Раді Вас бачити!

— Що робимо далі? — запитав Марк.

Киця замуркотів у відповідь, підтверджуючи: так, саме час діяти.

Гел видихнув кілька димних кілець у темряву, дивився, як вони тануть у повітрі, ніби думки, що не встигли оформитись у рішення.

— Не знаю навіть… — нарешті озвався. — Треба вкрасти трохи провізії, змінний одяг, якусь машину, і зникнути. Де менше людей.

Він зітхнув і погасив недопалок.

— Нам потрібно перечекати днів десять. Тоді я зможу відкрити портал. А за цей час… — усміхнувся кутиками вуст, — повчу тебе бути драконом.

— Думаєш, нас шукатимуть? — запитав Марк.

— Шукатимуть. У таких режимах, як цей, не пробачають втеч. І дурнів із пагонами в них  хоч відбавляй. Люди прочешуть усю округу.

Гел потер скроню.

— А я поки що не можу повністю “побачити” простір.

— Може, я спробую? — несміливо запропонував Марк. — Що треба зробити?

— Заплющ очі. Не рухайся. Уяви, що простір навколо тебе — це коло. І ти — центр. Відчувай усе, що в ньому є, і поступово розширюй цю межу.

Марк виконав усе точно. І за кілька хвилин — побачив. Темрява перестала бути пустою. У ній з’явились обриси: земля, що тремтить, людські голоси… і — напрям. Один-єдиний, у якому було порожньо. Без людей, без світел, без розмов.

— Бачиш це? — прошепотів він.

Гел уже стояв з напруженим обличчям. Він теж побачив.

— Так… Там — тиша. Саме туди.

Киця задоволено потягнувся, ніби сказав: Нарешті щось конкретне.

На кухню вони повернулись уночі, коли спітнілі кухарки, зморені випічкою, млинцями й плітками, розійшлись спати.

Простір був сповнений важкого запаху печеного м’яса, диму й втоми. Піч ще теплилась, але світло вже давно вимкнули.

Гел і Марк діяли швидко. Закидали в мішки овочі, хліб, залишки печені, кілька бутилів з самогоном.

Киця вхопив кільце темної ковбаски — одне проковтнув на місці, друге поклав перед Марком з виглядом: Додай до списку.

— Усе, валимо, — прошепотів Гел.

Та в той самий момент — клацнув вимикач. Над головами спалахнуло жовте світло.

На порозі стояли чоловік і жінка — обоє приголомшені, дивилися на двох хлопців із набитими мішками.

— Крадуть!!! — закричала жінка.

Чоловік, не роздумуючи, схопив сокиру, тією самою, якою ще зранку рубали синіх птахів, і кинувся вперед.

Гел зробив крок назустріч, легко вибив зброю, перехопив держак і вдарив руків’ям чоловіка в чоло. Той звалився, навіть не хрипнувши.

Жінка зникла в коридорі, та невдовзі повернулась з підмогою — п’ятеро нетверезих чоловіків, що ледве тримались на ногах.

— От чорт… — буркнув Марк, перехоплюючи мішок.

Першого збив ударом провізії — той загорнувся в пиріжки й зник з поля бою. Другого скинув на землю ногою.

Киця стрибнув наступному просто в обличчя, обвив лапами голову, повалив на спину.

— На вихід! — коротко скомандував Гел.

Вони вибігли на дорогу — і потрапили прямо під світло фар. Жовтий блиск, вереск гальм.

На них мчала машина місцевої охорони — стара, без даху, як переобладнаний вантажник.

Гел не зупинився. Кинув мішок, розбігся й одним стрибком опинився в кузові. Викинув водія. Пасажир витяг пістолет — та Гел перехопив руку, викрутив і вихопив зброю.

Марк підхопив мішки — сила, про яку не здогадувався, залляла тіло. Закинув усе в салон, сам сів за кермо, втиснув зчеплення.

— Газуй! — вигукнув Гел, застрибуючи в кузов.

Машину трохи занесло вбік, але Марк вивів її на дорогу.

На заднє сидіння стрибнув великий білий пес, що несподівано з'явився з темряви. Та пес тримав форму лише мить — наступної миті Пеггі знову став котом, задоволено лизнув лапу й вмостився біля Гела.

Машина летіла вперед, ламаючи ніч і тишу.

У свідомості Марка — пульсувала червона лінія. Вона вела його туди, де не було людей.

Їхали мовчки.

Обидва хотіли сказати, що вперше пощастило — що вирвались, що живі, що разом. Але не ризикнули.

Тендітну удачу краще не тривожити словами.

Мчали всю ніч.

На світанку звернули з дороги у рідкий гай. Закинули машину гіллям і листям, замаскували мов у давньому партизанському фільмі — зверху, щоб не вгледіли ті, хто шукатиме з неба на броньованих літаючих цикадах.

Пальне було на нулі.

Дракони,  вивчили двигун. Машина виявилась гібридом — могла їхати на вугіллі, мала пічку, акумулятори, якісь резервуари для води, котра нагрівалась і крутила щось схоже на стару турбіну. Гел пригадав — такі бачив давно, ще до війни, ще у світі, що не палав.

