Раді Вас бачити!

Кімната була тісною, задушливою, хоч холод пронизував до кісток. Єдиним джерелом світла слугувала тьмяна лампа над столом, що гуділа, наче розлючена комаха. Стіни, вкриті облупленою фарбою, здавалися живими — чи то від гри тіней, чи від чогось іншого, що Марк відчував, але не міг пояснити. Його руки, зв’язані за спиною, пульсували від напруги, але він сидів рівно, з гордо піднятою головою. Вигляд двадцятирічного хлопця, але очі видавали: він бачив більше, ніж міг розповісти.Навпроти нього сидів слідчий — чоловік із сірим обличчям, у якому не було нічого людського, лише холодна байдужість. Його форма, випрасуваний сірий костюм із ледве помітною емблемою, нагадувала про стару машину КДБ, що перемелювала долі без жалю. На столі лежала тонка тека, але слідчий не поспішав її відкривати. Він повільно постукував пальцями по дерев’яній поверхні, і кожен стукіт відлунював у тиші, наче краплі води в порожній печері.— Марку, — голос слідчого був тихим, але пронизливим, наче лезо, — ти ж розумний. Ти здався сам. Це гарний початок. Але не думай, що це дає тобі право ставити умови.Марк звузив очі, але його обличчя залишалося непроникним. Він знав, що кожне слово — це гра, і він не мав права програти. Не тепер, коли життя його "брата" — альтернативного двійника, і його дружини висіли на волосині.— Я хочу їх побачити, — сказав Марк, його голос був спокійним, але твердий, як сталь. — Мого брата. І його дружину. Покажіть, що вони живі, і ми поговоримо.Слідчий ледь помітно посміхнувся — посмішка змія, що чекає, коли здобич сама заплутається в тенетах. Він відкинувся на спинку стільця, склав руки на грудях і похитав головою.— Ти не в тому становищі, щоб торгуватися, — відрізав він. — Ми знаємо, хто ти. Знаємо, що ти не просто хлопець із вулиці. І про твого... друга, — слово "друг" він вимовив із легкою насмішкою, — ми теж дещо знаємо. Цікавий тип. І дуже небезпечний, якщо вірити нашим джерелам.Марк стиснув щелепи, але не відвів погляду. Він знав, що КДБ любить грати на нервах, сіяти сумніви. Вони могли блефувати, але могли й знати більше, ніж він припускав. Про Гела. Про артефакти. Про все, що він так довго приховував, навіть від власної дружини.— Якщо ви такі обізнані, — повільно промовив Марк, — то чому я тут? Ви б уже витягли все, що вам треба. Але ви цього не зробили. Отже, вам потрібен я. Живий. І готовий співпрацювати.Слідчий перестав стукати пальцями. Тиша стала густішою, наче повітря в кімнаті стиснулося. Він нахилився вперед, його очі вп’ялися в Марка, шукаючи найменшу тріщину в його броні.— Співпраця? — перепитав він, і в його голосі зазвучала прихована погроза. — Ти думаєш, що можеш диктувати правила? Ми знаємо, що ти ховаєш. Знаємо про твої фокуси, про твою... незвичайність. І повір, Марку, ми вміємо розв’язувати язики. Навіть таким, як ти.Він повільно відкрив теку, дістав звідти фотографію й поклав її перед Марком. На знімку був його двійник — блідий, із синцями під очима, але живий. Поруч — його дружина, міцно стиснута чиїмись руками в темряві. Марк відчув, як у грудях стиснулося, але не дозволив емоціям вирватися назовні.— Вони живі, — сказав слідчий, і його голос став м’якшим, майже співчутливим, але це був обман. — Поки що. Але ти ж розумієш, що це залежить від тебе. Один неправильний крок, і... — він провів пальцем по горлу, імітуючи різкий жест.Марк змусив себе вдихнути. Він не міг дозволити собі зламатися. Не зараз. Він знав, що слідчий грає на його почуттях, але також знав, що у нього є козир. Питання було лише в тому, як довго він зможе тримати його при собі.— Покажіть їх, — повторив Марк, його голос не тремтів, але в ньому звучала сталева впевненість. — Живих. І тоді ми поговоримо про те, що вам так потрібне.Слідчий зітхнув, наче розчарований учитель, і відкинувся назад. Але в його очах промайнув блиск — він відчував, що гра лише починається.

