Спочатку:
На сторінку книги
Берегиня Прадавнього Лісу
Левко повільно ступив на старий дерев'яний місток. Дошки тихо поскрипували під ногами, а прозорий струмок унизу дзюркотів так лагідно, ніби співав давню колискову. З кожним кроком юнак відчував, як повітря навколо стає теплішим, а серце б'ється дедалі швидше.
На іншому березі його чекала незнайома жінка.
Вона стояла нерухомо, мов сама була частиною лісу. Її світло-зелена сукня нагадувала молоде листя, а довге золотаво-русяве волосся м'якими хвилями спадало на плечі. Вінок із лісових квітів прикрашав її голову, а в очах світилися мудрість і спокій.
Біла сова безшумно опустилася їй на плече.
— Ласкаво просимо, Левку, — лагідно промовила жінка.
— Хто ви?
Вона усміхнулася.
— Люди давно забули моє ім'я. Але духи лісу називають мене Берегинею.
Левко затамував подих.
— То легенди були правдивими...
— Легенди народжуються з правди, яку люди з часом починають вважати казкою.
Берегиня зробила кілька кроків уперед.
— Я чекала на тебе багато років.
— Але звідки ви знали, що я прийду?
— Бо Великий Дуб знав.
Юнак мовчав.
— Він відчув твоє серце ще тоді, коли ти був дитиною.
Левко здивовано підняв очі.
— Що це означає?
Берегиня не відповіла відразу.
Вона лише простягнула руку.
— Ходімо.
Вони рушили вузькою лісовою стежкою.
Дерева навколо були незвичайними. Їхня кора мала сріблястий відтінок, а між корінням росли квіти, що тихо світилися блакитним світлом.
— Тут починається Священний Гай, — сказала Берегиня. — Це місце, куди не можуть потрапити люди із жадібністю чи ненавистю в серці.
— Тому я зміг сюди пройти?
— Саме так.
Попереду з'явилося невелике озеро. Його вода була прозорою, мов кришталь, а поверхня залишалася нерухомою, незважаючи на легкий вітер.
— Це Дзеркальне Озеро, — мовила Берегиня. — Воно показує не зовнішність, а душу.
— Душу?..
— Подивися.
Левко обережно нахилився над водою.
Спочатку він побачив своє звичайне відображення.
Та за мить вода змінилася.
Замість молодого травника він побачив маленького хлопчика, який лежав непритомний серед густого лісу.
Навколо нього кружляло дивне золотаве світло.
Поруч стояли тіні, схожі на духів дерев.
Вони простягали до дитини руки.
— Це... я?
Берегиня сумно кивнула.
— Багато років тому ти заблукав у Прадавньому Лісі.
— Але мені казали, що мене знайшли мисливці...
— Люди знайшли тебе лише вранці. Уночі тебе врятував сам ліс.
Левко мовчав.
Його серце калатало.
— То це правда?..
— Так.
Берегиня торкнулася води кінчиками пальців.
Хвилі розійшлися по озеру.
— Відтоді частинка сили Прадавнього Лісу живе в тобі. Саме тому ти чуєш голоси дерев.
Юнак повільно опустив голову.
Тепер усе ставало зрозумілим.
І дивний шепіт.
І біла сова.
І щоденник діда.
І сон про Великого Дуба.
Раптом тиша змінилася.
Біла сова різко здійнялася в небо.
Її крик луною прокотився між деревами.
Берегиня насторожилася.
— Вони прийшли...
— Хто?
З-за дерев почувся глухий тріск.
Земля здригнулася.
Десь удалині дерева почали тривожно шуміти.
— Тіні прокляття, — тихо сказала Берегиня. — Вони відчули, що спадкоємець Великого Дуба увійшов до Священного Гаю.
Левко міцніше стиснув свій посох.
— Що мені робити?
Берегиня подивилася йому в очі.
— Не бійся.
Пам'ятай: справжня сила народжується не зі страху, а з любові.
У цю мить золотавий амулет на грудях Левка раптом засвітився м'яким теплим світлом.
Дерева навколо відповіли тихим шелестом.
І вперше юнак почув не окремі слова, а цілісне звернення Прадавнього Лісу:
— Ласкаво просимо додому, Левку...
Він завмер.
Серце підказувало йому, що це лише початок великої подорожі. Попереду на нього чекали випробування, які змінять не лише його власну долю, а й майбутнє всього Прадавнього Лісу.
