Раді Вас бачити!

— Як же важко дихати в цій чортовій ганчірці… — процідив Ден, рвучко стягуючи балаклаву з голови. Він важко прихилився спиною до холодної бетонної стіни, ніби та могла втримати його від падіння. Вологе волосся злиплося на чолі, щоки палали вогнем, а краплі поту гострими струмками стікали скронями, залишаючи холодні доріжки на шкірі. Ден роздратовано провів рукавом спортивної кофти по обличчю, але це майже не допомогло.

— Сам її придумав носити, — хмикнув Пак, неквапно перераховуючи хрусткі купюри, які вони щойно здобули.

— Побачимо, що ти заспіваєш, коли станеш викладачем, — кинув Ден зверхній погляд. — Ще дякуватимеш мені, що на тебе немає компромату.

— Я вже дякую, — Пак усміхнувся кутиком губ. — Якби не ти, моя сім’я давно б дізналася, чим я насправді займаюся.

Він акуратно склав гроші й сховав їх у нагрудну сумку, різко застебнувши блискавку, ніби відрізавши цим жестом частину себе.

— І навіщо тобі взагалі все це? — Ден почав стягувати з себе вологий одяг, що неприємно липнув до тіла, і дістав із рюкзака чистий. — Ти ж пасинок впливового бізнесмена. У вас грошей хоч греблю гати.

— Саме що пасинок, — сухо відрізав Пак, і в його очах промайнула тінь. — А ще… я боявся, що тобі без мене буде нудно.

— Дякую, брате. Що не кинув, — Ден щиро розсміявся. Він знав, що Пак жартує, але від цих слів чомусь стало тепліше на душі.

Вони познайомилися в університеті, на одному потоці. Але справжня дружба спалахнула у спортивному залі, після жорсткого, кривавого спарингу. Тоді Ден вперше по-справжньому здивувався: за спокійним, майже байдужим виглядом Пака ховалася справжня буря. Холодна рішучість, небезпечна точність і сила, яка не потребувала криків та показухи.

— То що, закинемо речі й гроші в залу, а потім до мене? — Пак закинув рюкзак на плече і глянув на друга.

— Ні-ні, тільки не це, — Ден скривився, ніби вкусив лимон. — Там це маленьке Демонятко. Я краще в гуртожиток: душ  і в клуб.

Пак розсміявся. Його низький, щирий сміх луною розійшовся темним провулком.

— Ти щойно відлупцював десяток дорослих мужиків, а боїшся зустрітися з шістнадцятирічною дівчинкою? — у його очах блиснула глузлива іскра.

Ден здригнувся, ніби по спині пробігли крижані мурашки.

— У неї такий погляд… бррр, — він мимоволі пересмикнув плечима. — І язик, як лезо. Без кісток.

— Вона ще мала, — знизав плечима Пак. — Підросте, зміниться.

— Ось коли зміниться тоді й повідомиш. Прийду на чай, — буркнув Ден.

Вони одночасно розсміялися. Сміх швидко розтанув у густій нічній тиші. Над головами тихо гули ліхтарі, десь далеко гавкав собака. Два силуети накинули рюкзаки й неквапно рушили з темного провулка, зникаючи в яскравому, отруйному світлі неонових вивісок.