Спочатку:
На сторінку книги
Тінь Прокляття
Холодний вітер пронісся над Святилищем Хранителів.
Чорний туман повільно стелився землею, огортаючи дерева. Сріблясте листя втрачало своє сяйво, а світлячки один за одним гасли, ніби їх поглинала невидима темрява.
Левко не відводив погляду від істоти.
Вона була високою, закутаною в довгий чорний плащ, що більше нагадував живу тінь, ніж тканину. Її обличчя приховував морок, а з-під каптура світилися лише бурштинові очі.
Навколо неї не було чути жодного звуку.
Навіть земля ніби боялася торкатися її кроків.
— Хто ти? — голосно запитав Левко.
Тінь мовчала.
Берегиня стала поруч із юнаком.
— Не слухай її... що б вона не сказала.
— Вона говоритиме?
— Так.
І її слова завжди схожі на правду.
Раптом істота простягнула руку.
Темрява навколо неї закружляла, мов дим.
І пролунав голос.
Він був тихим, але пронизував до самого серця.
— Левку...
Юнак здригнувся.
— Звідки ти знаєш моє ім'я?
— Я знаю кожного, кого торкнулося прокляття...
Лісовик ударив посохом об землю.
Із землі виросло коріння, яке стало живою перепоною між Левком і Тінню.
Та істота лише всміхнулася.
— Ти думаєш, вони розкажуть тобі всю правду?
Левко мовчав.
У його серці ворухнувся сумнів.
Тінь зробила ще один крок.
— Вони сказали, що ліс урятував тебе.
Але не сказали, що забрав натомість.
Берегиня зблідла.
— Замовкни!
Та було вже пізно.
Левко відчув, як усередині нього щось здригнулося.
— Що... вона має на увазі?
Берегиня мовчала.
Її очі наповнилися смутком.
Тінь засміялася.
Її сміх був схожий на шелест сухого листя восени.
— Бачиш?
Навіть зараз вони бояться сказати тобі правду.
Раптом амулет на грудях Левка засяяв золотим світлом.
Тепло розлилося по всьому тілу.
Темрява відступила на кілька кроків.
Тінь зашипіла.
— Світло Великого Дуба...
Воно ще живе...
Левко інстинктивно поклав руку на амулет.
Перед його очима промайнуло видіння.
Великий Дуб.
Його могутнє коріння.
Золоте світло.
І маленька дитина, що лежала непритомна біля його коріння.
Потім усе розчинилося.
Юнак зрозумів.
Амулет не просто оберігав його.
Він був частиною сили Великого Дуба.
Тінь підняла руки.
Чорний туман почав перетворюватися на довгі темні щупальця.
Вони повільно потягнулися до дерев.
Там, де торкалася темрява, кора вкривалася чорними тріщинами.
Дерева застогнали.
Левко почув їхній біль.
Він більше не міг стояти осторонь.
— Досить!
Юнак вибіг уперед.
Він поклав долоню на стовбур найближчого дуба.
— Не бійтеся... Я тут.
Дерево затремтіло.
Його золоте світло почало повертатися.
Одне.
Потім друге.
Потім третє дерево.
Наче саме співчуття Левка стало для них цілющими ліками.
Берегиня усміхнулася.
— Він зрозумів...
Лісовик повільно схилив голову.
— Серце... Хранителя...
Тінь відступила ще на кілька кроків.
Її очі спалахнули гнівом.
— Це лише початок...
Вона розчинилася в чорному тумані.
Разом із нею зникла й темрява.
Святилище знову наповнилося співом птахів.
Та радість тривала недовго.
Берегиня підійшла до одного зі старих дубів.
Його кора залишилася почорнілою.
Вона торкнулася її долонею.
І тихо прошепотіла:
— Прокляття стало сильнішим...
Левко наблизився.
— Що це означає?
Берегиня подивилася йому в очі.
— Тінь уже знає, хто ти.
Вона зробить усе, щоб ти ніколи не дійшов до Серця Лісу.
Лісовик підняв погляд на небо.
Біла сова кружляла високо над кронами дерев.
Та цього разу її крик був не попередженням.
Він був закликом.
Закликом поспішати.
Бо десь у самому серці Прадавнього Лісу почало пробуджуватися древнє зло, яке спало багато століть.
