Спочатку:
На сторінку книги
— Вдягни маску, — невдоволений голос батька висмикнув мене з думок, в яких я рятувалася від атмосфери, що панувала, усередині карети.
Сьогодні вперше лорд Браер вирішив відвідати захід сезону і супроводити мене на нього, як мав робити весь цей час. І саме сьогодні це стало для мене ще тим випробуванням.
— Ми ще не приїхали, — відгукнулася я, роздивляючись густий зелений ліс, через який нас везла карета.
Ардашта залишилась за спинами. Сьогодні захід влаштовував один з віконтів у своєму заміському маєтку на березі великого лісного озера. І дорога до нього була довгою.
— А я сказав — вдягни маску, — повторив голова роду.
Після вчорашнього дійства з кіньми, він майже не говорив до мене. І це тішило. І від цього не хотілося відмовлятися через власну впертість.
Зітхнувши, я покрутила в руках тонку маску в біло-смарагдових кольорах і притулила її до обличчя.
— Так краще, батьку?
Я почула шелестіння тканини, це він повернувся до мене.
— Так.
Це було останнє, що я почула у тій кареті. Ми ще довго їхали у тиші. Я насолоджувалася краєвидом з вікна і рахувала вдихи та видихи. Поки карета не почала повертати, а потім у вікні з’явилося те саме величезне озеро з дзеркальною поверхнею. Триповерховий маєток з біло-рожевого каміння на березі здавався на фоні водойми дитячою іграшкою — не більше!
Тоді лорд Браер знову звернувся до мене:
— Поводься гідно, Емілі. Не змушуй мене червоніти.
Це пролунало настільки дивно, що я ледве не розсміялася. В останню мить лише згадала, що обіцяла сама собі і сестрам не дражнити батька сьогодні, і першою вийшла з карети, яка зупинилася біля мармурових сходів.
Нас зустріли і майже одразу провели широкими коридорами до танцювальної зали, в якій вже лунала некваплива тиха музика. Бал-маскарад ще не почався, гості розважалися розмовами та напоями, хтось блукав приміщенням, роздивляючись велику кількість гобеленів на стінах.
— Не відходь на мене, — наказав лорд Браер, варто нам було зробити крок у залу з невисокою стелею та десятком важких світильників під нею.
Я не відповіла, озирнулася, в пошуках знайомих облич.
Помітила Луїзу у компанії інших леді, сьогодні дівчина вдяглася у чорно-золоті кольори і розпустила темне волосся. Маску на довгій ніжці вона тримала в руках.
Побачила старшого лорда Шерве, которий розмовляв з графом, за якого батько хотів мене видати заміж. А от його сина ніде видно не було. Як і принца Ретільванії.
Я насупилася, та замислитися з цього приводу не встигла, бо знайшла поглядом людину, яку насправді шукала тут.
Гідеон Браер стояв біля вікна, тримав в руках келих і оглядався. Він помітив мене за мить і скинув брови. А я хитнула головою і кивнула в бік батька, який поки не квапився залишити мене саму.
А за мить він вже згадав, нащо поїхав на чергове свято сезону.
— Ходімо, — короткий наказ в мій бік.
Батько навіть не озирнувся, не чекав поки я зрозумію його та підхоплю білу спідницю сукні. Він вже неквапливо йшов залою, а мені довелося ледве не бігти, щоб наздогнати його.
І звісно ж лорд Браер йшов до графа.
— Лорде Гувін, — він зупинився поряд з батьком Крістіана і навіть не поглянув у його бік. Не привітав.
І хто кого зараз змушує червоніти?
— Лорде Гувін, — повторила я привітання, зупинившись позаду батька. — Лорде Шерве.
Обидва чоловіки кивнули мені і повернулися до голови роду.
— Давно вас не було видно на святах, Майлзе, — з легкою посмішкою почав розмову граф, наче вони з батьком досі були добрими друзями.
— Були інші справи, — коротко відповів той, досі не привітавши лорда Шерве. — А зараз з’явилася справа і тут. Графе, я б хотів поговорити з вами. Без свідків.
Чесно, зараз мені захотілося провалитися крізь підлогу від сорому.
— Звісно, — Фред, здавалося, не помічав нічого дивного. Змахнув рукою, запропонувавши пройтися залою. — Я знаю місце, де нас ніхто не потурбує. Та сподіваюся, що ви не збираєтеся обговорювати справи на святі. Для цього є більш доречні місця.
— Ні-ні, що ви, — тон батько пом’якшав. — Я хотів обговорити…
Обидва лорди неквапливо пішли геть. І якщо граф озирнувся і кивнув лорду Шерве, то мій батько навіть по мене забув.
— Я щиро перепрошую за все це, лорде Шерве, — промовила я, повернувшись до батька Крістіана. — Гадки не маю, що найшло на мого батька.
Чоловік відповів мені з м’якою посмішкою, від якої помолодшав років на десять.
