Спочатку:
На сторінку книги
Вхід до Прадавнього Лісу
Над селом здіймався рожевий світанок. Перші сонячні промені лагідно торкалися дахів хатин, а роса на траві виблискувала, мов дрібні діаманти. Здавалося, це буде звичайний літній день. Та серце Левка відчувало зовсім інше.
Він майже не спав цієї ночі.
Слова Великого Дуба не виходили з голови:
"Не шукай мене..."
Але поруч лунав і другий голос:
"Лише той, хто не злякається правди, знайде дорогу до Серця Лісу."
Юнак зрозумів: настав час вирушати.
Він поклав до полотняної торби сухарі, невеликий глечик із водою, лікувальні трави, кресало, мотузку й старовинний щоденник діда. На шию повісив дерев'яний амулет у формі дубового листка, а до пояса причепив ніж для зрізання трав.
Перед виходом Левко став біля порога хатини.
— Якщо це справді моя доля, — тихо мовив він, — нехай Господь веде мене дорогою добра.
Легкий вітер торкнувся його обличчя, ніби почув молитву.
Дорога до лісу була знайомою.
Левко багато разів приходив сюди збирати трави. Але цього ранку все здавалося іншим.
Птахи співали тихіше.
Повітря стало прохолоднішим.
Навіть сонячне світло ніби не наважувалося проникнути між густими кронами.
Юнак зупинився біля старого каменя, що позначав межу між людським світом і Прадавнім Лісом.
На його поверхні виднівся старий різьблений напис:
«Увійди з чистим серцем або не входь зовсім.»
Левко поклав долоню на холодний камінь.
— Я не шукаю слави, — промовив він. — Я хочу врятувати цей ліс.
Щойно він переступив межу, позаду пролунав сильний порив вітру.
Обернувшись, Левко побачив, що стежка, якою він прийшов, зникла.
Замість неї стояла суцільна стіна дерев.
— Назад дороги вже немає... — прошепотів він.
Прадавній Ліс зустрів його незвичайною тишею.
Тут не було чути ні людських голосів, ні гавкоту собак, ні співу півнів.
Лише шелест листя.
Іноді здавалося, що дерева перешіптуються між собою.
Левко йшов обережно, уважно роздивляючись усе навколо.
Старезні дуби здіймалися високо в небо.
Їхні стовбури були вкриті мохом і лишайниками, а могутнє коріння нагадувало кам'яні хвилі.
Раптом він помітив дивину.
На одному з дерев хтось вирізьбив стародавній знак — дубовий листок, обведений колом.
Точно такий самий, як на його амулеті.
— Дідусь теж бачив це... — тихо сказав Левко.
Минуло кілька годин.
Ліс дедалі більше заплутував стежки.
Дорога, якою Левко щойно пройшов, раптом зникала.
Дерева ніби змінювали свої місця.
Юнак дістав щоденник.
На карті стежка мала пролягати просто.
Та перед ним здіймалася непролазна хаща.
— Як таке можливо?..
Раптом почувся знайомий крик.
— Уу-хуу...
Біла сова!
Вона сиділа на гілці старого дуба й уважно дивилася на Левка.
Птах змахнув крильми й перелетів трохи далі.
Наче кликав за собою.
— То це ти показуєш дорогу...
Левко рушив слідом.
І сталося диво.
Щойно він пішов за совою, дерева ніби самі розступилися, відкриваючи вузеньку стежину.
Незабаром вони вийшли до невеликого струмка.
Вода була такою прозорою, що на дні можна було порахувати кожен камінець.
Левко нахилився напитися.
Та раптом у воді він побачив своє відображення.
Воно усміхалося.
Хоча сам він не усміхався.
Юнак різко відсахнувся.
Відображення ще мить дивилося на нього...
А потім зникло.
По воді лише пробігли легкі кола.
— Це... було насправді?..
Сова тихо злетіла зі своєї гілки.
Наче поспішала вести його далі.
Сонце вже схилялося до заходу.
Левко відчув утому.
Нарешті він знайшов невелику галявину, де вирішив перепочити.
Посеред неї росла самотня береза.
Її біла кора світилася в останніх променях сонця.
Юнак розпалив маленьке багаття.
Дістав зі своєї торби хліб і воду.
Раптом дерева навколо зашелестіли.
Цього разу голосів було багато.
Вони звучали тихо, майже нечутно.
— Він прийшов...
— Нарешті...
— Почалося...
Левко підвівся.
— Хто тут?
У відповідь почувся лише вітер.
Та біла сова не зводила погляду з темряви між деревами.
Наче там хтось стояв.
Левко міцніше стиснув свій дерев'яний посох.
І саме тоді серед сутінків на мить промайнула постать жінки у світло-зеленому вбранні.
Вона мовчки дивилася на нього.
А за мить розчинилася між деревами, ніби була створена з вечірнього туману.
— Берегиня... — ледь чутно прошепотіло листя.
Левко затамував подих.
Він ще не знав її імені.
Але серцем відчув: Прадавній Ліс зробив перший крок назустріч йому.
Створи ілюстрацію до цього розділу
