Спочатку:
На сторінку книги
РОЗДІЛ 21
Еліс
Нас знову приспали.
Я гадки не мала, чи був то якийсь газ, чи щось інше. Зрештою, це не мало значення, адже ми знову вимушено поринули в сон і опинилися в іншому місці. Щоправда, воно мало чим відрізнялося від своїх попередників.
Змінилося лише одне.
Маленьке вікно, закрите ґратами, через яке пробивалися кілька сонячних променів.
Як же давно я мріяла побачити сонце! Після напівтемряви воно відчувалося як благословення. Згадка про те, що там, назовні, досі є світ, і в ньому нічого не змінилося.
Я піднялася на свинцевих ногах і насилу попрямувала поближче до вікна. Воно було так високо, що ледь сягало моїх очей, але давало змогу роздивитися кілька дерев і шматочок блакитного неба. Обличчям потекли неконтрольовані сльози радості й полегшення. Те, що раніше було буденністю, тепер стало подарунком долі.
Очі пекли від незвично яскравого світла і солоних сліз. Та я продовжувала дивитися на вулицю, не в змозі відвести погляд. Здавалося, ніби я нарешті опинилася у раю, і янголи зараз спустяться з небес, щоб забрати мене з цієї пекельної бетонної вʼязниці.
—Вони все-таки над нами змилувалися, — пробурмотіла Аврора і повільно підійшла до мене. — Усе це так дивно, скажи?
—Здається, ніби свобода так близько, що можна дотягнутися рукою. Одне лише вікно відділяє нас від зовнішнього світу, — тихо мовила я.
—То, може, нам спробувати його позбутися? — озвалася Рубі, досі сидячи на підлозі. — Можливо, це наш єдиний шанс на порятунок.
—Як ти це собі уявляєш? — пирхнула Аврора. — На ньому ґрати, та навіть без них ми б навряд чи змогли пролізти. Занадто малий отвір. І це незважаючи на те, що його нічим розбити. Одним словом — неможливо.
—Тоді що залишається робити? Дивитися туди, куди нам ніяк не потрапити? — гмикнула Рубі, прибираючи з обличчя пасмо рожевого волосся.
—Радій, що воно тут є. Як-не-як, хоч трохи веселіше, — знизала плечима я.
—Краще б не було. Хоча б не давало марних надій і спокус, — тихо промовила Рубі. Жінка лягла на спину, втупившись поглядом у стелю. Її обличчя не видавало жодних емоцій, та я відчувала той біль, який жінка ховала за крижаною стіною спокою і байдужості.
—Ми обовʼязково щось придумаємо, — звернулася я до Рубі і до самої себе. — Не втрачай надії.
—Я поступово перестаю вірити в це, Еліс. Якби була лазівка, ми б вже давно вибралися звідси. Але її немає. Так само, як скоро не стане нас самих, — мовила Рубі, заплющивши очі, що поволі наповнювалися сльозами. — Якщо ви цього не розумієте, то просто обманюєте себе. Адже порятунку немає.
Я зітхнула і знову сіла на холодну підлогу. Можливо, Рубі мала рацію. Можливо, надії й сподівання дійсно були лише марнуванням часу. Та я не могла це прийняти. Хотіла вірити у краще, навіть поразка ставала майже очевидною.
Адже якщо я перестану вірити, то опинюся у темній безодні відчаю і страху. І зрештою, загублюся у цій пітьмі, не в змозі відшукати вихід.
—Що нам робити тепер? Коли немає цих жахливих випробувань? — похмуро запитала Аврора, спираючись на бетонну стіну.
—Радіти миті спокою, — пробурмотіла Рубі, досі не розплющуючи очей.
—Пропоную згаяти час за розмовою. Зрештою, ми майже нічого не знаємо одна про одну, — знизала плечима Аврора.
—Можливо, це непогана ідея, — кивнула я, хоч і не відчувала всередині такої впевненості. Чи варто розповідати іншим про своє життя?
А тоді я подумала, що це не має значення. Все одно двоє з нас не виживуть. Гіркота розлилася моїми нутрощами.
—Що ж, нехай, — байдуже мовила Рубі. — Тоді почни першою.
Аврора трохи повагалася, ніби обдумувала кожне слово. Гадала, де може збрехати. Чи могла б я їй за це дорікати?
