Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги

Ніч впала на маленьке містечко під назвою Курчаве жменею ожини. На небі почали з'являтися яскраві зорі. Сузір'я Русалки, Відьмині Кільця, а поряд – три яскраві точки – Мухомори. Через невелике віконце крихітної кімнати під самісіньким дахом, в якій помістилася тільки шафа і ліжко, я охоче дивилася на юноцвітні зірки. Не спалося. Дівич-вечір пройшов бурхливо й весело. Подружки розійшлися, пісні заспівали майже всі. А деякі, як, наприклад: «Де моя кохана пропадала, коли душу пропив у шинку?» чи «Упирицю тобі в дівки, а не моє серце!» так узагалі, по три рази. Я лежала, закинувши руки за голову і мріяла. Завтра нарешті виправдаю батьківські очікування і вийду заміж за сина нашого голови – Лавра.

Ох, від щастя зовсім забула представитися. Звати мене Рута Морошкіна, від роду мені аж двадцять два рочки. Тато розповідав, що коли я народилася, в небі з'явилася яскраво-помаранчева зірка, яку маги назвали Оком Дракона. Подейкують, що у драконів саме такі очі. Нічого не можу сказати з цього приводу, бо драконів бачила здалеку – високо в небі, коли вони пролітали над Курчавим до Хіллагарі чи Леовардії. Однак світло цієї зірки назавжди залишилося в моєму вогненно-рудому волоссі.

Сестри й мама завжди жартували наді мною з цього приводу. Найбільше матір засмучувалася, що з такою пожежею складно буде вийти заміж. Утім, не скажу, що вона була так далека від істини: для курчавських юнаків я була другом, своїм хлопцем, іноді – посестрою і трохи жилеткою, в яку вони періодично плакалися, не розуміючи своїх дівчат.

Але покійна бабуся Аконіта завжди казала, що я особлива. Недарма в небі спалахнула нова зірка! А ще вона любила повторювати, що якщо сонце когось так щедро обдаровує золотим волоссям – той обраний. А веснянки не просто цятки, а ніжні поцілунки сонячних променів.

Виросла я в батьковій корчмі. Принаймні, скільки себе пам’ятала, стільки там і крутилася. Постійно була у бабусі, а потім у батька напохваті. Приносила, подавала, допомагала, прибирала, готувала, розраховувала. Нахабні відвідувачі, які мріяли про те, щоб ляснути мене трохи нижче спини – отримували по потилиці вірною качалкою, яка завжди була під рукою, точніше, висіла на поясі. Особливо надмірними залицяннями дошкуляли гноми. Кожен третій женихався. Але я, як і батьки, проти такого кровозмішання. Хоча серед них траплялися й дуже привабливі типи, дарма, що маленькі на зріст.

Моє заміжжя останні три роки набуло гостроти та болю особисто для мене. Батько не поспішав і казав, що кожному каструлі кришка знайдеться, а от матінка… Дня не проходило, щоб вона не відпустила болючу шпильку.

– Соромисько яке! – докоряла вона. – Як сусідам в очі дивитися? Молодшу вже просватали, а ти ніяк заміж не вийдеш!

Я лише розводила руками – не беруть і що з того? Можна подумати, мої сестри щасливі зі своїми чоловіками. Середня, яка молодша на рік, уже трьох дітлахів виховує один за одного менше. Друга середня вагітна двійнею, так відьма Горпина сказала. Значить, і в неї троє буде. А молодшу просватали тільки тому, що вона теж «скринька з сюрпризом». А я... До Лаврика майже ні з ким і не зустрічалася. Та й на побачення не кликав ніхто. Бо після закінчення школи щодня працювала у корчмі. Ні, не подумайте, що в мене тільки робота на умі. Я співати люблю і танцювати. Але в корчмі працівнику, як і корчмарю не до свят та веселощів. А вихідні, які були у мене раз на місяць, проходили як мить. Ми з дівчатами та хлопцями збиралися потеревенити, поспівати, а іноді й потанцювати.

