Спочатку:
На сторінку книги
Розімліла принцеса витягнула з води рученьки, аби помити голову й раптом вирячилася на них у липкому жаху. На молочній шкірі хаотичним візерунком проступали чорні смуги, які спостерігалися й на грудях.
— Боги! Що це таке?! — горлаючи, мов скажена, Леоніла рвучко підвелася, розбризкуючи воду. Враз зауважила на дні балії якісь чорнильні плями, що снували під товщею води. Побіжно ті плями перетворювалися на маленьких істот з тонкими щупальцями. — Ні! Чорнильні восьминоги! — з диким вереском вискочила з балії, мов ошпарена. За мить оголена принцеса у страху й відчаї витріщилася на власне відображення у великому настінному дзеркалі... Усе тіло вкривали чорні смуги, навіть на перекошеному обличчі проступали плями. Найбільша красувалася під лівим оком, немов синець. Схопивши тремтячими руками якусь першу-ліпшу ганчірку, Леоніла почала щосили терти шкіру, але марно. Не так просто змити ті плями. Як відомо, десь за місяць вони й самі поступово зникають, а наразі жодне зілля їх не змиє зі шкіри. Отож, принцесі доведеться ходити смугастою, мов зебра. Ото челядь глузуватиме!
— Клятий Шон... Це все він! Це мерзенне хлопчисько! — вже й не сумнівалася, що саме він і підкинув у балію чорнильних восьминогів, недарма вештався біля покоїв...
Поспіхом накинувши халат, Леоніла кинулася з купальні до покоїв та ледь не врізалася у кремезну постать Вогнебурського, за мить відскочила від нього, мов від прокаженого.
— Що тут відбувається? Ти так кричала... — поглянувши на перекошену у гніві дівчину, гвардіан відразу все зрозумів. Годі й казати, його смугаста дружина стала жертвою чорнильних восьминогів. Схоже, не обійшлося без бешкетного племінника... Хай там що, Її Високість мала кумедний вигляд, аж кінчики губ Вогнебурського зрадницьки смикнулися у подобі посмішки. Ледь стримувався, щоб не розреготатися. Зрештою, чоловік стримався, докладаючи титанічних зусиль.
— Тобі смішно?! Смішно?! — верещала Леоніла, посеред чорних плям на обличчі грізно блищали обсидіанові очі. — Мені підкинули чорнильних восьминогів у балію! Безсумнівно, це твій племінник! Я його бачила, коли поверталася до покоїв! Та як посмів?! Ще й твої недолугі охоронці його пропустили! Це так мене захищаються у цій триклятій фортеці?! А якби хтось вчинив замах?! Якби мене вбили?! — коли розпачливо змахнула правицею, випадково оголила плече й ліву грудину, де красувалося чимало чорних смуг, у гніві геть забулася за непристойний вигляд.
— Щодо замаху... Насправді не варто боятися. Тобі нічого не загрожує. Ніхто не наважиться... — покосившись на смугасті дівочі груди, зрештою гвардіан не стримався й знущально пирснув. Відвернувшись, ледь притлумлював приступ сміху.
— Смієшся?! Тобі байдуже, що мене хтось може вбити! Байдуже, бо волієш мене спекатися! — в очах Леоніли зблиснули сльози образи.
— Спекатися? Ти ж наче сама вчора грозилася стрибнути з вікна... — опанувавши себе, Вогнебурський надав обличчю серйозності. — Чи не ти хотіла накласти на себе руки? — обернувшись до тремтячої у гніві дружини, іронічно вигнув брову. — На щастя, не стрибнула, бо довелося би постати перед Його Величністю та пояснювати, чому королівство залишається без спадкоємців...
— Їх і так не буде! — гарикнула принцеса, стиснувши кулаки. — Жодних спадкоємців! Хай там що, батько не дочекається!
— Гаразд... — хрипко зітхнувши, вояка махнув правицею. — На все воля богів... — вочевидь не бажав продовжувати цю розмову. — Зараз Рубі принесе тобі сніданок, а потім навідається Берна. Управителька покаже маєток, заразом обговорите питання господарства...
— А що з цим робити?! — принцеса злісно простягнула смугасті руки. — Як я постану у такому вигляді перед челяддю?!
— Це мине з часом, Ваша Високосте... — Вогнебурський вкотре ледь стримав сміх. — Як і минуть усі життєві негаразди...
— Також звеліть, щоб для мене приготували окремі покої, я тут не спатиму! — готуючись до опору, Леоніла з викликом задерла підборіддя. — Не спатиму з тобою в одному приміщенні!
— Не хвилюйся, я спатиму в окремих покоях, — голос гвардіана раптом скрижанів. — Після важкого дня не хочеться ще й вислуховувати твої погрози про самогубство, — стиснувши губи, чоловік карбованим кроком залишив приміщення, а Леонілу чомусь замість очікуваного полегшення вкотре охопило люттю. Наче й повинна радіти, що здоровило спатиме окремо, але натомість серце зрадницьки вкололо.
