Раді Вас бачити!

Веліна бігла. Кров стугоніла у скронях, легені рвалися на шматки від нестачі повітря, а серце гуло в грудях, як барабан на страті. Шовкова спідниця розривалася на стегнах, елегантні туфлі давно опинилися покинутими в темному коридорі. Вона летіла босоніж холодним мармуром, який тремтів під ударами могутніх лап.

За спиною ревіло пекло. Палац, її гордість, її трон і лабораторія — усе перетворювалось на попіл під вогненним подихом чудовиська. Вогняний дракон руйнував колони, стелі осідали хмарами пилу, гобелени спалахували, мов сухий мох. Його крила били повітря так, що скло вікон вибухало тисячами осколків.

Веліна знала — жоден з її витончених дамських пістолетів, жоден прихований клинок у рукаві не врятує. Проти нього це були іграшки. Сил вистачало лише на одне — бігти. Добігти до лабораторії. Добігти до порталу. Втекти з цього проклятого місця, яке марно вважала своїм світом.

— Ненавиджу тебе… — прошепотіла вона, спотикаючись об уламки мармуру, поки здавалося, що розпечені пазурі ось-ось схоплять її за плечі. — Ненавиджу, Марк!

Це ім’я пекло свідомість, мов розпечене залізо. Він уже не вперше руйнував її плани, ламав її життя, топтав усе, що вона вибудовувала роками. І навіть тепер, коли вона вважала, що виграла, він повернувся — сильніший, страшніший, невблаганний.

Вибух за спиною змусив її впасти на коліна. Повітря стало густим від пилу й попелу. Вона відчайдушно піднялася, вперто продовжуючи шлях, бо там, за рогом коридору, вже світилася крихітна синя аура порталу. Порятунок. Свобода.

Але він… він не зупинявся. Його очі, що горіли, як два сонця, переслідували її з темряви. Його рев віддавався у кістках, наче передсмертний дзвін.

Веліна зупинилась лише на мить і озирнулася. Величезна тінь дракона заповнила весь простір коридору. Полум’я завихрювалося в його пащі, але він не випустив його. Він бачив її — крихітну, злякану, але не переможену. І… не вбив.

Чому він не вбиває? Чому не спалює її на місці? Це ще більше доводило до сказу, ніж сама погоня.

— Ти граєшся… — видихнула вона, затискаючи кулаки до білого. — Ти завжди грався.

Веліна влетіла до лабораторії, спітніла, з подертим підолом сукні та босими ногами, що залишали криваві сліди на стерильній підлозі. У голові лише одна думка — встигнути. Гул і скрегіт за стінами повідомляли, що він близько. Дракон. Полум’я, що рве палац на шматки.

Вона кинулась до панелі керування, пальці тремтіли, ковзаючи по сенсорних кнопках. Але раптом позаду клацнув запобіжник пістолета.

— Ти запізнилася, моя люба, — пролунало слизьке, насмішкувате.

Веліна завмерла. Повільно озирнулася. Біля дверей, притулившись спиною до стіни, стояв невисокий чоловік у пом’ятому темному мундирі. Лисіючий, з вузьким, схожим на пацюче, обличчям. Очі — холодні й хитрі. В руці блищав пістолет, спрямований прямо їй у серце.

— Імператор… — з її губ зірвався шепіт, повний ненависті. — Що ти тут робиш?

— Рятую своє нікчемне життя, — він знизав плечима й ухмильнувся. — А тепер, будь ласка, відкрий доступ до корабля. Повільно. Без фокусів.

— Ти збожеволів, — прохрипіла Веліна. — Якщо дракон проб’ється сюди…

— Якщо він проб’ється, нас обох спалить заживо, — Імператор нахилив голову, але не відвів зброї. — Різниця лише в тому, що ти встигнеш відкрити люк, а я — сісти в крісло пілота. Швидше, Веліно. Чи ти хочеш, щоб твої рештки зішкрібали зі стін?

Вона зціпила зуби, але руки слухняно заковзали по панелі. Десь унизу почувся ще один глухий вибух — стеля здригнулася, з вентиляційних решіток посипався пил.

— Гадаєш, я допоможу тобі? — прошипіла вона, запускаючи систему корабля — Після всього того?

— О, я ніколи не плутаю принципи з виживанням, — Імператор тонко посміхнувся. — А ти теж не плутай.

Ще один удар, тепер уже ближче. Стіну лабораторії розірвала лапа, обсипаючи простір уламками бетону й іскор. Імператор відступив до виходу, не зводячи прицілу з Веліни.

— Швидше! — сичав він. — Або ти залишишся тут і станеш трофеєм твого пекельного коханця!

Скрегіт металу, зловісний рев, що змусив лампи замиготіти. Голова дракона вже визирала з пролому. Очі — два розжарені сонця, повні ненависті й болю. Він побачив її. Побачив його. І ревнув так, що повітря згустилося жаром.

— Відкрито! — крикнула Веліна. — Іди, проклятий!

— Разом, — холодно відрізав Імператор, смикнувши її за руку. Вони кинулися до відкритого люка, вниз по вузьких металевих сходах, туди, де чекала шлюзова камера.

Гул полум’я наростав за спиною. Дракон з силою втиснувся у пролом, але розміри завадили йому пролізти. Лише лапа, лише рев, лише вогонь, що вже поглинав лабораторію.

Востаннє Веліна озирнулася. Він стояв там — величезний, спотворений від люті, з палаючим тілом, що пульсувало чистою руйнівною силою. Її переслідувач. Її вирок.

— Я ще повернуся за тобою, тварюко, — прошепотіла вона й стрибнула за Імператором у люк.

