Раді Вас бачити!

***

— Як все пройшло? — я стояла посеред невеликої затхлої кімнати, що знаходилася на другому поверсі заїжджого двору.

З вікна було видно ратушу і велику головну площу, та всередині все кричало про те, що ми знаходимося не у столиці Ретільванії, а десь на її околицях. Чи то в Торні, чи в Хонвілі.

Брат зустрів мене з серйозним виразом обличчя і легким подивом в очах.

— Не чекав, що батько тебе відпустить до мене, — замість привітання промовив він і обійняв мене.

Судячи з пилу на його чоботях, Гідеон і сам нещодавно повернувся.

Він розвів руками і озирнувся:

— Навіть не знаю чим тебе пригостити, сестро. Хочеш води?

— Ні, — я посміхнулася і кивнула у бік одинокого стільця біля вікна. — Можна сісти?

— Звісно, — Гідеон підсунув мені стілець і підхопив під руку, коли я похитнулася. — Все добре?

— Без магії я б з дому не вибралася, — кивнула я. А потім насупилася і поквапила його. — Ти ж був сьогодні у короля? Доріан переказав тобі? Що він сказав?

— Був, — коротко відповів він і сів на вузьке ліжко. З матрасу та подушки вирвався клуб пилу. — Дякую тобі за допомогу…

— Мені не подобається твій тон, — звузивши очі, промовила я. — Король відмовив тобі?

— Не те що прямо відмовив, — Гідеон сперся ліктями на коліна і провів долонями по щоках. — Але і не погодився прибрати нашого батька від панування над родиною. Для цього треба трохи більше, ніж моє бажання.

— Ті рослини, — я схопилася зі стільця, відчувши приплив сил. — Король має знати і…

— І що тоді? — Гідеон перервав мене. — Ти впевнена, що це нашкодить тільки батьку, а не всій родині? А ти впевнена у тому, що король не знає про ті плантації?

— Про що ти? — я застигла на місці і здивовано поглянула на брата. — Хочеш сказати, що корона може покривати це?

— Пам’ятаєш перший захід? — спитав він, звузивши очі. — Батько тоді вперше не супроводжував тебе. Чому?

Я застигла, відчуваючи, як у мозку щось поступово рухається з сильним скрипом.

— Бо він вже був в палаці, — відповіла я. — Але ж це не означає нічого. У нього могли бути і інші справи. І…

— Так, я погоджуюсь з тобою, — Гідеон встав і зробив крок до мене. — Скажу як є, сестро. Я не знаю, що робити. Спочатку задум з тими рослинами був добрим. Це мало бути сильним важелем. Але зараз… якщо король знає, то я точно не стану вашим захисником. А якщо ні… пляма, яка покриє ім’я родини, буде надто великою.

— І що ти пропонуєш? — я скинула брови. — Залишити все, як є? Він з кожним днем перетинає все нові і нові межі. І якщо корона поки не знає, чим він займається… колись все стане відомо. І пляма стане ще більшою, ніж зараз.

— Ні, цього я не пропоную, — він похитав головою, зариваючись пальцями у волосся. — Ти зможеш дізнатися, що відомо короні?

— Я?!

Гідеон звів на мене погляд, в якому читався лише відчай.

— Ти. Бо тепер ти наречена кронпринца.

— Я… Я не знаю, Гідеоне. Як ти собі це уявляєш? Я що, маю прямо спитати короля чи не покриває він нашого батька, який вирощує заборонені рослини з Південної Детії?! Чи маю залізти в якісь документи? Як мені це зробити?

— Спитати в принца? — невпевнено запропонував брат. — Може він щось знає?

— А це ти як собі уявляєш? — пирхнула я, ходячи по кімнаті від стіни до стіни. — Доброго дня, ваша високосте, а не траплялися вам часом документи про плантації на півдні? Так-так, ті самі, які належать моєму батькові. Може підскажете, чи відомо його величності, що там вирощується?

Нервовий сміх став мені відповіддю.

Брат притис долоні до рота, та сміх все одно проривався.

— Це в тебе істерика? — спитала я, насупившись. — Не на часі, Гідеоне. Ми маємо зараз зібратися і щось вигадати. Батько вже казав щось про заручини Джозі з графом. І Ребеку він теж комусь планує запропонувати. Часу обмаль.

— Я розумію, — простогнав він крізь сміх. — Вибач. Це просто все так дико.

— Добре, — зітхнула я, поглянувши на брата. — Я спробую поговорити з принцом. Але нам потрібен запасний план. Знаєш, я погоджуся на пляму на імені родини, якщо це допоможе. А ти?

Він мовчав кілька миттєвостей.

— Можливо, якщо інакшого шляху не буде.

Я спостерігала за тим, як брат бореться сам із собою. Бо мова йшла про справу, яку він мав успадкувати. Яка мала належати йому. І яка не мала паплюжити гідність.

— Ти взагалі спав? — спитала я, помітивши темні кола під його очима. — Як довго ти діставався з угідь віконта?

— Не дуже, сусіди запропонували поїхати з ними.

— Сусіди?

— Так, лорди Шерве, — Гідеон встав, потягнувся до хрускоту в суглобах. — Он їхній маєток.

Я прослідкувала за тим, куди вказував брат. І відмітила, що Крістіан, виявляється, мешкає не так вже в далеко від ратуші. У невеликому симпатичному двоповерховому будинку. У родини Шерве була своя невеличка територія з садом та клубами. А серед дерев, що росли за тонким ажурним парканом виднілася статуя жінки з корзиною фруктів.

— Як гадаєш, мені варто сьогодні до них завітати? — спитала я, не надто впевнена у тому, що хочу почути відповідь.

