Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Марк прокинувся від шуму двигунів. Розплющив очі, побачив фари машин — не відразу зрозумів, де він. Йому снилася каторга, на яку колись потрапив: снилося, що його знову закували в кайдани, а сусід по камері хоче його з’їсти.
Машини наближалися. Марк сподівався, що проїдуть повз. Де ж вони тут дорогу знайшли? Тут немає доріг, немає життя — тільки смерть.
— Геле, прокидайся.
Пеггі, втомлений після дороги й полювання, вперше проспав небезпеку. Він зірвався на лапи, засичав, хоча ще залишався в образі собаки.
Гел розплющив очі, побачив місцеві машини, прошепотів:
— І що, ми самі в пастку зайшли?.. — погладив білого пса по голові. — Пеггі, це солдати?
Марк також почув думку пса — вже навчився слухати його завдяки телепатії.
— «Ні. Не військові. І не люблять військових».
— Тікаймо, — запропонував Марк.
— Рівнина. Степ. Світанок от-от. Нам ніде сховатися, — відповів Гел. — Я далеко точно не втечу. І вугілля ще тліє...
Машини під’їхали. Їх було п’ять — три вантажівки та два всюдиходи на шести колесах. Вони були завантажені так, що брезент аж тріщав. Ставши колом, машини зупинились, і з них висипалися з десяток людей. Різні — зовсім не схожі на тих, кого Марк бачив у комуні. Потягувалися, позіхали, озирались довкола.
З першої машини вийшов худорлявий чоловік в окулярах. Підійшов до драконів, привітався:
— Добра нічка.
Марк підвівся. Він був вищим за незнайомця, вивчав його з підозрою, відповів обережно:
— І вам доброї ночі.
— Високі діти в степовиків, — хмикнув чоловік.
Марк подумав, що той ще не бачив Гела. Бо Гел сидів, не підводячись, і уважно розглядав прибулих. Пеггі притулився до його боку, мовчки, по-котячому, сховавшись і чекаючи моменту, щоб напасти, якщо буде треба.
— То ви наші провідники? — запитав незнайомець.
— Т... так, — погодився Марк, і подумав, що той зараз мусить їм, "дикунам", повторити завдання.
— Я керівник геологічної експедиції Васяль Заграва. Це — мої люди.
Ті помахали руками, усміхалися. Були в теплому одязі, в шапках з хутром, ситі й підготовлені.
— Марк. А це мій напарник Гел. І наш пес — Пеггі.
Гел підвівся, і Васяль ледь шию собі не зламав, задерши голову. Вигукнув, притримуючи шапку:
— Добре, що вас комуна ще не загребла... — додав уже тихіше, озираючись, чи не чують його люди. — Проведете нас до Рудого Поля. Як домовлялися — отримаєте два мішки зерна.
— Добре. А можна ще теплого одягу? — попросив Марк. — Нас бандити пограбували. Забрали все.
— Бандити чи?.. — почав Васяль.
— Однаково, — стиха відказав Гел.
— І... той інструмент — сховайте, будь ласка, — прошепотів Васяль, а вголос додав: — Наш табір — ваш табір. Зараз дамо одяг і їжу.
Гел швидко запхав гітару до мішка, в якому раніше лежала ковбаса.
Дівчинка в комбінезоні притягла кожухи — великі й теплі, валянки, шапки, светри. Васяль приніс ще один кожух, темний, що пахнув цигарками, подав Гелу:
— Візьми. Це був мого товариша — гіганта, як і ти. Таким широким був, що тебе вдвічі можна завернути. І ще дві ковдри. Спатимете в моєму наметі. Головне — проведіть нас так, щоб табори обійти. Бо нас поважають тільки поки ми щось знаходимо. А потім запхають у свої машинки — й поїхали в рабство...
— От навіщо ти їм це розповідаєш? Сільським дітям? — до Васяля підійшла невеличка, худенька жінка з коротким волоссям. У руках тримала пляшку. — Вони й самі все знають. Певне, ледь втекли. По ковтку — бачу, як замерзли. Відгодовуватимемо потроху. Це старанно жуйте до вечері.
Вона простягнула шматки солоного сала. Присіла біля Пеггі, який дивився на неї відданими темними собачими очима. Вона витягла з кишені кожуха замерзлу пташину ногу:
— Тримай. Буде ще.
Пеггі замуркотів і вп’явся іклами в морожене м’ясо.
— Сідайте, хлопці, — сказав кремезний дядько, кинувши на холодну землю старі матраци. Почав розпалювати вогнище. — Тут усе гниле й холодне. Але надра — з мармуру, як у палаці.
