Раді Вас бачити!

РОЗДІЛ 5

Еліс

«Чим для мене закінчиться цей понеділок?» — подумала я, зупинившись на світлофорі. Досі не було жодної звістки від боса, тож або він пробачив мені, або хотів сказати все особисто. Я схилялася до другого варіанту. Маркус Фінчер був не з тих, хто так просто забуває про помилки.

Я роздратовано вдарила долонею по керму, гніваючись на саму себе. Якби ж у той день усе склалося інакше. Стільки можливих варіантів розвитку подій, а мені випав ледь не найгірший. Ще й цей клятий світлофор, здавалося, горів червоним цілу вічність.

Вчора я нарешті змогла пояснити Сюзанні, що трапилося. Подруга неабияк засмутилася, але умовляла до останнього вірити у краще. Що ж, можливо, вона має рацію. Поки нічого не вирішено, а значить, шанс ще є. Я вхопилася за цю думку і намагалася її не відпускати.

Машина позаду засигналила, змусивши мене скривитися від неприємного звуку. Що це там за телепень дратує мене із самого ранку? Після другого сигналу чоловік висунув голову у вікно і гнівно вигукнув:

—Чого стала, дурепо? Забери з дороги свою купу металобрухту!

Лише тепер я зрозуміла, що світлофор горить зеленим, а моя машина стоїть посеред дороги, створюючи затор. Я важко зітхнула і натиснула на педаль газу. Купа металобрухту. Хай вибачає, але не кожен може дозволити собі новенький «Мерседес».

Проклинаючи цей день, я їхала на роботу, ще не знаючи, що невдовзі він стане набагато гіршим.

***

Коли я увійшла до офісу, то найбільше боялася одразу зіткнутися з містером Фінчером. Однак ні його, ні моїх колег не було видно. Певно, всі сиділи у кабінетах, втупившись в екрани компʼютерів.

Я попрямувала до Сюзанни, щоб віддати подрузі одяг, який та любʼязно мені позичила. Постукавши у двері її кабінету, я, не чекаючи запрошення, зайшла всередину.

—Еліс! Ти вже тут, — усміхнулася Сюзанна, а потім одразу насупилася. —Вже говорила з босом?

—Ще ні, але скоро доведеться, — зітхнула я, стиснувши руки у кулаки. — Хоча я вже знаю, що він скаже.

—Не будь такою впевненою. Можливо, все минеться, — заспокійливо мовила подруга.

—Що ж, незабаром дізнаємося. До речі, я принесла твій одяг.

—Дякую. З цими проблемами я геть про нього забула, — похитала головою жінка.

—Гаразд, я піду. Не буду тобі заважати. До того ж, якщо буду стовбичити без діла, то матиму ще більші негаразди, — пробурмотіла я, виходячи з кабінету. І саме у цю мить зіштовхнулася з Маркусом Фінчером, влетівши обличчям у його камʼяні груди. От чорт.

Потираючи забитий ніс, я ніяково глянула на боса і пробелькотіла:

—Пробачте, містере Фінчере.

—А я якраз всюди тебе шукав, — усміхнувся чоловік, однак в його очах читалися суворість і невдоволення. — Ходімо до мого кабінету. Нам треба поговорити.

Ну звісно. А чого ще варто було очікувати? Стримуючи тривогу і злість усередині, я мовчки кивнула і слухняно пішла за босом, ледь переставляючи закамʼянілі ноги.

Зайшовши до просторого кабінету з панорамними вікнами і великим письмовим столом, я відчула, як тремчу усім тілом. Маркус Фінчер сів в офісне крісло і звів на мене пронизливий погляд:

—Думаю, ти чудово памʼятаєш, що трапилось у пʼятницю. Чи не так, Еліс? — почав чоловік, задумливо потираючи підборіддя.

—Так, памʼятаю. І мені дуже соромно, — знітилася я, опустивши очі.

—Тоді ти розумієш, чому я вимушений тебе звільнити.

Звільнити. Одне слово, якого я боялася понад усе на світі. Лють закипіла у нутрощах, змусивши мене відкрити рота і сердито вигукнути:

—Але я не винна! Це все Клер! Вона навмисно мене штовхнула!

—Мене геть не цікавлять ваші з Клер сварки. Ти розлила гарячу каву на інвесторку! Ще й на саму Нору Лайтервуд! А у неї ж шалені статки! — розлючено гаркнув містер Фінчер. — Я зовсім не здивувався, коли вона відмовилася зі мною співпрацювати. Через тебе, Еліс, наша компанія втратила велику суму коштів. І ти понесеш за це покарання.

—Але ж, містере…

—Не треба виправдань, — перебив чоловік і здійняв руку вгору, закликаючи мовчати. — Ти маєш дякувати мені за те, що я відшкодував міс Лайтервуд гроші за сукню. Хоча це мала б зробити ти. Можеш вважати, що це прощальний подарунок.

—Дякую, — пробурмотіла я, подумки проклинаючи чоловіка.

—Сьогодні твій останній день на цій роботі. І щоб більше я тебе тут не бачив, — відрізав бос, спопеляючи мене очима. — А тепер іди геть.

Я кивнула з виразом огиди і злості на обличчі, після чого вилетіла у коридор, наостанок голосно грюкнувши дверима.

