Раді Вас бачити!

— Що ви сказали, лорде… Шерве? — я повернулася до нього, сама не розуміючи, яку емоцію зараз демонструє моє обличчя.

У пам’яті, розірваними клаптями, квапливо та хаотично спливали факти. Те, що я знала про Содію — край вічного холоду, де сонце не більше ніж гість, якого майже не пам’ятають. Те, що мені розповідали в дитинстві — про льодові скелі, вітер, що ріже, наче лезо, і королеву, яка не схиляла голови навіть перед смертю.

Айла Фрейвіл. Її ім’я вимовляли з повагою й обережністю. Жінка, яка колись стала дружиною короля Оуена. Якщо не помиляюся, вона родом з Ісафіру. Родом зі спекотного краю пустель та дюн.

Її прозвали Крижаницею. Не за зовнішність, вона була красивіше за того демона, чиє ім’я отримала. А за характер, норов, непохитність. Бо тільки вона змогла вистояти та втримати свою країну у війні з імперією Ваштера. Війні, яка тривала цілі п’ятнадцять років, — неймовірно довго.

Та все одно Содія програла війну. В хроніках про це не написано. Поразка її народу була не в мечах чи магії, а в угоді — шлюбній. Айла була змушена заручити свого єдиного сина з дочкою імператора Ваштера.

Та сина тієї жінки звали не Крістіаном. Його ім’я було іншим. Джеймс. Джеймс Фрейвіл. І хоча він ніколи не з’являвся в публічному просторі принаймні відкрито, я пам’ятала це ім’я.

А зараз я дивилася на нього — на чоловіка, якого я знала під ім’ям Крістіан Шерве. Його погляд залишався незворушним, але в ньому не було звичної впевненості. Там щось змінилося. Щось зламалося. А я… я не знала, помиляюся я чи ні. Не могла відрізнити вигадку від істини.

В’язка слина стала поперек горла. Я кашлянула — голосно, різко, неначе моє тіло намагалося позбутися тієї підозри, що оселилася в мені. Але вона залишалася, пульсувала в скронях, стискала груди.

Я чекала, сподівалася, що він щось скаже. Хоч одне слово. Пояснення. Заперечення. Жарт. Але він мовчав. Лише дивився. А потім, без поспіху, з врівноваженою елегантністю схилив голову.

— Перепрошую, леді Браер, — тихо промовив він.

І повернувся до виходу.

Ні слова більше. Ні погляду. Ні спроби виправдатися чи спростувати. Просто розвернувся — і пішов. Мовчки. Повільно. Крізь натовп, який не зупинив його. Аристократи ковзали по ньому поглядами, перешіптувалися, та ніхто не наважився при королі вказувати іншому лорду.

Я озирнулася до Доріана. Його обличчя було таким же здивованим, як і моє. Слово, яке він почув, не пройшло повз. Його очі не приховували збентеження.

— Ви знали? — запитала я. Голос прозвучав твердіше, ніж я очікувала.

— Батько має знати такі речі, — відповів він. — Але мені він не казав.

Коротка відповідь. Чесна.

Я знову поглянула туди, де зник Крістіан… чи, може, Джеймс. Увесь цей час він носив маску. Він брехав. І водночас — був справжнім у всьому іншому. Чи мені лише так здавалося?

— Емілі, — Доріан обережно торкнувся мого ліктя. Його пальці були теплими. — Якщо ви хочете його спитати — зараз найкращий час. Я вас прикрию.

Його слова прозвучали майже як згода. Як відпущення. Як останнє благословення перед тим, як зануритися в невідоме.

— А чи маю я право питати? — прошепотіла я, швидше собі, ніж йому.

Та він почув.

— Це лише вам вирішувати. А я… я в свою чергу… можу зробити лише те, що обіцяв вам — надати допомогу.

Його очі були серйозними, але спокійними.

— Чому ви підштов***е мене до нього? — спитала я майже обурено. — Він вам не подобається. Ви б хотіли, щоб він зник з мого життя… То, чому, Доріане?

Його відповідь прийшла не одразу. Він опустив погляд. Вдихнув. І коли знову подивився мені в очі, в його голосі звучала біль.

— Бо ви його кохаєте.

Ці слова прорізали простір між нами. Вони були такими простими — й такими нестерпними. Бо він сказав правду. Бо визнав те, що я й сама боялася визнати. А його подальші слова вдарили ще глибше.

— Я не можу бути настільки егоїстичним з вами, як мені б того хотілося. І мені нічого не залишається, як дозволити вам самій робити вибір. Не намагатися вплинути на нього так, я б міг те зробити. Як би сильно мені цього не хотілося.

Його слова різали мене зсередини. Як лезо по серцю. Бо я знала: він не заслуговував на біль. Не зараз. Не так. Але разом із цим… я не могла не піти. Не могла не почути правду з уст того, хто мені брехав.

Бо я завжди була з ним щирою. І саме тому — мала право на щирість у відповідь.

Я пішла за ним.

Не бігла — бо не мала права на поспіх. Але й не йшла повільно. Просто — прямо. Крок за кроком, крізь залу, що вже знову наповнилась звуками, шепотом, напругою. Аристократи розступались, і я відчувала на собі погляди. Деякі були сповнені цікавості, інші — непорозумінь. Але і мене ніхто не зупинив.

Я вийшла з зали, озирнулася. З одного боку були сходи на перший поверх. З іншого — двері до балконних галерей. І щось мені підказувало, що Крістіан пішов туди. Не втік остаточно, а взяв перерву.

І я не помилилася.