— Це відчувається, — хмикнув Гел. Його пальці й губи блищали від сала, він і сам неголосно муркотів, ніби справжній кіт, що пригрівся біля вогню.
— А що на Рудому Полі? — запитав Марк.
— Наша влада вважає, що там — діаманти, — відповів пошепки кремезний чоловік і скосив погляд у бік одного з новоприбулих — сухорлявого, мов струна, цивільного з військовою виправкою. — З тим обережно. Він — зі служби. Я Ніко.
Марк хотів було запитати, з якої саме, але вловив ледь помітний жест Гела — мовчи. І здивувався: вже почав розуміти його навіть без слів.
Гел, укутаний у важкий кожух, немов ожив. Він сидів на матраці біля вогнища, де у великому казані кипіла вечеря. Пахло зіллям, жиром і спокоєм. Ніко чистив овочі й зосереджено нарізав їх, а потім, ніби дітям, подавав Гелу й Маркові почищені, вимиті шматочки.
— Не перегодуй їх, — засміялася жінка з коротким волоссям, — ще животи заболять.
Дівчина у комбінезоні обережно підійшла ближче до вогнища, сіла поруч. Вона трохи ніяковіла, ковзнула поглядом по Маркові, затрималася на Гелі. У вогні його обличчя здавалося ще більш виразним — гострі вилиці, темні очі, розкута постава. Він був водночас спокійний і незбагненно дикий, і це чомусь хвилювало.
— Я... бачила у вас гітару, — нарешті промовила вона. — На Великій Землі вони заборонені... Але тут, мабуть, можна? Так, пане Заграво?.. Ви ж не з бардів з Верхнього Світу. Ви — степовики. Вам поки дають трохи волі...
— Бо до вас ще не дісталися. Рук не вистачає, — тихо кинув Ніко.
Його одразу обсипали зауваженнями — засичали, щоб мовчав, не згадував про таке при новачках.
Дівчина опустила очі. В її голосі не було настирливості, лише тиха надія. Її тягнуло.
Гел довго мовчав, поглядаючи на гітару. Відчув, як на нього дивляться — особливо вона, дівчина в комбінезоні. Її погляд не палав жагою, ні. У ньому жила тиха туга — мов за чимось втраченим, але дуже дорогим. Не за коханням, навіть не за спокоєм — за красою. За чимось чистим, живим, що у цьому світі майже не зосталося.
— Не можна, — прошепотів Пеггі, притулившись до його ноги.— Знаю, — подумки відповів йому Гел.
Але попри пересторогу, попри страх — він усе ж витягнув гітару.
Маркові хотілося заперечити, та не зміг. Усе в ньому стиснулось. Серце. Пам’ять. Біль. Він згадав її — свою дружину. Її сміх, її руки, її запах, той дивний затишок, який тепер здавався таким далеким, наче й не було ніколи. Вогонь перед очима затремтів.
Гел провів пальцями по струнах. Вони відгукнулися ніжно, спочатку несміливо, наче не впевнені, чи їм тут місце. А потім — пісня.
Тиха. Проста. Як подих. Як останнє “прощавай”.
Грай, вітре, над пустелею надії,
Лети, не торкаючись зів'ялої трави.
Де небо ще зберігає наші мрії,
Де серце не боїться висоти.
Неси мене крізь простори безкраї,
Де біль розчиняється в ранковій імлі.
Не дай мені впасти, не дай загубитись
У травах, що спраглися світла й весни
І хай за спиною лишаються тіні,
І хай за плечима втомились шляхи.
Я вірю: десь там, за обрієм синім,
На мене чекають незвідані світи.
Вітре надії, неси мене вище,
Туди, де не владні ні час, ні жалі!
Де зорі палають і Всесвіт колишеться,
Де мрії стають наяву на землі.
Вітре надії, я крила розправлю,
Я більше не хочу боятись пітьми.
Нехай мої мрії прокинуться зранку —
Я знаю, я зможу до них долетіти!
Чудові вітри під небесним шатром,
Я плекаю надії й у мріях лечу.
Туди, де світанки торкаються крилом,
Де все, що люблю, я знайти ще хочу.
А далі за небом блакитним безмежність,
Простори, яким не відомий причал.
І світло пливе крізь космічну безпечність,
Немов хтось для мене дорогу проклав.
Там сині кити пропливають, як сни,
Між зорями тихо здіймаючи хвилі.
І час розчиняється в морі пітьми,
Де вічність і вітер зі мною летіли.
Вітре надії, неси мене вище,
Туди, де не владні ні час, ні жалі!
Де зорі палають і Всесвіт колишеться,
Де мрії стають наяву на землі.
Вітре надії, я крила розправлю,
Я більше не хочу боятись пітьми.