Після посиденьок чимчикувала додому горда і самотня або з Тайкою – шкільною подружкою, яка теж ніяк заміж не вийде, бо занадто худа і не з заможної родини. Отак ми з нею і ходили, базікали про усіляке, але жодного разу не жалілися, що хлопців нема. Більш бідкалися, що хочеться грошей і на ярмарок, щоб накупити собі ельфійського чи гномського краму. А ще хоч одним оком подивитися на нічні феєрверки! Ех!

Але коли Лаврик повернувся з навчання до Курчавого, я зрозуміла, що пропала. Вивчився на рахівника. Тепер буде допомагати батьку у справах. А яким красунчиком став! Високий, статний, очі, як волошки в полі, локони біляві в'ються. Ще й на гармошці грає. Коли він зголосився проводити мене – заклякла. А він під лікоть узяв і повів. Я йшла, і землі під ногами не відчувала. Батьки натішитися не могли. Мати в храм бігала, поклони била, богів дарами задобрювала, щоб долю мою не зурочили. І її почули. Голова через місяць заслав сватів. Щастя привалило, впору вивантажувати.

Сукню вибирали у столиці на ярмарку. Але кравцю довелося її розточувати: на ельфійську батя грошей пошкодував, а в інші я не влізла. І цей клятий кравець теж не втримався від шпильки:

– Треба ж, яка ви нестандартна. Не дивно, що заміж тільки зараз покликали.

За мною станеться:

– А все тому, що ваші сукні краще на лісопильні пропонувати: нап’яти їх можна лише на дошки.

Кравець образився, але сперечатися не став. Зрештою у мене була сукня з рюшами, які приховували мої й так не маленькі груди. Донизу вона розходилася оборками, а під низ йшов ще й каркас. Коли вдома вдягла цю красу, молодший брат не втримався і зауважив:

– Руто, ти після весілля можеш працювати в корчмі лялькою на самовар – сядеш і відвар зігрієш.

Пів дня за ним ганялася, щоб вуха нам'яти. Та годі, чого ображатися, якщо сама бачила, що в сукні мене стало вдвічі більше. Тому від каркаса вирішила відмовитися.

Я перевернулася на перинці й у передчутті завтрашнього щастя заплющила очі, щоб хоч трішечки поспати. За вікнами почувся тихий голос. Прислухавшись, упізнала Лаврика. Серце радісно забилося – невже вирішив зазирнути до мене? Намагаючись не шуміти, підвелася з ліжка, поправила довгу, майже до п'ят сорочку, яка щоразу перекручувалася мотузкою, загорнулася в пухову бабусину шаль і, щоб нікого не розбудити, вирішила йти босоніж до коханого, як у тій пісні: «Шибнуло – босоніж до милого носило...»

Вислизнувши надвір, пішла до хвіртки. У будці хропів старий пес Будяк. Те, що я мимо нього пройшла, на його сні ніяк не позначилося. Тільки почухав за вухом і перевернувся на інший бік. Я наступила на уламок кістки й мало не заволала на весь двір. Вчасно схаменулася і, бурмочучи про себе всякі нехороші слова, накульгуючи, відчинила хвіртку і вийшла на вулицю. Я озирнулася на всі боки – нікого. На небі яскраво світив повний місяць, а поруч із ним весело підморгувало Око Дракона – не інакше як знак. Моторошно, ой як моторошно на повний місяць. Хто зна’, може, мертвяк блукатиме в пошуках людського м'яса або перевертень в горлянку вчепиться, а то ще гірше – вампір на полювання вийде. Але завдяки штатному некроманту, подібні жахи нас уже рік у Курчавому не бентежили. Та все одно – лячно.

Скрипнули двері сінника. Ага! Значить, коханий чекає на мене там. Я помчала до нього як горностай. Хоча жодного разу не бачила цю тваринку живцем, але дуже сподівалася, що мій кульгавий біг схожий на те, як він безшумно мчить лісом.