—Я народилася на околицях Вашингтона, та гамір міста не надто мене приваблював. Тож після завершення юридичної освіти я переїхала до Чарлстона і оселилася в домі своєї бабусі Шарлоти. Вона була рада приймати мене у себе. Я почала працювати адвокатом у невеличкій компанії і жила звичайне життя у тиші й спокої. Аж поки бабуся раптово не померла. Тоді моє життя перевернулося. Я залишилася сама, хоч і отримала у спадок будинок. Та він не давав мені того спокою, що раніше, — сумно зітхнула жінка. — Одного дня я не витримала усієї цієї напруги й самотності, тож пішла у місцевий бар, аби хоч трохи забутися. А там, як ви знаєте, мене і викрали.
—Це так жахливо, — співчутливо мовила я. — Шкода тебе і твою бабусю. Та і я добре тебе розумію.
—А що сталося в тебе? — задумливо запитала Аврора, досі перебуваючи глибоко в думках.
—Я завжди жила тут, у Чарлстоні. Але моя сімʼя була не надто заможна. Ми не могли дозволити собі всього, що хотіли, — знизала плечима я. — Моя мрія стати художницею розвалилася під тиском батьківських очікувань. Вони хотіли, щоб я стала успішнішою за них. Але, на жаль, цього так і не сталося. Коли помер батько, матір застрягла у глибокій депресії, а молодша сестра Хлоя вимушена була піклуватися про неї, занапастивши натомість своє життя.
Моє серце стиснулося від згадки про сестру, та я взяла себе в руки й продовжила:
—Я ж орендувала дешеву квартиру і вимушена була присвятити увесь вільний час роботі. У будні — секретарка, а на вихідних — офіціантка. Цього ледве вистачало на житло і допомогу сімʼї, яку я вимушена була полишити. Самотність і бідність пригнічували мене. Та попри це я не полишала спроб змінити своє життя на краще. Аж поки мене не звільнили. І в той самий день я потрапила в аварію. Після чого, зрештою, опинилася тут.
Коли я розповіла свою історію, то відчула певне полегшення. Наче з грудей нарешті дістали важкий камінь, що заважав дихати. Вилити комусь душу — ось чого мені так не вистачало.
—Співчуваю, Еліс, — похитала головою Аврора. — Я хоча б завжди мала достатньо грошей, щоб жити повноцінне життя і ні в чому собі не відмовляти.
—Тепер я зрозуміла, що гроші — це дрібниця. Ніщо не зрівняється з цінністю свободи.
—Маєш рацію, — кивнула жінка, зітхаючи.
Рубі досі лежала на підлозі й не звертала на нас уваги. Вона ніби перебувала десь деінде, далеко від реальності.
—Тепер твоя черга, Рубі, — спокійно мовила я, намагаючись вивести жінку зі стану заціпеніння.
Та важко вдихнула і сіла, притиснувши коліна до грудей. Вона дивилася на нас байдужим поглядом і так само відсторонено сказала:
—А це обовʼязково?
—Ні, але хотілося б більше знати про тебе, — знизала плечима я.
—Моя історія нічим не особлива. Я народилася у невеликому місті в Японії, та батьки захотіли змін у житті тож переїхали до Америки. Ми часто міняли місце проживання. Нью-Йорк, Чикаго, Маямі, Сан-Франциско. Зрештою я виросла і втомилася увесь час бігати з місця на місце. Тож оселилася тут, у Чарстоні, щоб нарешті отримати спокій і постійний дім. Але і тут в мене його забрали, запроторивши до бісової клітки, — скривилася жінка, похитавши головою. — Тепер задоволені?
—Нам шкода, Рубі, — тихо мовила Аврора.
—Не варто. Тепер це не має жодного значення. Ми разом у цій халепі.
Тиша знову опустилася на кімнату, коли кожна загубилася у власних думках. Спогади про дім, який раніше нічого не значив, тепер були теплими, наче літнє сонце. Я б віддала усе, аби знову там опинитися. Кожного ранку прокидатися від набридливого будильника і їхати на роботу, щоб носити каву Маркусу Фінчеру. Все, що завгодно, тільки не ця вʼязниця з бетону.
Ніхто не наважувався порушити мовчанку, тож і я не стала. Лише повільно підійшла до вікна і зазирнула в очі свободі, якої більше не мала. Чи зможу я колись знову торкнутися тих дерев, що зараз височіли назовні, тягнучись гілками до неба? Чи відчую на шкірі краплі дощу або подих крижаного вітру? Ступлю ногами на порослу травою землю?
Не знаю, скільки простояла нерухомо біля вікна, обмірковуючи всі ці питання. Роздумуючи про сотні різних «можливо». Та коли надворі розпочалася злива, вона відчувалася так само, як сльози, що мимоволі стікали моїм обличчям і скрапували на холодну бетонну підлогу.