Шлюз зачинився саме в ту мить, коли полум’я охопило лабораторію. Дракон заревів від люті, його хвіст зметнувся, розбивши останнє вікно. Але вони вже були далеко, у вузькому тунелі, що вів до єдиного космічного корабля.

----

Полум’я ревіло навколо, роздмухуване потоками гарячого повітря. Кам’яні стіни палацу чорніли від кіптяви, а килими спалахували, як сухе листя. Марк стояв серед хаосу, ще не до кінця розуміючи, що сталося. Його груди важко здіймалися й опускалися, руки тремтіли.

Він бачив уламки, попіл, понівечені меблі й… сліди власних лап, вирізаних у підлозі.

«Що я наробив?..»

Його тіло сіпнулося від хвилі болю. Вогонь на його шкірі гасився сам, але слід гару лишався, мов нагадування. Луска зникала, кігті втягувалися, а м’язи скорочувалися, повертаючи тілу людські обриси. У грудях гупало серце — шалене, загнане. Він завалився на коліна серед попелу, голі плечі вкриті потом і сажею.

— Я не… я не хотів… — хрипко прошепотів Марк, втупившись у свої долоні, наче в них була кривава провина.

Раптом — тихе нявкання.

Він підвів голову й побачив його. Пеггі. Маленький білий кіт ішов по руїнах так легко, наче під лапами не було уламків і жару. Його хутро світилася в напівтемряві, як жменька світлячків. Очі — два зеленкуватих смарагди.

— Що ти тут робиш? — голос Марка зірвався, він хотів вишкіритися на кота, але не зміг.

Пеггі наблизився й торкнувся мокрого обличчя Марка холодним носом. Наче шепіт пройшов його розумом:Ти — не тварина. Ти — вогонь. І ти керуєш ним, а не він тобою.

Марк скрипнув зубами. Долоні стиснулися в кулаки. Він закрив очі. Десь глибоко в грудях ще палав осередок тієї дикої сили, що розірвала палац. Йому здавалося, що вона ось-ось знову вирветься, але… ні.

— Я… можу… — прошепотів він, відчуваючи, як гаряче повітря підкоряється його волі. — Це мій вогонь… Я його створив. Я його і згашу.

Повітря затремтіло. Стовпи полум’я звилися вгору, немовби востаннє намагаючись вирватися на волю, а потім здригнулися й почали танути. Жар зникав, залишаючи по собі лише дим і обвуглені уламки. Коридори, хоч і понівечені, знову стали тихими.

Марк повільно розпрямився, тремтячи від напруги. Його груди підіймалися й опускалися частіше, ніж хотілося б. Він живий. Палац живий.

І він більше не дракон.

— Дякую, — прошепотів він, дивлячись на Пеггі.

Кіт лише хитро моргнув, його хвіст неквапливо метнувся з боку в бік, ніби промовляючи:Все лише починається.

Полум’я згасло. Тиша, важка, як камінь, повисла над руїнами палацу. Лише тріскотіння розпеченого дерева порушувало її. Марк стояв посеред обвугленого коридору, босоніж на гарячій підлозі, й не відчував жару.

Його пальці тремтіли. Тіло ще не повністю повернуло людську подобу — на шкірі проступали руді лусочки, що поволі танули, наче віск. У грудях глухо гупало серце. Надто гучно. Надто швидко.

Він підніс руки до обличчя. Пальці тонкі, знайомі, але вони тряслися, як у старого. Марк важко вдихнув — у легенях запах сажі, попелу, гару… і чогось ще.

Кров.

— Це… був я, — прошепотів він хрипло. Голос звучав чужим. — Я міг спалити їх… усіх.

Його стисло в грудях. Руки впали вздовж тіла, а він сам похитнувся, сперся об обгорілу стіну й заплющив очі.

«Я монстр…»

Тихе нявкання.

Він здригнувся, відкрив очі й побачив його. Пеггі сидів на попелищі за кілька кроків від нього — білосніжне хутро сліпуче контрастувало з чорним попелом. Кіт дивився просто на нього, повільно поводячи хвостом. Його очі світлилися глибоким зеленим полиском.

— Чого тобі? — прохрипів Марк, але в голосі не було злості, лише розгубленість.

Боятися не варто, — відгукнувся в голові спокійний, рівний голос. Він був схожий на далекі дзвони, які чути у сні.

— Це… ти? — він закусив губу, дивлячись на кота.

Так. Це не прокляття, Марку. Це дар.

— Дар? — Марк гірко всміхнувся. — Ти бачив, що я наробив? Це було як… як вибух. Я не контролював нічого. А що, як наступного разу…

Наступного разу ти згадаєш, хто ти є, — урвав його Пеггі. Не тварина. Не демон. Ти — той, хто керує вогнем, а не той, кого він пожирає. І саме тому ти вижив тут, де інші гинули.

— Я… я не знаю, чи зможу.

Зможеш. Інакше ти б уже згорів у власному полум’ї.

Кіт підвівся, ступив уперед. Його лапи не лишали слідів на кіптяві, наче він був тінню, відображенням чогось більшого.

Ходімо. Час знайти Гела.

Марк дивився на нього ще мить, а потім повільно видихнув. Він відчував у грудях холод і жар одночасно. Але крок за кроком зібрався, випрямив плечі й рушив за білим котом.

Його босі ступні лишали на підлозі вугільні сліди, але вогонь більше не зривався з них. Він ішов крізь задушливий дим і уламки, й кожен крок відлунював у глибині душі — глухо, важко, але впевненіше.

Попереду, за сотнею понівечених коридорів, за залами й проломами — чекав Гел. Чекав друг. Чекала відповідь.