Спочатку:
На сторінку книги
— Що ж, прийшли... Ось і ваші покої, — штовхнувши важкі двері, Вогнебурський розвіяв магічний аркан та вогняні мотузки на зап’ястках принцеси. Покосившись на неї, кивнув в бік приміщення. — Ласкаво прошу, Ваша Високосте, — радше пролунало знущально, ніж ввічливо.
Скреготнувши зубами, Леоніла помітно закипала у люті. Не досить того, що всі в палаці бачили, як ненависний гвардіан тягнув її арканом, немов цуцика, ще й доведеться сидіти до весілля у власних покоях, неначе вона не принцеса, а полонянка!
— Я не стану вашою дружиною... — засичала воїну просто в обличчя, як змія. Була б гадюкою, залюбки би вжалила, або вп’ялася нігтями в його трикляту густу бороду чи мідне волосся, що спадало на кремезні чоловічі плечі. Вирвала б з корінням! І ще би заразом видряпала оті нахабні очі, що протинали крижаними лезами.
— Боги свідки, Ваша Високосте... Я також не в захваті від цього шлюбу, але... — Фредерік важко зітхнув, немов узяв на плечі непосильну ношу. — Наказ короля...
— Наказ?! Та ви... Ви ж просто могли відмовитися й все! — скрикнула Леоніла, тупнувши ніжкою. — Батькові не залишилося б нічого, як відмовитися від цього божевілля! Ви ж можете його переконати скасувати весілля, доки не пізно! Отож, йдіть та переконайте! — вперто сподівалася, що вояка кинеться виконувати її черговий наказ, але він лише іронічно похитав головою.
— І хто ж я такий, щоб сперечатися з Його Величністю? — в хрипкому чоловічому голосі ковзнув їдучий сарказм. Авжеж, принцеса добре знала, що зазвичай Вогнебурський домагався свого, міг же впиратися до останнього, мов бик, але не став. Чому ж раптом?
— Ви знущаєтеся?! — гарикнула принцеса, гнівний погляд поволі змінювався благальним. — Ви ж просто скажіть Його Величності, що не хочете одружуватися і крапка! Ви ж... Якщо не подумали про мене, то хоч про себе подумайте! — хапалася за цей аргумент, мов за рятівне коло. — Як ви це являєте?! Цей шлюб, подальше життя...
— Все просто і гранично ясно, — на кам’яному обличчі Вогнебурського жодний м’яз не здригнувся. — Я стану членом королівської родини, отримаю титул герцога та додаткові землі, як і обіцяв Його Величність, — з неабияким задоволенням спостерігав, як у розпачі й жаху округлюються очі принцеси. — А ви... Доведеться вже вас терпіти. Як кажуть, за все треба платити, а я готовий задля обіцяних благ зносити певні негаразди особистого життя, — карбував ці слова з відвертим знущанням, ще й демонстративно огладив бороду, наче підкреслюючи, що рішення не змінить і пропозиція короля його влаштовує.
— То ви... Все через клятий титул?! — Леонілу аж пересмикнуло. Гвардіан нещадно вдарив по її самолюбству, немов у ворога мечем. — Будете мене терпіти через той титул?! — істерично верещала, геть забуваючись за гарні манери. — Ви... Об мене зуби зламаєте! Ви ж проклянете той день, коли жрець поєднає нас у храмі! Я ж вам таке життя влаштую! Рознесу ваш маєток вщент! — стиснувши кулаки, погрозила ними перед обличчям незворушного вояки. Він так і стояв, як кремезна скеля. Здавалося, пропускав ті погрози повз вуха. Чи розуміє принцеса, що в його маєтку доведеться жити за іншими правилами? Насправді «солодке» життя очікує саме на неї, хоча і Вогнебурському варто готуватися до напруженого протистояння. Що ж, бувалого воїна це не лякало, навпаки, розбурхувало неабиякий запал.
— Ваша Високосте, якщо ви вже все сказали, то йдіть до ваших покоїв, — гвардіан стримано кивнув на прочинені двері. — В мене чимало справ, а я натомість марную дорогоцінний час на безглузді суперечки...
— Ви пошкодуєте! — труснувши кулаками, розлючена принцеса влетіла в приміщення та за мить грюкнула дверима перед носом Вогнебурського. Добре, хоч не помітила його глузливу посмішку, а заразом і хижий блиск в блакитних очах...
Покликавши кількох вартових, гвардіан звелів їм охороняти покої Леоніли, про всяк випадок додатково запечатав двері власною магією. Оскільки король звелів йому охороняти до весілля дорогоцінну донечку, то у Вогнебурського лише додалося клопоту. Доведеться їй приносити наїдки та необхідні речі, бо сторонніх впускати до покоїв небезпечно. Хтозна, чого можна сподіватися від принцеси, охопленої відчаєм та гнівом?
Нервово крокуючи кімнатою взад і вперед, Леоніла досі не могла повірити, що батько виявився таким жорстоким тираном. Як же посмів її, рідну кровиночку, віддати за неотесане здоровило?! За вояку, якого вона ладна роздерти на шмаття? Радше би вже віддав за того носатого принца Айдерського, байдуже!
— Ненавиджу! — опинившись на самоті, Леоніла дала волю гніву. Проявом магії шпурнула в оксамитову портьєру й важка тканина враз вкрилася щільним шаром численних бурульок. — Всіх ненавиджу! Всі зрадники! Покидьки... — несамовито горлала протягом кількох годин, доки не захрипла. Хоч як прикро, до вечора ніхто не навідався, жодна служниця. Так можна і від нудьги померти! На кому ж зірвати злість? Зрештою, невгамовна принцеса узялася атакувати зачинені двері, вдаряючи об них спалахами крижаної магії. Авжеж, усю ненависть обрушила на нещасні двері, які раптом несподівано рипнули. На порозі постав Вогнебурський, завчасно готуючись до чергової атаки розлюченої фурії. Над головою пролетіла синя блискавка, залишаючи на рудій гриві кілька бурульок.
