Спочатку:
На сторінку книги
РОЗДІЛ 22
Наглядачка
Вдаване затишшя.
Ось як я називала етап, який влаштувала для учасниць. Жодних випробувань, жодних страхітливих заяв. Лише три жінки в кімнаті і час на тривожні роздуми. Адже саме тиша інколи змушує нас заглибитися у найтемніші закутки свідомості. І це може зіграти мені на руку.
Я не знала, що відбувається в головах у жінок. Могла лише уявити, що це щось гнітюче. Кожна з них потай снувала свій план, хоч і тримала його при собі. Зрештою, інстинкт самозбереження — це людська природа. Якщо обирати між своїм і чужим життям, завжди обереш своє. Тож між жертвою і хижаком лише один крок. Досить тільки створити певні умови.
Минув тиждень від початку гри, а я досі жодного разу не покидала своє лігво. Потрібно негайно це змінити. До наступного випробування ще є час, і я витрачу його на прогулянку.
Накинувши на плечі пальто, я відшукала в глибині шафи парасольку і захопила термос з теплою кавою. Одним оком поглянула на монітор, та не побачила нічого цікавого. Рубі лежить на підлозі, Аврора притиснулася до стіни, а Еліс споглядає вид за вікном.
Вікно.
Воно було чудовим рішенням. Можливістю ще більше зламати учасниць. Показати їм те, що вони втратили через свої ж помилки. Адже коли свобода так близько і так далеко водночас, починаєш усвідомлювати, що ти насправді скоїв.
Я востаннє оглянула кімнату і вийшла за двері, крокуючи напівтемним коридором. Мої кроки порушували тишу, а бетонні стіни падали тягарем на груди. На секунду я відчула себе учасницею гри, і це мені не сподобалося. Адже, зрештою, я лише наглядачка. Та, хто керує цим місцем і створює власні правила.
Дійшовши до сходів, я важко зітхнула і змусила себе подолати шлях нагору. За тиждень моє тіло геть відвикло від навантажень. Тож я рахувала кожну сходинку і нарешті підняла люк, що відділяв мене від свободи.
Холодний вітер вдарив мене в обличчя і змусив на мить заплющити очі. Свіже повітря просочилося до легень, а аромат лісу вдарив у ніс. Я вилізла назовні і стала на вологу землю, одразу відкриваючи парасольку, щоб врятуватися від дощу. При першому ж кроці черевики загрузли в багнюці. Я скривилася, проклинаючи бридку погоду, але продовжила свій шлях, блукаючи між дерев.
Я обрала чудове місце для свого задуму. Навкруги лише ліс і одна-єдина дорога, якою нечасто користуються. Ніхто не здогадається шукати жінок тут, серед розлогих гілок старих дерев і чагарників. Я мимоволі усміхнулася своїй завбачливості.
Зробивши ковток гарячої кави, я насупилася. Здається, навіть вона почала мені набридати. Як і кімната, у якій я знаходилася цілодобово. Шум техніки навколо. Світло від екранів. Відсутність свіжого повітря.
Та я не скаржилася. Адже всі ці незручності були лише дрібницею в порівнянні з моєю метою. Вона вартує всього, що я вимушена терпіти. І всі витрачені зусилля, зрештою, не будуть марними. Вони приведуть мене прямо до перемоги.
Думки про наступне випробування ні на мить не виходили з моєї голови. Воно буде не про витривалість, розум чи логіку. Воно буде про правду. А зрештою, саме вона є найважливішою частиною цієї гри. Усе було створено заради правди. І я бажаю почути її на власні вуха, принаймні, від однієї з учасниць.
Зовсім скоро уявлення жінок одна про одну перевернеться з ніг на голову. Вони нарешті зрозуміють, що ніхто не безневинний. І тоді спостерігати за всім стане цікавіше. Набагато цікавіше.
Поки я блукала у власних фантазіях, дощ припинився, лишивши по собі бридкі калюжі. Я склала парасольку і глянула в небо. Там, крізь хмари, пробивалися промені сонця. Вони світили мені в очі, змушуючи примружитися. Вдихнувши повітря на повні груди, я подумала, що це хороший знак. Бо, зрештою, навіть після найлютішої бурі знову зʼявляється сонце. І я сподівалася, що невдовзі воно засяє для мене.