З чудовим настроєм прибігла до сінника, але тут якась недобра думка закралася у голову. Чому Лавр не покликав мене? Адже ми декілька разів зустрічалися саме тут з ним таємно. Та перед цим він завжди вилазив на дах сараю і стукав у вікно. Дивина та й годі.

Я вирішила прислухатися до себе. Внутрішній голос торочив: «Руто, негайно відчиняй двері і йди вперед. Інакше пропустиш усе найцікавіше». І я зі спокійною совістю безшумно зайшла у великий сарай. У сіні, наваленому під самісінький дах, чувся шурхіт і якісь голоси. Отакої! Тож він не один. А з ким? Невже парубоцьку вечірку тут догулює? Придивилася, у темряві побачила драбину притулену до сіна. Підійнявшись на кілька щаблинок, завмерла, бо під моєю вагою вони застогнали.

– Ти чув? – запитав до болю знайомий дівочий голос.

– Не відривайся, у нас обмаль часу, – відповів голос Лавра, і знову почулася метушня і сопіння.

Щаблинка злегка тріснула, я підібгала ногу, сподіваючись, що так менше важу. Дівчина? Всередині на мить все завмерло. Моя допитливість колись мене погубить, але не зараз. Я просто повинна дізнатися, що там відбувається! Тож, вперед, Руто! Щаблинки мов змовилися – знову застогнали піді мною. І хто тільки користується такими гнилими драбинами?

– Знову. Ти чув?

– Ну, хтозна, може кіт якийсь шурхотить.

– Ти впевнений, що кіт?

– Заспокойся, проходив повз її будинок, спить моя корівонька.

Цікаво, про що це він? І до чого тут корови?

– Нащо ти з нею одружуєшся?

– А то не знаєш!

– Тільки заради грошей?

Я прикрила рот рукою, щоб не закричати.

– Батя каже, що капітал має множитися на інший капітал. А що за тебе можуть дати? Кульгаву кобилу й цапа?

– А як же наше кохання? – дівочий голос тремтів.

– Хто тобі сказав, що я не кохаю тебе? Все залишиться як є.

– А якщо я...

Уривок фрази потонув у новому сопінні, за яким я почула важке дихання Лавра. Стало зовсім цікаво! Що за корівонька спить, і хто зазіхає на моє законне місце? Піднялася ще на кілька щаблів, які знову зрадницьки застогнали, а драбина трохи відхилилася. Я мертвою хваткою вчепилася в неї та ривком нахилила вперед. Обличчям одразу впала в запашне сіно. Як упир, поповзла вгору, уже не переймаючись, що почують. Доповзла до верхньої щаблини – і оніміла. У місячному сяйві побачила як мій коханий спускає з себе штанці. Яскравою плямою промайнув голий зад. Ах, ти ж, негідник!

Забувши про свою поранену ступню, зіскочила до коханців, зняла з себе шаль і хотіла стьобати по голій сраці Лавра, але пух, тільки полоскотав її.

– А-а-а-а!!! – пронизливо заволала дівчина. Виявляється, розмахнувшись, заїхала їй шаллю в очі.

Лавр від несподіванки гучно чхнув і швидко напнув штани. Його таємна коханка теж завозилася. Одягалася, чи що?

– Руто, це не те, про що ти подумала! Це зовсім не те!.. – заволав Лавр.

– Звісно! А що це?! Ти їжаків тут розлякував голим задом чи це новий обряд знищення нечисті? Некромант підказав, чи як? А може ти вирішив стати добровільним годувальником комарів?

Згадані мною комахи наче чекали цих слів, задзижчали й закружляли над нами, мабуть, вирішували, кого першого куди вкусити.

– Руточка, вибач, я не хотіла, упир поплутав, – заголосила дівчина, і я впізнала свою найкращу подругу, яка з радістю погодилася бути дружкою на весіллі.

– Те, що цей мерзотник на всіх дівок свої чари розпускає, це зрозуміло. І встояти перед ними важко. Але ти?! Як ти могла?! Ти ж моя найкраща подруга, Тайко!

