відповіді, якої в мене самого не було.

Я не знав, що буде далі.

Не знав, що означає поява президента в нашому житті.

Не знав, чи це порятунок… чи початок чогось набагато складнішого.

Тому просто ще раз повільно провів рукою по його м’якому волоссю.

— Я сподіваюся…