Спочатку:
На сторінку книги
РОЗДІЛ 20
Еліс
Я не сумувала за Норою.
Хіба що іноді, в найнудніші моменти, її набридливого невдоволеного бурмотіння трохи не вистачало.
Аврора і Рубі теж не надто скаржилися, адже встигли проникнутися неприязню до покійниці.
Зрештою, жінка була сама винна у своїй смерті. Залишалося тільки викинути це з голови і рухатися далі. Крокувати у пітьму та невідомість.
Сірість бетонних стін доводила мене до божевілля. Воно наближалося до мене все ближче з кожним днем, погрожуючи невдовзі захопити. Можливо, так було б краще. Легше. Хотілося провалитися у небуття, щоб не думати про безвихідь. Не відчувати всепоглинаючого страху, що розливався кожною клітиною зболеного тіла. Заснути вічним сном і загубитися у спотвореній реальності сновидінь.
Хоча нічні кошмари й без того приходили до мене. І вони були нічим не кращими за ту реальність, де я раптово й несправедливо опинилася. Мені снилася клітка. Холодна, камʼяна, темна пастка. І в ній я була пташкою. Скривавленою голубкою з відрубаними крилами.
Чи не було це жахливою правдою? Чи не перетворилася я, бува, з сильної вольової жінки на безпомічну жертву, що скорилася долі? Ніж у кишені штанів нагадував про себе ледь помітною вагою. Ні, я все ще не безпорадна. Я маю шанс. Маю вихід.
Та поки ніж спочивав на своєму місці, чекаючи свого часу. Я скористаюся ним лише для того, щоб захистити своє життя. Адже зараз тільки воно мало значення.
Я згадала сестру, яка залишилася зовсім одна у жорстокому світі. Чи дзвонила вона мені? Чи думала, що я покинула її напризволяще? Хлоя ще така юна для тягаря, який лежав на її тендітних плечах. Хвора мати навряд чи хоч трохи полегшувала їй життя. Я хотіла вірити, що сестра впорається з усіма труднощами. Що я колись зможу побачити її знову і міцно обійняти. Перепросити за свою відсутність у її житті.
Скрутившись калачиком на холодній твердій підлозі, я нерухомо лежала, згадуючи свою скромну квартиру, гарячу ароматну каву і теплі промені сонця, що пробивалися крізь великі вікна. Аж поки, зрештою, не поринула в неспокійний сон.
***
—Нас лишилось троє, — байдуже мовила Аврора, розчісуючи пальцями коротке брудне волосся.
—Та невже? Як ти зрозуміла? — саркастично гмикнула я.
—Я лише констатую факти, Еліс, — знизала плечима жінка.
—Ми й без тебе це чудово знаємо. Краще придумай, як нам вибратися звідси, — я втомлено похитала головою.
—Я вже казала тобі, з цього місця немає виходу. Змирися із цим, — зітхнула жінка.
—Не можу. Це ж безглуздя. Я не хочу померти як Рейчел чи Нора, — останнє речення шепотом зірвалося з моїх потрісканих губ. — А ти що думаєш, Рубі?
—Аврора має рацію. Хоча я розумію тебе, Еліс. Мені теж усе це геть не до душі, — озвалася жінка.
—І що робити? Просто чекати наступного випробування? Гадати, хто помре далі?
—Зібратися з силами і триматися, поки є можливість. Не всі випробування обовʼязково приводять до чиєїсь смерті, — знизала плечима Рубі.
—Ти й сама розумієш, що зрештою залишиться одна. Такі правила. Тож наші зусилля нічого не варті. Двоє з нас в будь-якому випадку не виживуть, — приречено мовила я. — І кожна хоче насамперед зберегти своє життя. Така вона, людська сутність.
На це мені ніхто не відповів. Всі усвідомлювали страшну правду. Хоч як би ми не намагалися, обійти правила не вдасться. І нам чудово дали це зрозуміти.
Я згадала бідолашну Рейчел. Чи знала жінка, що так раптово й несправедливо помре? Чи були в неї рідні й друзі, які її оплакуватимуть? І чи дізнаються вони, що сталося насправді?
Навіть Нора, яка діяла мені на нерви, не заслужила такої долі. Ніхто не заслужив. Однак ми були лиш загнаними у клітку тваринами. Жертвами чиєїсь кривавої гри.
Чи приносило задоволення викрадачам споглядання наших страждань? Нашої безвиході? Чи, можливо, це було якимось божевільним експериментом? Я не знала, що й думати, проте почувалася розлюченою, втомленою й розбитою на дрібні уламки. Чи встигнуть незліченні рани на моєму тілі перетворитися на шрами? Чи я помру раніше, ніж це станеться? Я готова була витерпіти будь-який біль, зазнати будь-яких страждань чи поранень тільки б вибратися звідси живою.
—Мене лякає це затишшя. Скільки вже часу минуло з минулого випробування? Чому досі нічого не відбувається? — тихо запитала Аврора.
—Хто його знає. Важко зрозуміти, що відбувається в їх головах, — пирхнула Рубі. — Можливо, так вони випробовують наше терпіння. Хочуть побачити, що ми будемо робити.
—І що, на їхню думку, ми маємо робити? Заливатися сльозами чи, може, бігати й стрибати? Усе це якась нісенітниця, — пробурмотіта Аврора.
Я мовчала, бо розгубила всі слова. Втратила здатність говорити. Ще ніколи в житті я не почувалася такою беззахисною. Такою розгубленою. Зламаною. Звикла контролювати кожен свій крок, але тепер це не мало значення. Тепер усе вирішують за мене.
Мене позбавили усього, що я колись мала.
Права вибору.
Родини.
Свободи.
Наче цього ніколи й не існувало.
Лише порожня оболонка, тінь колишньої Еліс. Ось і усе, що від мене лишилося.
І я зловила себе на думці, що, можливо, смерть не найгірший із можливих кінців. Можливо, смерть стала б моїм порятунком.
