Спочатку:
На сторінку книги
Сон більше не йшов. Я прокинулася зрошена холодним потом і більше не могла навіть дивитися у бік ліжка. Варто було тільки скосити очі в тому напрямку, як мене захоплювали спогади неправильного та непристойного сну.
«Леді Браер, вам сподобається».
Ці слова сказав мені Доріан на заході герцога. І його ж голос я почула, коли чужі губи залишали поцілунки на ніжній шкірі.
Це неправильно! Мені не має таке ввижатися! Я не маю про це навіть думати!
Струснувши головою, я повернулася до щоденника Хісарії, який тримала в руках. І поставила питання, яке мало відволікти мене від думок про те, чому замість Доріана мені наснився Крістіан. І кого з чоловіків я насправді хотіла б там побачити.
— Навчи мене чаклувати, прабабусю, — прошепотіла я, схилившись над щоденником. — Я хочу навчитися магії.
Сторінки зашурхотіли, як і першого разу. Розкрили книгу на середині, а на папері поступово стали проступати слова та малюнки.
Поки вони не сформувалися в цілісну відповідь, я все ще думала над своїм сном. А потім відкинула всі зайві думки та зосередилася над тим, що пропонував мені щоденник. А він пропонував те, про що я навіть мріяти не наважувалася — стати моїм наставником.
За читанням та розумінням сказаного на сторінках промайнуло настільки багато часу, що за вікнами навіть посвітлішати встигло. А я помітила це лише тоді, коли почала позіхати над щоденником, який пояснював мені ази та перші кроки до опанування магії.
Я прочитувала кожен рядок з таким захопленням, що не згадала більше ні про що. Відмовилася від сну і намагалася зрозуміти якомога більше.
Стук у двері пролунав, коли я вже відчувала важкість у скронях. А від нових знань голова починала боліти.
Звісно ж я не практикувалася. Поки що. Та пояснення від тієї, хто знався на магії, був набагато ціннішим, ніж практика у чарах.
— Увійдіть! — крикнула я, ховаючи щоденник Хісарії.
— Емілі, до тебе приїхали, — у кімнату зазирнула Ребека. Вона не зайшла, тільки ніс сунула у щілину, що утворилася між дверима та стіною. — Чекають на тебе перед маєтком.
— Хто? — тільки й встигла спитати я. Однак Ребека вже зачинила двері.
Виглянувши у вікно, я не побачила нікого біля парку. Значить, чекають або вже у маєтку, або біля головного входу.
Наспіх підскочивши до дзеркала, я причесала розтріпане волосся, поправила сукню, яку вдягла ще вчора, після повернення додому. І кинулася до сходів. Якщо там на мене чекає якийсь лорд, якого запросив батько, я швидко знайду, як його прогнати. Просто скажу, що не спала всю ніч. Але, якщо там хтось інший…
— Та хто там ще може бути? — пробурмотіла я собі під ніс, відганяючи надокучливі та непристойні думки.
Та вони нагнали мене самі, коли я кивнула дворецькому, що відкрив переді мною двері, і вийшла у парк перед маєтком. Тому що у дворі на мене чекав чоловік, якого я не очікувала тут побачити.
— Лорде Шерве, — голос охрип, а мені знадобилася вся сила волі, щоб залишитися на місці, а не шуганути назад до маєтку.
Свіжий та виспаний Крістіан стояв на нижній сходинці. У світлому одязі, з легкою посмішкою на вустах і хитрим блиском у блакитних очах…
…Холодні блакитні очі навпроти…
Жар опалив шкіру щік і шиї, я зніяковіла під його поглядом і, здавалося, забула, як дихати.
— Леді Браер, — він піднявся на одну сходинку до мене. — Перепрошую, що завітав так рано. Та не міг інакше. Все ж таки ваш подарунок прибув саме сьогодні.
— Мій? Подарунок? — я вигнула брови, не розуміючи про що взагалі йде мова.
Крістіан розвернувся і махнув комусь у парку. А я відчула, як в мене підгинаються ноги.
Тому що до нас йшов наш конюх, який тягнув за собою на поводі високого чорного коня. Довга чорна грива блищала у ранкових променях сонця, звір гриз вудила і невдоволено пряв вухами.
— Детійська верхова, — видихнула я, притискаючи долоні до щік. — Крістіане…
— Якось ви сказали мені, що мрієте про такого коня. Вам подобається?
Я насилу змогла відірвати зачарований погляд від звіра, перевести його на лорда Шерве і…
… Холодні блакитні очі, відчуття поцілунків на шкірі, бажання бути ближче…
— Я не можу прийняти такий подарунок, — видихнула я, намагаючись позбутися спогадів, які навіть не були реальні. — Це надто щедро, Крістіане.
— Дозвольте мені вирішувати, що надто, а що ні, — хитра посмішка промайнула на його обличчі. — До того ж, може тепер ви мені пробачите. Просто скажіть: вам подобається?
Я перевела зачарований погляд на коня, зійшла сходами й зупинилася за кілька кроків від звіра. Детійська верхова з обережністю спостерігала за мною жовтим оком, наче міркуючи: можна мене з’їсти зараз, чи все ж таки пізніше.
— Він неймовірний, — із захопленням прошепотіла я та зробила ще один крок до звіра. Кінь невдоволено хитнув головою і вдарив копитом.
— Не бажаєте прогулятися верхи? — питання Крістіана пролунало для мене, як щось таке, що могло наснитися.
— Зараз? — я здивовано озирнулась. — Лорде Шерве…
— Я не вчасно, — примружившись, зрозумів він. — Перепрошую. Забудьте про моє питання.
— Ні-ні! — я квапливо скинула руки. — Пропозиція чудова. Однак…
Я озирнулася у бік маєтку.
— Ваш брат може супроводжувати нас, — промовив Крістіан, по-своєму зрозумівши мою поведінку. — Або ж ваш батько, якщо у нього є на це час.
Я підтисла губи, збираючись з думками. А потім видихнула, ухваливши рішення.
— Заходьте, лорде Шерве. Дозвольте мені перевдягтися та знайти брата.
В блакитних очах промайнуло щось таке, від чого у мене перехопило подих. А потім я відвернулася і спробувала в черговий раз відмовитися від думки, що в реальності все могло бути куди яскравіше, ніж у сні.