«Цей день вже не може стати гіршим», — подумала я, а тоді зустріла Клер по дорозі до свого кабінету. Ще її не вистачало.

—Ходи сюди, руде стерво, — загарчала я, найближаючись до жінки.

—Та що ти собі дозволяєш, Кроуфорд? — здійняла брови Клер. Здавалося, жінка злякалася мого вбивчого погляду, хоч намагалася не подавати вигляду.

—Через тебе я втратила роботу! Тепер ти задоволена? — крикнула я, бажаючи вирвати її руді пасма.

—Не розумію, що ти маєш на увазі, — вдавано здивувалася Маршалл.

—Та що ти кажеш! Хіба не ти мене штовхнула? Хіба не тому я розлила ту кляту каву?

—Ти сама винна, Еліс. Вмій визнавати свої помилки.

—Та я тебе вбʼю! — вишкірилася я, різко підійшовши до жінки і сильно схопивши її за запʼястя.

—Відпусти мене! Ти зовсім глузд втратила? Таким як ти не місце у цій компанії, — зашипіла Клер, висмикуючи руку.

—Ти за це заплатиш! Запамʼятай мої слова.

—Годі пустих погроз. Ти вже нічого не зможеш зробити, Еліс.

—Це ми ще подивимося, — прошепотіла я і розлючено попрямувала до свого кабінету, залишивши Клер розгублено стояти у коридорі.

Вони всі знущаються з мене. Але досить. Я більше не буду терпіти цього приниження. Знайду собі іншу роботу. Таку, де мене будуть поважати, а не поводитися як зі сміттям.

Замкнувшись у себе в кабінеті, я притиснулася спиною до стіни і дала волю сльозам. Вони стрімко стікали моїм обличчям, падаючи краплями на сорочку. Я опустилася на холодну підлогу і впилася нігтями в долоні, палаючи гнівом і розчаруванням. Що я скажу Хлої? Вона ж і так надто багато страждала. Ніхто окрім мене їй не допоможе. Але тепер й від мене не буде жодної користі. І все через один вчинок. Одну гидку жінку. Одного несправедливого чоловіка.

Треба зібратися. Не можна цілий день сидіти і рюмсати, як мале дівча. Я не могла втратити ще й свою гідність. Тому повільно підвелася з підлоги і почала збирати речі. Ніби вони в мене були. Хіба що улюблена чашка і фотографія Хлої разом з матірʼю. Купа документів так і лежали в мене на столі, лишившись нерозібраними з пʼятниці. Хай Маркус Фінчер ними займається. Або та Маршалл. Мені байдуже.

Я сиділа у кабінеті до пізнього вечора, споглядаючи похмуру погоду за вікном. Таку ж похмуру, як і мій настрій. Востаннє я сиджу у цьому кріслі, пʼючи гарячу каву і постукуючи пальцями по деревʼяній стільниці. Завтра у мене вихідний. Забула, коли востаннє їх мала. Можливо, я влаштуюся офіціанткою на кожен день, поки не знайду нову повноцінну роботу. Напевно, так і зроблю.

Протяжливо зітхнувши, я взяла сумку і вийшла, зачиняючи кабінет. Залишу ключі в охоронця. Коридори у цю годину вже були порожні. Більшість співробітників їхали додому, до своїх родин. Я ж поїду у порожню холодну квартиру і всю ніч не зможу заснути. Буду думати, що робити далі.

Вийшовши надвір, я вдихнула свіжого вечірнього повітря. Моя машина була припаркована за будівлею. Крокуючи напівтемною вузькою вуличкою, я здригалася від холоду і відчуття спустошеності.

На парковці я знову побачила її. Клер Маршалл, яка вовтузилася біля свого червоного «Ауді», вочевидь намагаючись знайти у сумочці ключі. Неможливо було дивитися на неї без огиди. Гнів кипів усередині, розливаючись усім тілом. Підійшовши до жінки ззаду, я нахилилася і прошепотіла:

—Гарного тобі вечора, Клер.

***

Їдучи темною дорогою під звуки радіо, я, на диво, відчувала спокій. Тепер почнеться нова сторінка мого життя. Можливо, це звільнення й на краще. Я все одно не мала сильного бажання працювати секретаркою. В мене зʼявився шанс стати кимось більшим.

Мені подобалося водити машину. Це була можливість побути наодинці з собою і своїми думками. За ці місяці я закарбувала у памʼяті кожен поворот, тож особливо не напружувалася, поки їхала додому в очікуванні смачної вечері. Сьогодні я побалую себе і приготую пасту. Увімкну серіал, візьму келих вина і буду насолоджуватися вечором. Шлунок стиснувся в передчутті.

Однак я згадала, що забула повідомити Сюзанну про своє звільнення. Стільки всього сталося, що я геть про неї не подумала. Треба написати їй повідомлення, а завтра подзвоню і все розповім.

Я відволіклася від дороги, взявши телефон до рук і підбираючи правильні слова. Та різко повернулася до тями, коли великий чорний позашляховик врізався у мою машину з лівого боку. Скло розлетілося на друзки, впиваючись в обличчя й тіло. Мій «Фольксваген» вилетів на убіччя, перевернувшись.

Біль пронизав мене до самих кісток. Кров скрапувала на сидіння. Голова з силою вдарилася об кермо.

І я поринула у темряву.