Слідчий не поспішав відповідати. Він повільно перевернув фотографію долілицем, наче це був не доказ життя, а просто папір, що нічого не вартий. Тиша в кімнаті густішала, лампа над столом продовжувала гудіти, і Марк відчув, як цей звук проникає в голову, наче дрібний свердлик. Його довге руде волосся, що спадало на плечі, ледь помітно ворушилося від протягів — у цій країні таке волосся вважалося ганьбою, знаком декадансу, ніби він сам по собі був провокацією, втіленням того "загниваючого Заходу", про який вони так любили говорити.— Ти дивишся на мене, як на ворога, Марку, — нарешті промовив слідчий, його голос став ще тихішим, але в ньому зазвучала та сама отрута, що й у тисячах допитів перед ним. — Але ми — не вороги. Ми — захисники. Радянський Союз стоїть на варті від таких, як ти. Шпигуни, саботажники, агенти американських імперіалістів. Вони хочуть нас знищити, знаєш? Їхній "вільний світ" — це гниль, що роз'їдає все чисте. А ти... ти з ними. З довгим волоссям, як у тих буржуйських поетів, і очима, що дивляться крізь нас, наче ми — перешкода для твоєї "свободи".Марк не відвів погляду. Його блакитні очі, холодні, як крига на Неві, не видавали ні тіні страху. Він був стриманий, як завжди — емоції ховав глибоко, за стіною гордості, що вистояла крізь роки, які зробили його старшим за свій вигляд. Високий, тендітний, але не слабкий; він знав, що тіло — лише оболонка, а справжня битва відбувається в голові. "Брат" і його дружина — ось що тримало його тут, не ламаючи. Він здався сам, щоб дати їм шанс, і не зламається тепер.— Я не шпигун, — спокійно відповів Марк, його голос не тремтів, хоч руки за спиною стискалися від невидимих кайданів. — І не агент. Ми тут не для вашої "гнилі" чи "чистоти". Я хочу побачити їх. Живих. Без ваших трюків. Тоді розповім, що знаю. Про мету. Про все.Слідчий розсміявся — коротко, сухо, без радості. Він підвівся, обійшов стіл і зупинився за спиною Марка, наче хижак, що обходить здобич. Повільно простягнув руку й схопив пасмо рудого волосся, стискаючи так, щоб боляче тягнуло шкіру голови, але не рвати — ще ні. Це був класичний хід: не пошкоджувати одразу, а нагадати, хто контролює.— Мета? — перепитав він, схиляючись ближче, щоб гарячий подих торкнувся вуха Марка. — Ти думаєш, ми не знаємо? Ваші "хлопці" — ти і той твій Гел, з його дивними штуками. Ви приїхали розвалити нас зсередини. Заслав хтось із-за океану, так? ЦРУ? Британська розвідка? Вони обіцяли тобі гроші, славу, чи може, ту "свободу", де люди як ти ходять з довгим волоссям і не ховаються? Розкажи, Марку. Хто вас послав? З якою метою? Інакше... — він різко смикнув волосся, змушуючи голову Марка відкинутися назад. Біль пронизав скальп, але Марк лише стиснув зуби, не видавши звуку.— Покажіть їх, — повторив Марк, його голос став тихішим, але в ньому бриніла сталь. — Торг — це не слабкість. Це єдине, що в мене лишилося.Слідчий відпустив волосся, але не відступив. Натомість кивнув у бік дверей — ледь помітний сигнал. Двоє охоронців увірвалися в кімнату, їхні чоботи загуркотіли по бетонній підлозі. Один — кремезний, з обличчям, вирізьбленим з каменю, — схопив Марка за плечі, другий — стрункий, з холодними очима — розстебнув ремінь на руці. Кайдани клацнули, але свобода тривала мить: вони швиргнули Марка на підлогу, притиснувши колінами до спини.— Ти не розумієш, хлопче, — пробурмотів слідчий, сідаючи навпочіпки поруч і дивлячись зверху вниз. — Ми можемо чекати. Ти — ні. Вони там, у сусідній камері, чують кожен твій крик. Або мовчання. Хто вас послав? Америка? Їхні агенти вже скрізь — отрута в наших заводах, брехня в газетах. Розкажи, і все скінчиться. Інакше... ми перейдемо до того, що робить язики розв'язнішими.Перший удар прийшов несподівано — кулак кремезного охоронця врізався в ребра Марка, не з повної сили, але достатньо, щоб повітря вирвалося з легенів. Другий — у бік, де шкіра напружилася від удару. Марк скрутився, намагаючись захиститися, але вони тримали міцно, як у лещатах. Біль розлився гарячою хвилею, але він не кричав — лише дихав важко, зосереджуючись на тому, щоб не втратити контроль. Гордість не дозволяла. Не перед ними.Слідчий нахилився ближче, його обличчя тепер було лише в сантиметрах від Марка, очі блищали від передчуття.— Біль — це вчитель, Марку. Він вчить правді. Хто вас послав? З якою метою? Говори, і я зупиню їх. Або... — він кивнув, і черговий удар припав на спину, змушуючи тіло вигнутися в агонії.Марк стиснув щелепи, блакитні очі спалахнули ненавистю, але голос його, коли він заговорив, був спокійним, ніби нічого не сталося:— Ви... помиляєтеся. Ми не ваші вороги. Але якщо хочете правду... спершу покажіть їх.Удар став сильнішим — цього разу в щелепу, і кров бризнула на підлогу. Слідчий зітхнув, наче шкодуючи, але в очах його танцювали іскри. Гра тривала.