Спочатку:
На сторінку книги
Місячне озеро
Після зустрічі з Тінню Прокляття у Святилищі Хранителів запанувала тиша. Та це була не спокійна тиша. Вона ніби чекала чогось неминучого.
Левко стояв біля почорнілого дуба, торкаючись його шорсткої кори.
— Я ще можу тобі допомогти? — тихо запитав він.
У відповідь почувся ледве вловимий шелест:
— Поспішай...
Юнак здригнувся.
Берегиня підійшла ближче.
— Ліс починає слабнути. Прокляття дісталося місць, які століттями були недоторканними.
— Тоді нам не можна зволікати.
Берегиня сумно кивнула.
— Попереду на тебе чекає Місячне озеро. Там ти отримаєш відповідь, яку шукаєш... але будь готовий, що правда не завжди приносить полегшення.
Вони вирушили ще до світанку.
Попереду йшла біла сова, легко ковзаючи між деревами. Лісовик мовчки замикав ходу, уважно вдивляючись у кожну тінь.
Чим далі вони заходили, тим дивовижнішим ставав ліс.
Замість звичайних папоротей росли високі сріблясті трави.
На гілках дерев розквітали білі квіти, що світилися ніжним блакитним світлом.
Струмки дзюркотіли так мелодійно, ніби співали стародавню пісню.
— Це місце називають Стежкою Місяця, — пояснила Берегиня. — Нею можуть пройти лише ті, кого визнав Прадавній Ліс.
Левко мовчки слухав.
Йому здавалося, що сам ліс став ближчим. Він уже не лише чув дерева — він відчував їхній настрій.
До вечора вони вийшли на широку галявину.
Посеред неї лежало озеро.
Його вода була такою прозорою, що скидалася на велетенське дзеркало.
Над ним не було жодної хвилі.
Навіть вітер не насмілювався торкнутися його поверхні.
Саме тоді над лісом зійшов повний місяць.
Його срібне світло впало на воду.
І озеро ожило.
На його поверхні почали мерехтіти тисячі маленьких вогників.
— Це... неймовірно... — прошепотів Левко.
Берегиня усміхнулася.
— Саме тому його називають Місячним.
Раптом біла сова тихо скрикнула.
На протилежному березі озера з'явилася постать.
Молода дівчина.
Вона була одягнена в довгу сріблясто-блакитну сукню, яка нагадувала місячне світло. Її довге світле волосся спадало майже до пояса, а очі світилися лагідним срібним сяйвом.
Вона стояла босоніж на самій воді.
Наче озеро тримало її.
Левко затамував подих.
— Це... людина?
Берегиня відповіла тихо:
— Ні.
— Тоді хто вона?
— Вона приходить лише тоді, коли цього бажає саме озеро.
Дівчина повільно усміхнулася.
Її голос був тихим, мов вечірній вітер.
— Левку...
— Ти знаєш мене?
— Я знаю твоє серце.
Юнак повільно підійшов ближче.
— Хто ти?
Вона мовчала кілька секунд.
— Мене називають Хранителькою Місячного Озера.
Дівчина простягнула руку.
Озеро засвітилося ще яскравіше.
— Подивися у воду.
Левко нахилився.
Та цього разу вода показала не минуле.
Вона відкрила майбутнє.
Він побачив Великий Дуб.
Його листя опадало.
Коріння вкривалося темними тріщинами.
Навколо дерева стояли люди.
Вони плакали.
Потім усе змінилося.
Великий Дуб знову зазеленів.
Ліс ожив.
Діти сміялися на галявинах.
Птахи співали.
Та самого Левка серед них не було.
Юнак різко відступив.
— Чому?..
Хранителька сумно подивилася на нього.
— Бо кожне велике спасіння має свою ціну.
— Яку?
Вона не відповіла.
Лише тихо сказала:
— Незабаром ти сам дізнаєшся.
У цю мить поверхня озера раптом здригнулася.
Місячне світло згасло.
З глибини води почали підніматися чорні кола.
Біла сова голосно закричала.
Лісовик миттєво виставив перед собою посох.
Берегиня зблідла.
— Вона знайшла нас...
— Хто?
Із самого центру озера повільно піднялася темна постать.
Це була не Тінь Прокляття.
Хтось інший.
Вищий.
Давніший.
Його очі палали холодним синім світлом.
Незнайомець мовчки подивився на Левка.
А тоді промовив лише одне слово:
— Спадкоємець...
Від цього голосу здригнулися дерева, а вода Місячного озера вкрилася срібними хвилями.
Левко ще не знав, що перед ним стоїть той, хто багато століть тому став причиною давнього прокляття.
Далі буде...