— А що ти йому скажеш? — зітхнув Гідеон. — Він бачив, як кронпринц тобі освідчився. До речі, не хочеш пояснити, як це взагалі сталося?

Я зітхнула і розповіла брату всю правду. Він слухав, а очі його повільно розширювалися від подиву.

— Хочеш сказати, що він ризикнув, щоб просто допомогти тобі? Емілі, ти віриш у те, що він зголоситься розірвати заручини, коли вони тобі більше не будуть потрібні.

— Так, — кивнула я.

Я була в цьому впевнена. І найсильнішим аргументом була магічна клятва — єдине, про що я не сказала Гідеону.

Магічний дар Доріана — не моя таємниця.

— А ти не хочеш, щоб ваші заручини переросли у щось більше? — за мить пролунало питання, якого я боялася найбільше.

Бо не знала відповіді.

— Напевно, ні…

— Не надто впевнено пролунало, — пирхнув брат.

— Що я тобі можу сказати? — пробурмотіла я, закотивши очі. — Ти ж знаєш моє ставлення, я не хочу заміж. Але інколи… інколи мені здається, що це не така вже і погана ідея. Та я не можу сказати, що готова все кинути і хоч завтра стати дружиною кронпринца. Або когось іншого.

Я знову кинула погляд у бік маєтку Шерве. І замружилася.

— Ти заплуталася? — здивувався брат. — Це на тебе не схоже, Емілі. Ти завжди знала, як вчинити у будь-якій ситуації.

Не знаю, чи правильно він зрозумів мої слова. Та пояснювати нічого не стала. Відповіла розпливчасто.

— Це для мене теж сюрприз, — пробурмотіла я. І струснула головою. — Досить про це! Я спитала в тебе поради про інше. Я хочу пояснити все Крістіану. Це погана ідея?

— Якщо він для тебе щось значить, то ні, — знизав плечима брат. — І якщо ти віриш у те, що він це знання не використає собі на користь.

Останні слова Гідеона змусили мене замислитися.

А що я на справді знала про Крістіана? Що він син купця. Що він більше полюбляє спостерігати за аристократами, ніж брати участь в їхніх розвагах. Що він дуже обережний у своїх словах та діях. А чи має він взагалі якийсь титул? Я жодного разу не чула, щоб до нього зверталися якось окрім «лорд». Та попри це його все одно запрошують на заходи, що влаштовують аристократи. А які в нього стосунки з батьком? Де його мати? Чому інколи він уникає мене, наче я вчинила якось неправильно?

Рішення я ухвалила, так і не знайшовши відповіді на свої запитання. Обійняла на прощання брата, взяла з нього обіцянку ще раз подумати над нашою ситуацією і нагадала, що рослини без додаткового вливання магії у мішечках проживуть ще кілька діб.

— Ти зможеш збільшити їхній час? — спитав брат. А я кивнула.

Зараз я могла сказати, що зможу будь-що. Завдяки щоденнику Хісарії я відчувала себе впевненою у власних силах. Принаймні, коли мова заходила про магію.

Чим більше я думала про Крістіана, тим менше упевненості залишалося в мені.

Саме тому я так квапилася. Залишила за спиною заїжджий двір, підхопила Буревія під вудила і повела широкою площею. Останні слова брата не йшли з голови.

— Ти помітила, як змінилися зачіски леді на минулому заході? — спитав він мене перед виходом.

А я нічого не помітила. Минулий захід промайнув для мене, як в тумані. А брат так нічого і не пояснив. Тільки попросив звернути увагу на це на наступному заході, який мав відбутися за кілька діб.

Чесно кажучи, в мене вже голова йшла обертом від усіх цих свят, які влаштовували на честь нових леді. І зараз я не готова була думати ні про що окрім…

— Леді, вам призначено зустріч? — біля воріт мене зустрів чоловік у темно-синьому вбранні. Зализане світле волосся, чемна усмішка, білі короткі рукавички.

Те, що дворецький дому Шерве знаходився на вулиці, здивувало мене.

— Леді Емілі Браер, — кивнула я слузі. — Ні, зустріч не призначено. Та я хотіла б поговорити з Крістіаном Шерве, якщо він зараз вдома.

— Молодий лорд вдома, — чоловік ввічливо відповів і схилив голову. — Я повідомлю йому, що ви прибули.

— Дякую, — мій голос здригнувся.

А слуга кивнув комусь, хто знаходився за деревами. І за мить до мене підскочив хлопчина з пропозицією забрати коня.

Буревій зреагував на цю пропозицію швидше за мене. Невдоволено тряхнув головою, вперся всіма копитами в землю та зафиркав.

Мені довелося відмовити конюху. Двічі. Тому що він запропонував мені пройти з конем у сад, почекати на свіжому повітрі. А я… я раптово злякалася.

Що я взагалі тут роблю? Про що я збираюся поговорити з Крістіаном?! Чому я вирішила, що йому цікаво буде знати правду?

Ці та інші питання боляче жалили мене одне за одним. Набридливо дзижчали у вухах. І я вже була готова розвернутися. Залізти на спину Буревію і пустити того галопом. Мчатися столицею, оминаючи людей та карети, не зважати ні на кого. Я навіть зробила один крок назад, коли…

— Леді Браер? — цей голос наздогнав мене, а за мить я побачила і молодого чоловіка, який квапився у мій бік. Майже біг.

Серце зрадницьке здригнулося.

Я забула як дихати, спостерігаючи за наближенням людини, яка полонила мене з першого погляду. Яка змушували мене думати про нього ледве не кожен вільний момент. Людини, яка…

— Емілі? — він зупинився за кілька кроків від воріт. — Радий вас бачити. Зайдете?