Нехай мої мрії прокинуться зранку —
Я знаю, я зможу до них долетіти!
А якщо я втомлюся посеред дороги,
Якщо небокрай заховається вмить,
Ти торкнися мого неспокійного серця,
Нагадай, що воно ще уміє любить.
Бо за кожною ніччю народиться ранок,
За кожним мовчанням озветься струна.
І поки у грудях пульсує надія,
Я не самотній, Я досі живий.
Вітре надії, неси мене вище,
Туди, де безмежність розкрила світи!
Де сині кити пропливають над тишею,
Де вічність навчає нас далі іти.
Вітре надії, крізь зоряні брами,
Де космос співає у тисячі струн!
Я буду летіти за власними мріями,
Допоки в мені не замовкне цей пульс!
Грай, вітре, грай…
Над пустелею надії.
Неси мене далі…
Туди, де здійсняться мої мрії.
Голос Гела був неймовірно живим. Він не співав — він молився. Не словами, не нотами — відчуттям. І з кожним звуком щось розкривалося в людях навколо.
Марк сидів, наче паралізований. Очі його зволожились, і в грудях усе стискалося. Як багато він не встиг сказати. Як мало торкався. Як рідко слухав її сміх…
Дівчина в комбінезоні опустила голову. У її серці раптом щось провалилося — мов земля під ногами. Вона ніколи не була коханою по-справжньому. Ніколи не була красивою для когось так, щоб хтось оберігав її, мов пісню. Вона слухала і дивилася на Гела — не як на чоловіка, не як на героя — а як на щось надто живе для цього світу. Йому боліло — і її боліло разом з ним.
Їй раптом стало жаль не себе, а його. Його пальців, його очей, його голосу. Цю вродливість і силу, таку чужу серед залізного, брудного світу.
І цю пісню вона би слухала вічно — хоча знала: вона не про неї. Вона про іншу. Про справжню. Про ту, яка вже десь у минулому. Але в цій пісні вона — була. Вперше.
Коли Гел закінчив співати, ніхто не наважився одразу щось сказати. Струни ще подзвеніли раз і стихли.Настала тиша.
Вогонь потріскував лагідно. Пес Пеггі згорнувся клубком біля ніг Гела, закрив очі, ніби теж слухав і втомився від почутого.
Усі сиділи мовчки. Наче ввібрали в себе щось більше, ніж просто пісню. Хтось ковтнув сльози, хтось згадав, хтось просто замислився, глянувши у темне небо над головою. Тиша була важка — не гнітюча, а наповнена. У ній співала душа.
Тільки один — той, у формі — не слухав. Він просто дивився. Його очі були холодні, мов сталь. Він зиркав на хлопців з підозрою, наче пісня — це теж зброя, яку треба заборонити. Йому не подобалась така краса, така сила, не підконтрольна, не приборкана. Він не сказав нічого, але в його погляді читалося: "я вас запам’ятав".
— Так, — пробурмотів Ніко, наче розрубуючи тишу. — Лягайте спати. Завтра рано рушаємо. Гел, Марк, вам у намет. Візьміть спальний мішок. Один, але великий.
Хтось засміявся мляво, без злості, але вже без того магічного стану. Світ почав вертатися до звичного: холод, втому, обов’язки.
Геологи потягнулися до машин, до своїх палаток. Присідали в тьмяне світло ліхтариків, нишком перекидалися словами. Вогонь затримував лиш погляд.
Гел, уже мовчазний, підібрав гітару й зник у тіні наметів, залишивши тільки тепло свого голосу.
Марк не поспішав. Сидів, вдивлявся в вогонь, пальцями бездумно крутячи клаптик обгорілої тканини. Дівчина залишилась поруч. Вони не розмовляли і не треба було.
Вогонь ловив золотом її щоку, віяло від неї ніжною печаллю. Вона мовчала не з сором’язливості, а тому, що не хотіла розбити цю крихку тишу. Її очі блищали — не від сліз, від внутрішнього світла. Вона просто була, і цього було досить.
Над степом сходив місяць — тонкий, блідий. Вітер затих.
— А в тебе вона була ? — раптом запитала вона, тихо, як би до вогню.
Марк кивнув.— Була, — відповів.
Дівчина ледь всміхнулася, але в тому усміху була тільки втома й ніжність.
— Я, мабуть, ще не була… нічиєю.
Вони знову замовкли.
І в тій тиші, після пісні, після слів, була якась нова близькість — не про кохання, не про майбутнє, а просто про розуміння. Їх обох тягнуло до вогню, бо більше нічого не лишалося. І обидва знали, що зараз той момент, який запам’ятається. Хоч і промайне.
