Раді Вас бачити!

Темрява була густою. Тягучою.

Вона накочувалася хвилями разом із глухим болем, що розливався по всьому тілу. Він не одразу зрозумів, де знаходиться і чи живий взагалі.

А потім прийшло повітря. Прохолодне, свіже. З запахом лісу і вологої трави. Воно ніби витягувало його з прірви.

Він почув голос. Тихий. Стривожений. Слова розпливалися, але він чітко відчув турботу.

Раптом у свідомість увірвалося:

— Я викличу швидку і поліцію. Вам потрібен лікар...

Поліція. Швидка.

Всередині все різко напружилося. Тільки не це.

Він змусив себе розплющити очі. Світло ліхтарика вдарило різко, боляче. Він сфокусувався на ній. Схопив її за руку. Сильно. До болю.

— Ні... без поліції...

— Мені боляче... — почув він її тихий шепіт.

Він знав — довіряти не можна нікому. Але ця дівчина із запахом лісу... Вона була єдиною, кому він зараз міг довірити своє життя.

Він трохи послабив хватку, але не відпустив її.

— Допоможи... піднятися...

Вона на мить завагалася, а потім відповіла:

— Добре... я допоможу. Але я не лікар, вам дійсно варто поїхати до лікарні.

Він не слухав. Світ знову почав хитатися.

Вона допомогла йому підвестися. Він ледь тримався, але вона стала його опорою. Її тепла рука на його грудях обіцяла спокій.

Навіть крізь пекельний біль він відчув її дотик. Запах. Легкий, ледь вловимий. На секунду він заплющив очі, вже не розуміючи — паморочиться голова від травми чи від близькості її тіла.

Він сперся на неї сильніше. Вперше за довгий час він дозволив собі довіритися.

Вони йшли повільно. Він майже втрачав свідомість, але тримався. Тримався за неї.

Дорога до будинку здавалася нескінченною.

Хоча йти було всього кілька хвилин, кожен крок давався з неймовірним зусиллям. Чоловік був важким, він ступав важко й нерівно, навалюючись на неї майже всією вагою.

Її тендітні плечі нили від напруги, але вона вперто переступала ногами. Софі підлаштовувалася під його рваний, важкий ритм. Її руки, зовсім не звичні до такої грубої сили, міцно стискали його тверду талію, борючись за кожен їхній спільний крок. Дівчина відчувала, як сили незнайомця тануть просто на очах, і з кожною секундою він стає все важчим.

— Ще трохи... ми майже прийшли, — тихо шепотіла вона в нічну темряву м'яким, заспокійливим голосом, більше вмовляючи себе, ніж його. — Тільки не падай, благаю. Я не втримаю тебе...

Коли вони нарешті дісталися ґанку, голова чоловіка безсило впала їй на плече. Він почав втрачати свідомість, його тіло обм'якло.

— Ні, ні... почекай! — вигукнула Софі, ледь не плачучи від напруги. — Ще треба відкрити двері! Будь ласка! Я ж тебе не занесу!

Відчайдушно притримуючи його одним плечем і притискаючись до нього всім тілом, щоб дати опору, вона тремтячими пальцями витягла ключі. Ключ ніяк не хотів потрапляти в замкову щілину, але врешті двері піддалися.

Щойно вони переступили поріг, сили остаточно покинули його.

Ноги чоловіка підкосилися, і він почав важко осідати на підлогу просто в коридорі. Софі інстинктивно опустилася разом із ним, зовсім не думаючи про власні забиті коліна. Її головною думкою було захистити його від падіння. В останню мить вона встигла підставити свою маленьку долоню під його потилицю, пом'якшуючи неминучий удар об тверду поверхню.

Дівчина завмерла на підлозі поруч із ним. Лише на коротку мить вона дозволила собі вдивитися в його обличчя, намагаючись розгледіти того, за кого тепер несла відповідальність.

Його дихання було важким, хрипким, переривчастим. Її пальці, напрочуд ніжні й обережні, прибрали з його лоба пасма волосся, що злиплися від крові. Цей м'який, майже невагомий жест видався їй надзвичайно інтимним у порожньому нічному будинку.

Потім Софі стрімко підвелася. На кухні клацнув чайник, а поки грілася вода — вона знайшла у ванній свою стару аптечку і принесла велику теплу ковдру. Повернувшись до нього, вона знову опустилася на коліна.

Обережно, намагаючись не завдавати зайвого болю, Софі стягнула з його широких плечей брудний піджак. Після цього вона обережно підсунула під нього половину теплої ковдри, стараючись, щоб він весь був на ній.

Витерши піт зі свого обличчя і затамувавши подих, розстебнула ґудзики сорочки й обережно зняла її, щоб перевірити, чи немає прихованих ран.

Під тонкою тканиною відкрилося міцне тіло, вкрите густим, заплутаним плетивом татуювань.

Темні візерунки обплітали передпліччя, спускалися на груди й руки, виступали на плечах і піднімалися до самої шиї.

Її пульс раптово збився з ритму. Це виглядало так небезпечно і водночас заворожуюче.

Давши собі секунду, щоб заспокоїтись, вона продовжила огляд. Її м'які долоні так разюче контрастували з його жорсткою, гарячою шкірою, коли вона надзвичайно обережно торкалася його міцних ребер.

Переконавшись, що нових відкритих ран чи серйозних кровотеч на тілі немає, вона звернула увагу на голову.

У будинку панувала абсолютна тиша, яку порушував лише звук його важкого дихання. Софі зловила себе на думці, що не може відвести погляду від його вольових рис обличчя. Вона обмила рану на потилиці й, обережно притримуючи голову, наклала чисту пов'язку. Потім теплою водою відтерла його великі руки та пальці від бруду та слідів крові. Вона робила це з такою м'якість і турботою, ніби робила це щодня.

Нарешті, залишившись задоволеною результатом своєї праці, вона іншою частиною ковдри дбайливо вкрила його аж до підборіддя, щоб зігріти.

Ще кілька секунд вона просто сиділа поруч на підлозі, прислухаючись до ритму його дихання, а потім пішла на кухню.

Робота руками була зараз єдиним способом вгамувати тривогу.

Софі підійшла до столу і почала розкладати продукти, які щойно принесла з магазину. Молоко, йогурт, сир, кава, шоколад... Відкривши нижню шафку, вона знайшла кілька картоплин і моркву, що залишилися ще з минулого приїзду. Погляд дівчини впав на упаковку курячого філе.

«Йому будуть потрібні сили, коли він отямиться», — подумала вона.

Софі дістала невелику каструлю, швидко промила м'ясо, почистила овочі й поставила на плиту варитися легкий бульйон. Тихе булькання води та тепле

світло кухонної лампи хоч трохи повертали відчуття спокою і нормальності у цю божевільну ніч.