Спочатку:
На сторінку книги
Мовчазний лісовик
Ліс завмер.
Навіть вітер перестав ворушити листя. Світло, що лилося крізь крони дерев, стало тьмянішим, а навколо Священного Гаю запанувала тривожна тиша.
Левко міцніше стиснув дерев'яний посох.
— Що це було? — пошепки запитав він.
Берегиня прислухалася.
— Хтось спостерігає за нами.
Раптом із гущавини почувся важкий тріск гілок.
Біла сова злетіла з плеча Берегині й почала кружляти над галявиною, голосно перегукуючись.
З-за дерев вийшла висока постать.
Левко затамував подих.
Перед ним стояв чоловік, але водночас він здавався частиною самого лісу. Його довге сиве волосся було переплетене з тонкими гілочками, борода нагадувала сивий мох, а плащ був схожий на кору старого дуба. На плечах росли зелені папороті, а в руках він тримав довгий посох із кореня дерева.
Його зелені очі світилися, мов смарагди.
Та найбільш дивним було інше.
Він мовчав.
Довго дивився на Левка, не промовляючи жодного слова.
— Це він, — тихо сказала Берегиня. — Хранитель стежок. Лісовик.
Левко ввічливо схилив голову.
— Радію знайомству.
Лісовик лише ледь кивнув.
Потім повільно підійшов до юнака й поклав свою шорстку долоню на його плече.
У ту ж мить Левко побачив дивне видіння.
Він ніби стояв на цьому самому місці сотні років тому.
Навколо росли молоді дерева.
По галявині бігали діти.
Люди разом із берегинями садили дуби, дякували землі за врожай, співали пісень.
А посеред галявини вже височів Великий Дуб.
Потім усе змінилося.
Небо почорніло.
З'явилася темна постать.
Земля здригнулася.
Ліс наповнився криком.
Видіння обірвалося так само раптово, як і почалося.
Левко відступив на крок.
— Я... я це бачив...
Берегиня сумно всміхнулася.
— Лісовик не говорить словами. Він говорить пам'яттю.
Лісовик обернувся й повільно рушив вузькою стежкою.
Час від часу він торкався рукою кори дерев, ніби вітався з ними.
— Нам іти за ним? — запитав Левко.
— Так. Він рідко довіряє людям. Якщо покликав тебе — це добрий знак.
Вони йшли майже до вечора.
Дорога ставала дедалі важчою.
Повсюди лежали повалені дерева.
Деякі були почорнілі, ніби їх торкнулася невідома хвороба.
Левко присів біля одного з дубів.
Його кора була холодною.
Юнак заплющив очі.
— Що з тобою?..
У відповідь почув слабкий шепіт.
— Ми... втрачаємо... силу...
Левко різко розплющив очі.
— Берегине...
— Що сталося?
— Я чув дерево.
— І що воно сказало?
— Воно помирає.
Берегиня сумно схилила голову.
— Прокляття повільно виснажує весь Прадавній Ліс.
Незабаром вони вийшли до великої кам'яної брами, майже повністю оплетеної плющем.
На її верхівці були вирізьблені давні слова:
«Лише той, хто несе світло в серці, побачить шлях.»
Лісовик зупинився.
Він підняв свій посох і легко торкнувся брами.
Нічого не сталося.
Потім жестом запросив Левка.
Юнак нерішуче поклав долоню на холодний камінь.
Його дерев'яний амулет раптом засвітився теплим золотавим світлом.
Стародавні руни ожили.
Камінь затремтів.
Повільно, зі скрипом, брама почала відчинятися.
За нею відкривалася прихована долина.
Посеред неї росли дивовижні дерева зі сріблястим листям, а в повітрі кружляли маленькі вогники, схожі на світлячків.
У самому центрі здіймався древній кам'яний вівтар.
Лісовик уперше за весь день усміхнувся.
Він мовчки показав на вівтар.
Берегиня тихо сказала:
— Це Святилище Хранителів.
Саме тут починається шлях до Серця Лісу.
Левко відчув, як його серце забилося швидше.
Він зробив крок уперед, навіть не здогадуючись, що попереду на нього чекає перше справжнє випробування, яке відкриє не лише силу його серця, а й одну з найбільших таємниць Прадавнього Лісу.
