Раді Вас бачити!

За ними грюкнули двері.

Клітку накрили брезентом — щільним, важким, просякнутим потом і мастилом. Бо для такої влади усе — таємниця. Усе — секрет. Навіть правда про повітря.

Вантажівка рушила. Знизу загуркотів двигун, підлога ледве помітно завібрувала, і в тісному просторі стало тепліше. Гел з полегшенням видихнув. Не те щоб комфорт, але після льодяної агонії азоту — це здавалося майже порятунком.

— Марку… — озвався він тихо, але з тією хриплою теплотою, якою не говорять у бою. — Пальці цілі?

— Та цілі, — відповів Марк, присівши поряд. Його голос був трохи заглушений мотором, але спокійний.

Гел м’яко усміхнувся. Очі в нього були червоні від напруги, але з’явилася знайома іскра — жива, вперта.

— Слухай… Я знаю, ти не любиш коли тобі кажуть що робити. Але спробуй. Встань, підійди до дверей, поклади руки на замок. І просто… уяви. Уяви, що метал кришиться. Що він старий, втомлений, і більше не тримає. Що він зникає. Не ламай його, відпусти.

Марк зиркнув на нього:

— Звучить як божевілля.

— Я знаю, що тобі вдасться. Ти стаєш з кожним разом лише міцніше. Твоя рана... Вона вже майже затяглася. — хмикнув Гел, скривившись від болю. — Я в тебе вірю. Більше, ніж ти сам у себе. А ще… — він стишився, — не хочу, щоб нас завезли невідомо куди. І… я не знаю, де зараз Пеггі й дівчина. Пеггі лишився з нею. Сховав у ямці між тернів, там безпечно. Але ми швидко віддаляємось.

— Дурна ідея, — пробурмотів Марк. — Але спробую.

Він підійшов до дверей. Поклав долоні на холодний замок. Закрив очі.

Він багато разів відчував магію — як поклик, як жар під шкірою, як голос безмовного всесвіту. Але зараз… було інакше.

Магія не просто йшла крізь нього — вона вибрала його.

Марк відчув, як метал під його пальцями тремтить. Не гуде — саме тремтить, мов старий організм, що ось-ось зітхне востаннє. Він зосередився. Уявив, як ржавчина розповзається по замку, як тріщини лізуть, як сплітаються невидимі нитки енергії й… вибух.

Глухий тріск.

Клітка здригнулася. Але не замок зламався.

Одна зі стін впала, розсипавшись попелом і крихтами металу.

Марк відступив, приголомшений. Навіть він не очікував цього.

— О... — видихнув Гел.Він стояв, трохи зігнувшись, із замерзлим плечем і очима повними щирого, відкритого захоплення.— Це… було красиво.

Марк ще не міг озватися. Його долоні трохи тремтіли, серце билося, як барабан на війні. Він ніколи не відчував стільки сили.

— Я ж казав, — прошепотів Гел і торкнувся його плеча. — Ти можеш. І ти не просто знищив замок. Ти дав волю. Нам.

Марк подивився на нього, потім на отвір, де щойно була стіна. І, попри втому, посміхнувся.Тепло. Як між друзями, що пройшли пекло, і лишилися людьми

— Можеш! Я ж казав! А тепер — моя черга. Я вільний! — вигукнув Гел, і його голос розрізав рев моторів, мов крик яструба у бурю. Колона вантажівок ревла, зливачися з вітром і нескінченним, гарячим простором степу — але тепер вони вже були не частиною цього каравану.

— Що ти хочеш робити? — спитав Марк, не приховуючи посмішки. Щось у безтурботній радісності Гела було заразним, наче хлопчакова витівка посеред війни.

— Я подолав павука, — сказав Гел, і його очі заблищали — дико, тріумфально. — І тепер ти поїдеш верхи.

Його тіло затремтіло, зашелестіло, зламалося й перетворилося на щось інакше. В одну мить перед Марком вже стояв не чоловік, а величезний, темно-попелястий звір. Його шерсть була густою, наче хмари перед бурею, а очі — глибокі й палаючі, як вулканічна лава. Вовк, схожий водночас і на кота, і на демона, — зростом з доброго коня і з усмішкою, що лякала й викликала довіру водночас.

— Сідай, — глухо прогарчав він, блиснувши іклами.

— На таких я ще не катався, — Марк засміявся й без вагань стрибнув на спину перевертня.

— Тільки без еротичних підтекстів, друже, — буркнув Гел, рвучись у проріз брезенту.

— Це ти сказав, не я, — відповів Марк і вчепився в густу шерсть.

— Тримайся!

І звір метнувся вперед.

Брезент зірвало вітром. Вони вирвалися з кузова, наче з пастки, і простір одразу вибухнув рухом. Швидкість була нелюдською — трава зливалася у жовто-зелену стрічку, степ кричав під лапами звіра.

