Спочатку:
На сторінку книги
РОЗДІЛ 3
Еліс
Я спіткнулася об ніжку стільця і ледь не впала, в останній момент втримавши рівновагу. Бігати між столиками і розносити нескінченні замовлення — далеко не найлегше завдання. Однак робота офіціанткою у кафе «Фенікс» приносила мені додаткові гроші, які точно не були зайвими. Хоч через це я і не мала вихідних та завжди почувалася виснаженою.
Аромати кави і різноманітних страв наповнювали приміщення. Як же мені хотілося бути тут у ролі гості, а не персоналу. Я б сіла за одним із столиків у дальньому кутку, замовила б соковитий стейк і насолоджувалась відпочинком і смачною їжею під звуки приємної музики. Та натомість доводилося обслуговувати інших, крокуючи між столиками з важкими тацями та пустим шлунком.
Сьогодні заклад був як ніколи заповнений, тож доводилося попітніти, щоб впоратися з такою кількістю клієнтів. Але мені завжди подобалося пильно розглядати гостей і снувати здогадки про їхнє життя. От як зараз, коли я несла величезну піцу і так аж надто товстому чоловіку з ріденьким бляклим волоссям. Його звали Люїс, і він був нашим постійним клієнтом. Я подумки гадала, коли чоловік нарешті перестане влізати у двері цього закладу. Та коли ставила їжу на його столик, як завжди мило усміхнулася і мовила:
—Ось ваше замовлення, Люїсе. Приємного!
—Дякую, Еліс. День, коли ти перестанеш тут працювати, стане найгіршим у моєму житті, — засміявся чоловік.
— Сподіваюся, найближчим часом такого не трапиться, — кивнула я і пішла працювати далі. Хоч я і ставилася до Люїса упереджено, та завжди раділа, коли він приходив. Чоловік залишав мені щедрі чайові, тож принести йому хоч із десяток піц — не проблема.
Та мою миттєву веселість змінили надокучливі думки. Вчора я втікла з офісу, наче сполохана пташка. Містер Фінчер точно мною незадоволений. Він не дзвонив мені, та я не знала — добре це чи погано. Не сумнівалася, що моя помилка матиме серйозні наслідки. Однак хотіла вірити у краще, навіть коли здавалося, що всьому кінець. Я в будь-якому випадку повернуся до офісу в понеділок. Мені треба повернути Сюзанні її одяг. Хоч я ніяк не могла наважитися розповісти подрузі, що трапилося.
Зосередившись на поточному завданні, я поспішно підійшла до двох жінок, які кілька хвилин тому зайшли до закладу. Не можна було втрачати чайові, навіть якщо це означало обслуговувати половину гостей одночасно.
Дві витончені білявки перервали свій діалог і звернули погляди на мене.
—Бажаєте щось замовити? — ввічливо запитала я.
—Дві «Маргарити», — кинула одна з жінок і повернулася до розмови з подругою.
Я стримала зітхання і пішла до бару. Сьогодні за стійкою був Тайлер — чоловік, який вже давно намагався запросити мене на побачення, попри постійні відмови. Здавалося, він не розумів натяків. Мені зараз геть не потрібні були стосунки. Загалом, в мене завжди були з ними проблеми. Перший хлопець за часів коледжу зрадив мені з моєю найліпшою подругою, чим назавжди залишив слід на моєму серці. Другий — розбився на мотоциклі за кілька місяців до нашого весілля. Після цього я уникала довготривалих стосунків, бо не хотіла до когось привʼязуватися. Мене цілком влаштовувало життя у самотності. Я все одно не мала часу на когось іншого.
—Прекрасно виглядаєш, Еліс, — усміхнувся Тайлер, підморгуючи.
Я проігнорувала його комплімент і байдуже мовила:
—Зроби дві «Маргарити» отим неприємним особам, — кивнула у сторону білявок.
—Чим вони тобі не догодили? — гмикнув чоловік і нахилив голову у запитанні. Він просто не міг залишити мене у спокої. Так було кожен раз, коли ми працювали в один й той самий день.
Насправді я не мала відповіді. Просто через усі ці проблеми стала занадто дратівливою.
—Забудь, — похмуро кинула я.