— Не всі дії своїх батьків ми можемо прийняти та пояснити, леді Браер. Вам нема через що перепрошувати.
Від його відповіді стало трохи легше. Я кивнула.
— Дякую, лорде Шерве. Перепрошую, та я теж вас полишу.
— Насолоджуйтеся, святом.
Та про це я поки навіть не думала. Знайшла поглядом Гідеона, біля якого вже з’явилося кілька леді. Їхній сміх було чутно здалеку.
Перетнула залу, наблизилася і кивнула родичу, зупинившися за спинами жінок:
— Гідеоне.
— Перепрошую, леді, — посмішка на чоловічому обличчі здригнулася, — я маю поговорити з сестрою.
— Ви ж пам’ятаєте, що обіцяли мені танець, лорде Браер, — стрільнула поглядом з-під густих вій одна із дам.
— Звісно, леді Дейлет, — чемна відповідь від брата.
І за мить він вже опинився поряд, підлаштувався під мій крок.
— Не думала, що ти тут з’явишся, — тихо промовила я.
— В сенсі? — Гідеон здивовано поглянув на мене. — Я ж тобі вчора написав.
— Написав? — настала моя черга дивуватися. — Листа від тебе не було.
— Я посилав хлопчину з заїжджого двору, в якому зупинився, він казав… Батько!
— Він перехопив твого листа, — зітхнула я, зрозумівши, що коїться. — Тобто він знає все, що ти там написав.
— На щастя, там я сказав лише те, де зупинився. І що буду присутнім на цьому святі, — Гідеон зупинився і зробив крок до вільного вікна, яке прикрашали важкі бордові штори. — Як справи вдома?
— Вчора він продав майже всіх наших коней, — пробурмотіла я. І коротко переказала події того дня. Брат супив брови і невдоволено хитав головою. А потім посміхнувся: — Ну хоча б ти залишила Буревія. Хоча б одна гарна новина.
— На тлі всіх інших — так, — погодилася я. — На коли тобі призначили аудієнцію?
Варто було цьому питанню пролунати, як настрій брата спаскудився.
— Через три тижні, — відповів він.
— Це ж кінець сезону! Не повірю, що в короля немає часу на коротку зустріч з тобою.
Гідеон зітхнув:
— Тому я хотів попросити в тебе допомоги.
— В мене? Ти хочеш, що я поговорила з кронпринцом?
Брат кивнув:
— Нам треба прискорити весь цей процес. Наскільки я бачив, батько зараз спілкується з графом. Як гадаєш, з якого приводу?
Його слова змусили мене здригнутися.
— Варіанта два. Або з приводу одруження на мені, або через те, що ми дізналися одну таємничку.
— Навіть не знаю, яка з цих тем була б кращою, — пробурмотів Гідеон. А потім струснув головою і спитав: — То що, спробуєш через принца домовитися про більш швидку аудієнцію?
— Звісно, — я озирнулася. — Якщо він сьогодні з’явиться на святі.
— Я бачив королівську карету. Якщо це не його величність сьогодні прибув на захід, то в тебе буде можливість.
— Або ні, — промовила я, помітивши, як в наш бік рухається Майлз Браер.
Батько йшов швидким та впевненим кроком. Про те, що у звичайному житті він часто прибігав до допомоги тростини, зараз нічого не говорило. А от вираз його обличчя був дуже красномовним.
— Емілі, я забороняю тобі спілкуватися з цією людиною, — його шипіння стало чутно ще до того, як Майлз Браер опинився поряд.
— І я радий бачити вас, батьку, — відповів замість мене Гідеон, коли чоловік зупинився навпроти мене. — Нарешті ви знайшли час, щоб відвідати бодай один захід цього сезону.
Майлз Браер наче не почув цих слів, схопив мене трохи повище ліктя і потягнув в бік. Його пальці з силою стискали мою руку, але я мовчала. Мовчала доти, доки батько не відпустив мене.
— Вашу поведінку бачила більшість аристократів, — промовила я, випроставшись і поглянувши на батька.
— Не мою, а твою, — злість вихлюпнулася у мій бік. — Ти не маєш жодного права спілкуватися з цією людиною. Зрозуміла?
— «Ця людина» — мій брат, — різко відгукнулась я. — Те, що ви відмовилися від нього, цього не змінює. І сьогодні свято, коли всі один з одним спілкуються. Тому я не бачу і не розумію тієї проблеми, яку ви намагаєтеся створити, батьку.
Лорду Браер знадобилося кілька миттєвостей, щоб вдихнути та повільно видихнути. Здавалося, що таким чином він знаходить вихід для своєї люті. А потім…
— Я домовився з графом, — його слова вдарили мене, — за два тижні ти виходиш за нього заміж.
Він змовк. Губи не рухалися. Та ці слова раз у раз продовжували повторюватися у вухах. Знову і знову. І знову.
— Що?.. — тільки і змогла видихнути я, відступила на крок.