Уже колишня найкраща подруга пирхнула:

– Пудреницю відкривай частіше, щоб свою конопату морду хоч іноді бачити, а не милуйся відображенням в чарках батькової корчми! Хоча, про що я кажу, твоя морда давно в люстерко не влізає.

У сріблястому місячному світлі було видно, як блиснули її зуби в хижій посмішці.

– Та як ти смієш, таке говорити?! – моє обурення не мало меж.

– А хто ти така? Принцеса? Королівна? Чи купчиха якась? Хто ти?

Я від такої зухвалості оніміла. А отямившись, видавила:

– Я його наречена, у нас завтра весілля...

– Та ти ноги маєш цілувати Лаврику, що він з тобою, коровою рудою, одружується. Та якби мій татусь був багатим, ти б пролетіла. Він мене кохає, мене!..

Тайка виглядала мов очеретяна баба – руки довгі, сухі, волосся стирчить мов солома у старій стрісі. Вона нашвидкуруч заплітала косу. А я вдивлялася в Лавра. Більш він мені не здавався навіть привабливим, скоріш, жалюгідним: кучері розпатлані, подекуди в них стирчало сіно, очі покруглішали, як у жаби перед нерестом, і бігали.

– Неправда, Руто. Я тобі зараз усе поясню... Розумієш...

Презирливо подивившись на нього, я цикнула (не дарма в батьківській корчмі працювала, дечому навчилася в торговців).

– Весілля не буде. Шукай свої капітали в іншому місці. Я негайно усе батькам розповім.

– Руто!.. – Лавр розпачливо викрикнув.

Я відштовхнула драбину, сіном з'їхала вниз, боляче вдарившись ногою об цю злощасну драбину. І, кульгаючи ще більше, покрокувала додому.

Удома запалила свічку і сіла за стіл. І тільки тут наздогнало розуміння того, що сталося. Лавр узагалі мене не любив. Ні крапельки, жодної миті, ніколи. «Капітал повинен множитися на інший капітал», – спливли в пам'яті його слова. Тьху! Що за життя? І так себе стало шкода, що я заспівала: «Ой, цвіте порічка рясно, вітер завиває! Вовкулаки сіре пасмо серце огорта-ає-є! » Голос у мене грудний, гучний, гарний. Найкращий у Курчавому. Навіть грамоти є: «За зірвану люстру», «За згаслі свічки», «За найкращий бойовий заклик».

На сумне виття вибігли батьки та молодший брат із сестрою. Я стисло розповіла що трапилося, і розплакалася. Сестра позіхнула і пішла спати, їй-то що, майже заміжня. І Рудослав не кине, видно, що любить. Вона вродлива, у матір пішла: тонка, як лозинка, з довгим пшеничним волоссям і молочно-білою шкірою. Утім, дві інші були копією Вітки, наче й не було аж ніякої різниці у віці. Ні, батько в мене гарний, але по-своєму: кремезний, широкий у плечах, з мідною бородою і таким самим волоссям.

Я важко зітхнула. Батько запевнив, що змусить голову відшкодувати всі збитки. Знаю його: три шкури здере з того, попри статус. А мати накинулася, мов собака:

– Чого ти туди поперлася посеред ночі? Чого тобі, дурепо, не спалося?! Завтра вийшла б заміж, а там що хотіла, те й робила. Ну гульнув хлоп, і що з того?! На те їм кобелям... – вона зупинилася, помітивши Єрошку. – Геть спати! – рявкнула вона на нього, і брат зник за дверима. Повернувшись, додала: – З твоєю зовнішністю – він ідеальний варіант! Знову будеш мене ганьбити, в дівках кувати?!

– Не в дівках... – потупила я погляд.

– Що?! – в один голос скрикнули обоє батьків.

– Коли ви встигли?! – схопився за ремінь батя.

Я сиділа і дивилася на полум'я свічки, яке коливалося від різких рухів і могло згаснути будь-якої миті. Мати втомлено сіла на лавку. Батько сплюнув і відвернувся до вікна.