—Еліс, може ввечері… — почав Тайлер.
—Ні, — перебила я і пішла, бажаючи на кілька хвилин вийти надвір.
Прохолодне повітря наповнило мої легені. Протяжливе зітхання зірвалося з вуст і розтануло у шумі вітру. Як же мені усе це набридло. Чому я не могла провести свій вихідний у ліжку за переглядом серіалу, замість того щоб цілий день бігати по задушливому закладу, витираючи піт з обличчя?
Скориставшись нагодою, я вирішила подзвонити сестрі. Після кількох гудків у слухавку пролунало:
—Еліс? Що трапилося?
—Привіт, Хлоє, — лагідно мовила я. — Як твої справи? Як школа?
—Все як зазвичай. Ти й сама знаєш, — сумно відповіла сестра.
—А як почувається мати?
—Лежить у кімнаті і майже не виходить. Доводиться все роботи самій, бо їй, здається, байдуже. Вже забула, коли гуляла з друзями, — зітхнула Хлоя.
Це було несправедливо. Шістнадцятирічна дівчина мала розважатися, а не доглядати хвору матір. Я ніяк не могла зрозуміти, чому Катріна так сумує за своїм покійним чоловіком. Мій батько ж був далеко не найкращою людиною. Я, наприклад, геть за ним не плакала.
—Не переживай, люба. Впевнена, скоро все буде гаразд. Просто наберися терпіння, — сказала я сестрі. — Можливо, навідаюся до вас, як буде час.
—Було б добре. Я сумую за тобою, — тихо пробурмотіла Хлоя.
—Я теж сумую. Гаразд, мені треба працювати. Дзвони, як щось буде потрібно, — наостанок мовила я і завершила дзвінок.
Бідолашна Хлоя. Я геть їй не заздрила.
Повернувшись всередину, я одразу побігла до бару.
—Ну що, Тайлере? Все готово?
—Звісно, можеш забирати. І Еліс…
Я не стала слухати далі і понесла напої жінкам.
—Ваше замовлення, — кинула я, вже не намагаючись бути надто приязною.
Коли я відходила від столика, то почула, як одна з білявок пробурмотіла:
—Чому так довго?
—Та ти бачила ту офіціантку? Їй взагалі байдуже на усіх. Ненавиджу, коли персонал так ставиться до своєї роботи, —пирхнула друга жінка.
От нахаби. Поводяться, наче вони центр всесвіту. Та я проковтнула свою лють, бо не мала права сказати те, що хотіла.
Коли жінки пішли, я перевірила рахунок. Жодних чайових. Ну і добре. Нехай вдавляться своїми грошима.
Тим часом мені помахала жінка за віддаленим столиком, і я поспішила до неї. Сподіваюся, хоч вона виявиться більш приємною.
—Ви вже вирішили, що будете? — усміхнулася я через силу, дивуючись зовнішнішньому вигляду жінки. Хто сидить у закладі в сонцезахисних окулярах і капелюсі? Та насправді я була надто втомленою, щоб думати про це.
—Американо, якщо ваша ласка, — спокійно мовила гостя, також усміхаючись. Вона вже подобалась мені набагато більше, ніж ті дві білявки.
—Принесу за кілька хвилин, — кивнула я і попленталась до бару, готуючись знову вислуховувати Тайлера.
—Одне американо, — сухо кинула я чоловіку, намагаючись не звертати на нього увагу.
—Звичайно. І вислухай мене нарешті, будь ласка, — благально мовив Тайлер, та я на це не купилася.
—Просто роби свою роботу. І годі до мене чіплятися, — відрізала я. Невже цей чоловік дійсно був настільки дурним?
За кілька хвилин я віднесла каву жінці і приязно сказала:
—Смачного!
—Щиро дякую, — відповіла жінка і відпила з чашки.
Коли вона швидко закінчила й пішла, я підійшла до столика, вже не очікуючи побачити чайових. Однак там, на диво, лежала двадцяти доларова купюра. Я вирячила очі. Може це якась помилка? Я ж усього лише принесла їй каву. Однак жінка вже пішла, тож я сховала купюру в кишеню, подумки усміхнувшись. Можливо, цей день не настільки поганий, як здавалося.
