Раді Вас бачити!

Думки про Марго відразу вилетіли з голови, щойно вона сіла до вагону.

Дивлячись у темряву ночі, вона подумки складала список, щоб швидко все купити в магазині й нічого не забути.

Електричка зупинилася на станції невеличкого містечка. Софі вистрибнула на перон.

Нічне повітря було зовсім іншим — густим, холодним і наскрізь просякнутим ароматом хвої та вологої землі. Це був запах її свободи і близької, справжньої весни.

«Можливо, ця весна принесе нові емоції та кохання...» — мрійливо подумала вона.

Вона швидко розклала електросамокат. Дорога до бабусиного будинку пролягала через невелике селище, де в такий пізній час працював лише один магазин, який зачинявся за пів години. Софі натиснула на газ, поспішаючи встигнути купити продукти на всі вихідні.

У невеликому приміщенні супермаркету пахло свіжим хлібом. Вона швидко схопила молоко, йогурт і сир, дорогою дістала упаковку філе з холодильника, з полиці — вівсянку і цукор, пачку печива та баночку кави. Софі вже підійшла до каси, як раптом зупинилася.

— Забула! — тихо зойкнула вона.

Пробігшись між стелажами, вона повернулася назад. Не можна було залишитися на два дні без свіжої зелені для салату та, що найважливіше, без її улюбленої плитки чорного шоколаду з горішками та родзинками до ранкової кави і «Кіндера». Вона обожнювала іграшки зсередини, ніби поверталася в дитинство. Ну і, звісно, солодкий шоколад.

Це був її маленький ритуал, який вона не могла порушити. Вхопивши все необхідне — помідори, огірки й капусту, — Софі пішла до каси. Розрахувавшись, склала всі продукти в сумку, впевнена, що її вихідні будуть ідеальними.

Вийшовши з магазину, вона мимоволі зупинилася.

На парковці, де ще десять хвилин тому було порожньо, тепер стояв величезний чорний джип. У цьому містечку ніхто не мав такої машини. Полірований метал відблискував під ліхтарем.

Софі відчула легку тривогу, але силоміць виштовхала зайві думки з голови, перехопила сумку і рушила далі.

Дорога до будинку ставала дедалі безлюднішою, перетворюючись на вузьку стежку через невелику посадку.

Тіло гуділо від втоми після довгої зміни на ногах, але на душі було напрочуд легко.

Вона була так близько до свого сховища — затишного, безпечного місця, де не було ні поглядів мачухи, ні фальшивих подруг з університету. Будинок бабусі стояв на самій околиці, оточений з однієї сторони старезними соснами. Останні п'ять хвилин Софі завжди їхала в повній тиші, насолоджуючись самотністю.

Тут завжди було тихіше, ніж на відкритій вулиці. І значно тривожніше.

Софі зменшила швидкість. Щось змусило її зупинитися і прислухатися не до звуків, а до власної інтуїції. Тиша була занадто густою, занадто вагомою. Наче сам ліс затамував подих...

І тоді вона почула це. Стогін. Ледь чутний, здавлений, сповнений справжнього болю.

Серце дівчини пропустило удар. Вона злізла з самоката, тремтячими руками дістала телефон і увімкнула ліхтарик. Промінь світла розрізав темряву, вихоплюючи стовбури дерев, хаотичне сплетіння гілок і суху траву.

Вона залишила сумку біля самоката, зробила кілька обережних кроків і завмерла.

На землі лежав чоловік. Його обличчя було в крові, а сорочка — розірвана.

— Ви мене чуєте?.. — вона миттєво опустилася на коліна, відчувши, яка холодна й мокра земля. Забувши про власну безпеку, вона схилилася нижче до пораненого.

Чоловік не відповідав. Він був блідим і нерухомим. Софі відчула, як паніка підступає до горла.

— Я викличу швидку... і поліцію. Вам потрібен лікар!

У ту ж секунду він різко розплющив очі. Погляд був гострим, сфокусованим, і попри травму він перехопив її зап'ястя. Сильно. До болю.

— Ні... без поліції... — голос був хриплим, але в нього відчувалися різкість і наказ.

— Мені боляче... — прошепотіла вона, намагаючись не показувати страх, що накривав її від цієї залізної хватки.

Він трохи послабив тиск, але не відпустив її руку. Його шкіра була гарячою, наче в лихоманці.

— Допоможи... піднятися...

Софі завмерла на кілька секунд. Серце билося десь у самому горлі. З одного боку, її сковував страх перед цим незнайомцем із важким поглядом. Інтуїція буквально кричала, що треба кидати все і бігти не озираючись.

Але з іншого боку... перед нею лежала людина, яка стікала кров'ю і потребувала допомоги.

Страх за його життя стрімко переборював її власну паніку. Софі не могла інакше. Доброта і людяність, які вона так старанно оберігала в собі, виявилися сильнішими за інстинкт самозбереження. Вона просто не могла дозволити йому померти в цій темряві на мокрій землі.

— Добре... я допоможу, — тихо промовила вона.

Нічого більше не пояснюючи, Софі легенько витягнула свою руку з його хватки й підвелася.

Вона швидко підхопила самокат і відкотила його вглиб хащів, заштовхнувши в густий чагарник за широким стовбуром старої вільхи. Закидала зверху сухими гілками, які знайшла, щоб метал не відблискував у темряві. Це зайняло лише мить, але ця мить здалася їй вічністю.

Повернувшись, вона знову опустилася на коліна біля нього.

— Спирайтеся на мене... обіпріться... ще трошки. Так.

Вона почала його піднімати, і він одразу навалився на неї всім тілом.

Важкий. Занадто важкий для її тендітної статури. Софі ледь втрималася на ногах, але обійняла його міцніше, даючи опору.

Вона притримувала його за талію, притискаючи іншу руку до його грудей, відчуваючи кожним міліметром шкіри його гаряче, переривчасте дихання.

Було дуже незручно нести важку сумку й підтримувати його водночас, але вона вже точно знала: вона його не покине.