— Ну, хоч дров навколо — скільки хочеш, — буркнув він. — Протопимо добре — і рушимо вночі.

Марк замислився. Його погляд знову піднявся в небо, куди вже полинули перші вранішні птахи.

— Нам би цикаду спіймати… — мрійливо кинув він.

— Цикада — не іграшка. Вона швидка, літає де завгодно, не потребує доріг. І кулемети там не для краси.

— Знаєш… — Марк раптом замовк, потім озвався тихіше, наче сам до себе. — Чому я не знав, що я дракон?

Вони сиділи на задньому сидінні, під захистом галабуди з гілля, повільно доїдаючи те, що могло зіпсуватися найпершим.

Кіт муркотів у багажнику, вгризаючись у свою темну ковбаску. Усе було майже мирно. Але між словами — тягнулася тривога.

— Тебе народили як людину, — спокійно відповів Гел.

— Тільки не кажи, що дракони вилуплюються з яєць. І що хтось їх несе, як лелека з дитсадка… — Марк усміхнувся, але в його сміху чулося щось штучне.

— Не зовсім.

Гел потягнувся, розтираючи плечі.

— Дракона-жінка виношує дитину чотири місяці. Потім — викликають штучні пологи. На п’ятому місяці дитина з’являється вже як людина. І от тоді… тоді її потрібно поєднати з вогнем. Це важливо. Без того — все пропаде.

— А що в ті три недовиношені місяці? Це ж ембріон…

— Саме так.

Гел став серйозним. Його голос уповільнився.

— У нормі — батько або мати-дракон загортають ембріон у лаву. Створюють гніздо — з розпеченого каменю, магматичних порід. І ще десять, а то й дванадцять місяців сидять біля кратера. Доглядають. Плекають. Ростять справжнього дракона.

Я так виростив сина. І внука. Знаю, як це робиться.

Марк мовчав.

— А мене… народили як людину? — спитав нарешті.

— Так.

Гел зітхнув.

— Щось трапилося. Батько не встиг, не зміг… чи щось пішло не так. Тут варто було б запитати у твоєї матері.

Мовчанка тривала кілька довгих секунд.

— Боюся, що це вже неможливо, — прошепотів Марк. Його голос був тихий, надломлений. — Моя мати померла. Давним-давно. І… вона вважала мене мертвим.

Пауза.

— Думаю, вона й сама не знала, хто мій батько насправді. Було відомо тільки одне — я бастард. Незаконнонароджений син королеви. Мати була з роду вогняного божества — Пірена.

Він говорив тихо, майже пошепки, але кожне слово відлунювало в тиші, ніби биття барабанів.

— Можливо, саме тому я й став таким, — додав.

Гел не перебивав. Лише дивився на хлопця. Його очі здавалися глибшими за темряву гаю.

Марк сидів згорбившись, немов сам себе хотів згорнути в згорток і заховати.

Тон, яким він вимовив ті слова, був тоном того, хто вважає себе помилкою. Виродком. Чужаком.

Але для Гела він уже не був загадкою — він був дивом.

Кіт потягнувся, зітхнув і, ніби підтверджуючи слова Гела, перебрався до Марка. Обережно, майже обережніше, ніж людина — поклав лапи йому на коліна, обвів хвостом і притулився боком.

Муркотів довго, мелодійно, глибоко. Так муркотіти вмів тільки Пеггі, коли був абсолютно щасливим.

" О, тепер в мене два дракони"

Вчувалося в тому муркутінні.

Навколо панувала тиша. Та, що буває лише після тривалого шуму. Відлуння весільних пісень і пострілів, образ і втеч — розчинилося в нічному повітрі, в шелесті листя, в шелепоті дрібних істот, що прокидались і зникали у темряві.

Гел мовчки додав кілька гілок до маленького вогнища. Полум’я облизало сухі дрова й зашипіло, ніби зітхнуло. У його жовтогарячому світлі хлопці виглядали спокійними — мов прочани, що нарешті зупинились після довгого шляху.

Марк ліг поруч із Кицею, закинувши руки за голову, вдивлявся у навіс із гілля над ними, що трохи колихався від вітру.

За кілька хвилин вони обоє задрімали — хтось упівока, хтось наче й глибше. Але кожен із них все одно прислухався. Тіло відпочивало — розум не міг.

Прокинулись одночасно. Мов за командою. Сон був неглибоким, неспокійним. Ніч ще не закінчилась, але небо над галявиною вже посвітліло від місяця.

— Час, — сказав Гел, не дивлячись на годинник. Просто знав.

Марк обережно підвівся. Киця сплигнув із колін, потягнувся, обтрусився і знову прийняв форму пса. На випадок, якщо доведеться бігти попереду, а не сидіти на плечах.

Мовчки розібрали галабуду, зібрали речі. Машина чекала під купою гілля, схожа на велетенське гніздо. Вугілля ще трохи залишалося — на нічний марш вистачить.