Позаду зірвався постріл. Потім ще один. І ще. Вибухи загуркотіли, розриваючи ранкову тишу. У повітря піднялися цикади — важкі металеві птахи смерті з обертовими гарматами. Вовк рикнув і зламав простір.

Буквально.

Марк відчув, як усе навколо зміщується, вигинається, ніби степ, небо й машини стали рідиною, і Гел пірнув крізь неї, перевертаючи реальність, як листок у книзі.

Та раптом усе змінилось.

Темрява впала, як завіса. Тверда, в’язка, з глухим звуком, немов їх занурили у глибоку воду. Кольори зникли. Простір затих.

— Що за чортівня? ... — прошепотів Марк.

Темрява була жива. Вона дихала. Вона шепотіла.

Пеггі, жалісно, нявкнув поруч. Десь збоку закричала дівчина, її силует тремтів у цьому чорному порожньому світі. Вона стояла навколішки й, здається, благала когось… когось невидимого.

— Та що б вам! Кляті маги! — заревів Гел, його голос скипів до гарчання. — Ненавиджу ілюзії!

Марк стиснув кулаки. У його очах світилася рішучість. Він зосередився і простяг руку.

Морок затанцював довкола пальців, наче вогняні змії, але темні. Він зробив крок уперед, і темрява відступила. Ще крок — і зникли шепоти. Ще крок — і кімната відкрилась.

Вони стояли у білій залі. Гладкі стіни, наче з полірованої кістки, пульсували химерним світлом. Підлога — бездоганно рівна, холодна. Позаду — все ще те саме: дівчина, Гел, Пеггі.

А попереду… стіна зробилася прозорою.

І перше, що побачив Марк — були крила.

Ангел.

Величний, хижий, з обличчям ідеального судді й холодом у зіницях. Біля нього — постать, одягнена в блискуче золоте. Непропорційно маленький чоловік з гротескно гладким обличчям, наче з воску. Імператор.

І, нарешті, — вона.

Веліна.

Її погляд — прямий. Її посмішка — розтягнута в непристойну задоволеність. Вона вишукано підняла келих і нахилила голову, мов кішка, яка знайшла мишу після довгої гри.

Тиша була настільки густа, що чути було, як Пеггі дихає.

Марк стояв обабіч Гела. Дівчина — біля них, тиха, ще з тремтячими руками. Він встиг лише перекинутись із нею парою слів. Але часу не було. І от нарешті — клац — двері ковзнули вбік, як кришка труни.

До кімнати увійшли солдати у чорному обмундируванні, обличчя — закриті. Рівні ряди, рухи — синхронні. У руках — рушниці зі скляними резервуарами, у яких сльозилася темно-зелена рідина. Інші з важкими короткими гвинтівками зі вставками білого каменю. Мармур. У Марка холодно стислося серце.

Гел рвонувся перший. Його очі палали, як у пораненого звіра.

— Назад! — заволав він, стаючи перед Марком і дівчиною. — Ви не чіпатимете їх! Навіть не думайте!

Він виглядав… непо-людськи. М’язи грали під шкірою. Шкіра потемніла, ніби готувався трансформуватися просто тут, прямо зараз. Дика, нестримна стихія.

— Вогонь. — спокійно сказала Веліна з-за скла.

Псссшш!

Перший струмінь беладонни вдарив Гела в обличчя. Він зойкнув. Не як людина, як тварина. Ще один постріл у груди. Його скрутило. Кров почала кипіти під шкірою, легені здавило. Очі затуманилися. Він задихався, хрипів, падав на коліна, намагаючись підвестися знову.

— Стій! — Марк ступив вперед. Голос гучний, чіткий, владний. — Досить. Зупиніть.

Солдати завмерли. Гел валявся на підлозі, судомно дихаючи, волосся злиплося, очі заливалися сльозами й кров’ю.

— Я… — Марк зиркнув туди, де за склом стояла Веліна, — …я згоден на діалог. Ви цього хочете? То говоріть зі мною. Але не чіпайте його.

Веліна усміхнулась. Не відкрито — куточком губ. Як учена, що впіймала рідкісний експонат.

— О, нарешті… — прошепотіла вона. — Ось він, мій червоний король. Його Величність Марк. Ми ще поспілкуємось. На самоті.

Світло знову змінило тон. Солдати покірно опустили зброю. Один із них підійшов до Марка. В іншому куті Пеггі зашипів, але не встиг нічого зробити. Дівчина обійняла його, тиснучи до себе, захищаючи.

Марк озирнувся на Гела, що лежав і мовчки дихав, як поранений звір. У їхньому погляді не було прощання — лише згода. Невидимий вузол. Все зрозуміло без слів.

— Поведемо. — Сухий наказ.

Марк вийшов. Двері за ним зачинилися без звуку.