– Якщо ти ще в пелені принесеш, я цієї ганьби не переживу. Вистачить однієї скороспілки.

– Не принесу – я в Горпини була. Вона зілля дала.

– От дубоголова! – знову висловилася матінка. – Так би ми тебе гарантовано заміж за Лавра виперли. А тепер що? Домовленість розірвано. Кому потрібен зіпсований товар?

Батько опустився на лавку поруч із мамою.

– А зілля для розуму Горпина не робить? – суворо запитав він.

Я заперечно похитала головою.

– Ти як хочеш, Христя, а залишатися їй тут не можна, – видихнув тато і зиркнув на мене: – Завтра збереш пожитки і вирушиш до столиці. До тітки Пелагеї. Вранці їй магоптаха надішлю. – Сказав, як відрізав. – Працюватимеш в її таверні. Бач, розуму наберешся, а якщо боги будуть до тебе прихильні, то й заміж вийдеш.

Я підняла на батька погляд, сповнений надії та відчаю:

– Бать, не губи... Тільки не до тітки Пелагеї. Тільки не до цієї відьми! Що хочеш для тебе зроблю: хоч рік буду посуд у корчмі мити, а після всіх прибирати й скоблити столи... Не зводь, тату!

– Ти що, шашіль, щоб щодня столи скоблити? Так за рік можна й доскоблитися! Мало мені лавки постійно замовляти, так ще й столи! Досить скиглити! Сказав – у столицю, значить, у столицю. Все! Досить балачок! Іди спати, а зранку збирай манатки!

Мати тільки охнула, але сперечатися не посміла. Я встала і зі свічкою пішла до себе на другий поверх. Зачинивши двері, я впала на ліжко і, тикнувшись носом у подушку, розревілася. «Корівонька», – згадала я і заридала з новими силами.

Вранці прокинулася опухла з пом'ятою щокою і розпухлою ступнею. У ступні знайшовся дрібний шматочок яловичої кістки, який я витягла і поклала на підвіконня. Біль одразу ж вщух. Я зайшла в крихітну подобу ванної кімнати й привела себе до ладу.

Перебравши речі, відклала кілька пар білизни, кілька пар теплих панчіх, три спідниці літні, дві зимові, стільки ж кофтинок і два светри. Дістала шубу, вдягла і з жахом помітила, що вона ледве зійшлася на грудях. А зими в нас холодні. Гаразд, візьму, а там щось придумаю. І шапку лисячу в неї загорнула, і шаль пухову, хоча, ні, шаль відклала. Вона була свідком зради. А мені у столиці свідки минулого не потрібні. Дві пари черевичків, дві пари чобіт. Що ще?

Попорпалася в шафі й виявила у віддаленому кутку головний скарб – у шкіряному оздобленні – бабусин зошит з рецептами, які вона збирала майже все життя. Пухкий зошит дбайливо загорнутий у квітчасту хустку. Поряд з ним лежала велика дерев'яна ложка, зроблена з якогось особливого дерева. Нею бабуся завжди помішувала їжу в казані, коли заправляла корчмою.

Склала весь скарб у велику дорожню сумку. Туди ж кинула вірну качалку, рушники для обличчя і лазні, мило і залишок справжнього ельфійського шампуню, який виканючила у батьків на день народження. Дешеві прикраси вирішила не брати. Нащо вони мені? Такі я і в столиці куплю.

Досить бабусиного медальйона, який вона подарувала, перш ніж піти до предків на вічний спокій. Я його як повісила на шию, так і жодного разу не знімала. І купалася в ньому, і спала. Дуже хотілося вірити в те, що він має магічну силу і підтримує мене. Хоча, чим могла рубінова крапля обрамлена пласким золотим кільцем підтримувати? Своєю присутністю? Сумно озирнулася. Погляд зупинився на весільній сукні, яку ніхто не спромігся прибрати. Вона так і висіла на дверях. Знову навернулися підступні сльози, намагаючись зіпсувати й без того гидкий настрій.

