Спочатку:
На сторінку книги
***
— Стайня згоріла, — сумний голос сестри змусив мене скривитися.
З того випадку минуло півдня. Я оговталася вже у маєтку. На крик сестри збіглися слуги, конюх. Мене витягли з полум’я, коней вивели. Але споруду врятувати не встигли.
— Щоб його, — прошепотіла я, відвівши погляд.
— Що трапилося? — сестра підсіла ближче до мене, схопилася тремтячими пальцями за мою долоню. — Як ти там опинилася? З чого почалася пожежа?
Якби я знала. Якби могла сказати тобі правду, сестро.
— Я нічого не пам’ятаю, — тихо пробурмотіла у відповідь. — Я, здається, відчула дим. Тому і пішла туди. Перевірити.
По сірих очах навпроти було видно, що вона мені не вірить. І за мить Джозі це підтвердила словами.
— Батько каже, що це може бути, як в нашої прабабусі. Мозок слабшає. Але я не хочу йому вірити. Емілі, скажи, що ти не втрачаєш глузд, прошу тебе.
Я сумно посміхнулася до сестри:
— Я схожа на навіжену?
— Ти надто часто робиш дивні речі, — вона кисло відповіла на посмішку. — Але не скажу, що це схоже на божевілля.
— І на цьому дякую, — я сіла на ліжку та закашлялася.
— Тобі треба відпочивати, — Джозі зреагувала миттєво — опинилася поряд та надавила мені на плечі. — Скоро новий захід у королівському палаці. Не хотілося б, щоб ти при королі якусь дурість вчинила.
— Мені треба подихати свіжим повітрям, і все пройде, — запевнила я її, намагаючись очима знайти щоденник Хісарії.
Куди я його поділа перед тим, як полишити кімнату? Я нічого не пам’ятаю! Знову!
Мій стан мене бентежив. Але більше за все мене бентежило те, що Джозі може про щось дізнатися. Сестрі таємницю я довірити не могла. Вона б не втримала її при собі.
Не через те, що хоче мені нашкодити — ні! Просто вона така сама по собі.
— Я відчиню вікно, — зголосилася вона. — А ти відпочивай. Не хочу, щоб батько вирішив, наче ти збожеволіла. Він тоді тебе замість Ребеки кудись відправить.
— Може це і найкращий варіант, — видихнула я, впавши на подушки. — Тоді не доведеться обирати чоловіка, щоб вдовольнити потр*** нашого батька.
Сестра скривилася і відчинила віконце.
— Відпочивай, — повторила вона, перевірила, щоб я не сіпалась у ліжку. — Я потім принесу тобі вечерю.
Сказавши це, вона поцілувала мене у лоба, як робила колись мама, і залишила насамоті. Та варто було дверям зачинитися за сестрою, як я схопилася і незабаром перевернула кімнату у пошуках щоденника Хісарії.
В якийсь момент мені здалося, що я його загубила. І ніколи не згадаю, де саме це зробила. Однак варто було лише припустити цю думку, як я знайшла книгу поряд з рослинами. Вона стояла притиснута горщиком до стіни і чекала на мене.
Я впала на коліна, схопила її і видихнула до сторінок:
— Втрата пам’яті. Я втрачаю спогади. Я не пам’ятаю, що робила. Хісаріє, допоможи.
Та на цей запит зачарована книга ніяк не відгукнулася.
— Трясця! — прошепотіла я, відкинувши від себе книгу.
І наткнулася поглядом на рослини. Щось клацнуло у мозку.
— Це через вас, — видихнула я, з побоюванням, дивлячись на зелені паростки. — Це завжди через вас. Що ж ви таке?
Відповідь на це питання я мала знайти якомога швидше, щоб не повторити долю ґрунту у горщику. Якщо ці рослини так діють на мене… Треба бути обережніше.
Я відсунулась від того, що вбило кімнатне дерево. І знайшла поглядом пляшечки з фарбою, які колись встигла заховати під ліжком.
Вони стояли там, наче нагадуванням про те, що гроші для родини були більш важливими, ніж мій стан. І в мене залишалася лише доба, щоб закінчити те, що я пообіцяла брату.
Зітхнувши, я знову звернулася до щоденника прабабусі і попросила її показати мені заклинання, з допомогою яких я робила фарбу.
***
Десь у Dra'ed Widior
— Ти відчув це? — холодний голос прокотився приміщенням, що знаходилося усередині великого дерева.
Колись раніше тут панував суцільний безлад. Та зараз всі речі стояли на своїх місцях, стіл у центрі був чистим, а книжки та сувої займали місце на полицях, що проростали прямо з кори.
— Так, я це відчув, — його співрозмовник стояв у тіні, світляки, що ширяли у повітрі, вихоплювали тільки блиск золотої прикраси в його гострому довгому вуху. — Це маю зробити я?
— Ні, — постать у сірій довгій мантії озирнулася до ельфа, який змінив долю усього їхнього народу. — Ти і так вже багато часу пробув у світі людей. Та я все одно маю для тебе завдання, Реардсе.
— Що я маю зробити, мій королю?
Хижа посмішка промайнула на тонких вустах того, хто повернувся у Чарівний гай приблизно сотню років тому. Хто встиг змінити стан речей, посісти місце, яке займав колишній Головний друїд. І навіть перевершити його.
— Підготуй його до подорожі. Це має зробити той, хто відчує господаря цієї магії. Ти не зможеш, а я не полишу Драед Відіор. Принаймні, поки що.
Реардс тільки голову схилив. Перед цим ельфом він готовий був так вчинити. Тільки перед тим, хто власноруч вбив його клятого батька, який ні на що не був здатен.
— Канкенстіма покликати?
— Ні, — король хитнув головою, а в зелених очах спалахнув хижий блиск. — Вони не допоможуть. Тільки можуть завадити. Роби. Ми повернемо собі те, що забрали в нас люди.
Реардс схилився низько-низько і вийшов з дерева. Озирнувся у пошуках свого вовка-супутника і вкотре вжалив себе думкою, що минуло вже багато років з його смерті.