– Руто! – почувся знизу голос мами. – Ти довго чухатися будеш?

– Іду! – крикнула я, востаннє оглядаючи свою маленьку кімнатку. Підхопила пузату сумку і спустилася вниз.

Батько притримував за ремені великий заплічний кошик з харчами.

– Тут тобі й тітці. На перших порах вистачить, а там – заробиш.

З тугою подивилася на поклажу і подумала, про те, як буду це все тягнути. Знову згадала глузливу «корівоньку» Лавра і тяжко зітхнула.

– Ти до голови ходив? – боязко запитала я.

– Кіндрат рік буде відшкодовувати за свого телепня. Тримай, – батько простягнув невеликий гаманець із монетами. – Витрачай з розумом. І сховай подалі. Пару монет поклади у кишеню, решту сховай.

– Дякую, – я розв'язала мотузочку і дістала кілька срібних монет.

– За годину прибуде грифон-диліжанс. Тож, давай, донечко, прощатися.

Я обійняла та поцілувала молодших, побажала їм слухатися батьків. Вітка гигикнула і погладила ледве помітний животик. Також обійняла і поцілувала батьків. Мама дивилася на мене суворо і з докором, мовляв, не могла потерпіти, таких родичів відхопили б. Батько мовчки взяв сумку, закинув на плече кошик і вийшов із дому. Мати дійшла разом із нами до хвіртки й допомогла сісти на віз. До станції треба ще доїхати.

Єрошка вибіг на дорогу і махав услід обома руками. А я йому. Я прощалася з рідним містечком. Серце оплакувало, як виявилося, нерозділене кохання. Хоча я вже сумнівалася: чи було воно взагалі. Душа ж прагнула солодкого та маревного майбутнього, яке вже виднілося на горизонті.

Ляна Аракелян
Руда магія і повна торба пригод

Зміст книги: 25 розділів

Спочатку:
Пролог
1776544916
29 дн. тому
Частина перша. Глава перша. Пограбування
1776545013
29 дн. тому
Глава друга. Хто вступати? Я?!
1776697842
27 дн. тому
Глава третя. Вітаннячко з порога, я – ваша небога!
1776762000
26 дн. тому
Глава четверта. Спокуса чи мара
1776862247
25 дн. тому
Глава п'ята. Таверна "Клич вепра", її працівники та відвідувачі
1776945600
24 дн. тому
Глава шоста. Полювання на живця
1777021200
23 дн. тому
Глава сьома. Зговір з Понтусолем, невдала спокуса і собачі бої
1777107600
22 дн. тому
Глава восьма. Укол ревнощів
1777194000
21 дн. тому
Глава дев'ята. Маски скинуто!
1777742125
15 дн. тому
Глава десята. Несподівана зустріч
1777798800
14 дн. тому
Глава одинадцята. Пісня сирени
1777885200
13 дн. тому
Частина друга. Глава дванадцята. Великий навчальний клопіт
1777971600
12 дн. тому
Глава тринадцята. Перший авторський рецепт
1778058000
11 дн. тому
Глава чотирнадцята. Шафран, мадам!
1778144400
10 дн. тому
Глава п'ятнадцята. Навал тарганів
1778230800
9 дн. тому
Глава шістнадцята. Два поцілунки
1778230800
9 дн. тому
Глава сімнадцята. Гірка правда
1778317200
8 дн. тому
Частина третя. Глава вісімнадцята. Державна таємниця
1778403600
7 дн. тому
Глава дев'ятнадцята. Стара карта і цвинтарний сюрприз
1778490000
6 дн. тому
Глава двадцята. Куди приводить цікавість
1778576400
5 дн. тому
Глава двадцять перша. Прокляття
1778662800
4 дн. тому
Глава двадцять друга. Обличчя смерті
1778662800
4 дн. тому
Глава двадцять третя. Поцілунок Долі
1778749200
3 дн. тому
Епілог
1778662800
4 дн. тому
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!