Спочатку:
На сторінку книги
Космічний ангар №17 на орбітальній станції «Гравітон-Док» пахнув зварюванням, дешевим мастилом і чиїмось учорашнім борщем. Останній аромат долинав із вентиляції — хтось із місцевих механіків знову грів обід у мікрохвильовці й забув її вимкнути.
Під черевом старенького вантажного судна «Блакитний метелик» лежала на спині його капітанка — Сондра. Жінка років тридцяти з довгим хвилястим рудим волоссям, яке вічно стирчало в різні боки, і з виразом обличчя «як же мені все це набридло».
Корабель, м’яко кажучи, перебував у стані «живого трупа». Колись це був розкішний туристичний лайнер для приватних вечірок: хром, неон, дзеркальні стелі в каютах. Тепер дзеркальні стелі були заклеєні скотчем — бо тріснули, неон миготів лише в слові «Блакитний» — решта літер давно згоріли, а замість хрому красувалася іржа художньої форми.
Попередній власник — альфієць на прізвисько Сільвер Мунлайт (справжнє ім’я ніхто вже не пам’ятав) — колись був зіркою стрип-клубів на Вишневій. Один заможний промисловець зі Слов’янки подарував йому цей корабель за «особливі таланти». Сільвер возив галактикою приватні вечірки, шампанське ріками й самого себе — в центрі уваги.
А потім гроші скінчилися, борги зросли, а Сондра — його тілоохоронниця — чекала на зарплату вже третій рік. Урешті альфієць просто махнув рукою:
— Бери корабель, Соню, замість усього. Він майже новий! Ну… майже.
Слово «майже» виявилося ключовим.
Тепер Сондра лежала під днищем і матюкалася тихо, але творчо, намагаючись відкрутити фільтр гіпердвигуна, який прикипів намертво.
— Ах ти ж гівнюк, спеціально приржавів, падлюка? — прошипіла вона, стукаючи ключем по металу. — Я ж тебе вчора мастила! Вчора! Ти обіцяв поводитися пристойно, а шлях би тебе трапив! Ой мамцю...
Згори пролунав мелодійний голос із легким альфійським акцентом:
— Сондро, люба, ти знову розмовляєш із цим мотлохом? Це так… провінційно і взагалі все тут таке брудне і нудне.
На трапі стояв Сільвер Мунлайт — у обтягуючому комбінезоні кольору «рожеве шампанське», з блискітками на повіках і ідеальною зачіскою, яку не зіпсував би навіть вибух наднової. Він прилетів «провідати старого друга» — тобто позичити грошей.
— Я не розмовляю. Я виховую цей мотлох, — буркнула Сондра, не вилізаючи з-під корабля. — І якщо ти прийшов просити гроші, то в мене їх якраз немає. Бо весь останній рейс пішов на ремонт твого подарунка.
Сільвер граціозно спустився трапом і присів поруч, акуратно підібравши ноги, щоб не забруднити комбінезон.
— Ну що ти, я ж просто хотів подивитися, як ти тут мучишся в цьому жахливому місці. Ти ж знаєш, я в техніці не тямлю і взагалі все це мені не подобається. Для цього існують такі милі грубі хлопці з великими руками…
— …які беруть потрійну плату за терміновий ремонт, — закінчила Сондра, нарешті викрутивши фільтр.
Він гучно гепнув їй на груди й залишив чорну пляму на футболці.
— Чудово. Просто чудово, щоб ти туди не долетів і назад не прилетів!
Вона вилізла з-під корабля, витерла руки об штани й подивилася на альфійця.
— То що насправді тобі потрібно, Сільвере? Ти ж не просто так прилетів на Гравітон. Тут навіть пристойних клубів немає.
Той зітхнув театрально й витяг із кишені блискучий чіп.
— Мені запропонували контракт. Тур по П’ятничанці — приватні виступи для дуже багатих відпочивальників. Але потрібен корабель. Мій… е-е-е… колишній. Ти ж не проти позичити старому другові на місяць? Я заплачу. Чесно! Хоча все це так незручно...
Сондра подивилася на чіп, потім на «Блакитний метелик», потім знову на альфійця.
— Позичити? Ти ж мені його подарував. Офіційно. З документами. Я перевіряла, гівнюк ти такий.
— Ну технічно так, але… — Сільвер усміхнувся своєю фірмовою усмішкою на мільйон кредитів, хоч і злегка скривився. — Ти ж знаєш, як я танцюю. Я зароблю, ми поділимося, і ти нарешті полагодиш цю… милу стареньку ластівку. Хоча все навколо таке...
Сондра замислилася. Місяць без корабля — це місяць без заробітку. З іншого боку, на Гравітоні якраз з’явився один «лівий» вантаж — маленький, легкий, абсолютно нешкідливий, якщо вірити замовнику, і дуже добре оплачуваний. Контрабанда, звісно. Але дрібна. Цукерки із забороненим ароматизатором для елітного ринку Вишневої. Ніхто не постраждає.
Вона посміхнулася.
— Гаразд, Сільвере. Бери корабель. На місяць. Але з умовою.
— Якою? — насторожився альфієць.
— Ти береш із собою мого механіка. І платиш за весь ремонт, який він зробить у дорозі. Бо інакше твій «тур» закінчиться десь між Гравітоном і П’ятничанкою у вигляді хмарки плазми.
Сільвер зітхнув із полегшенням.
— Домовилися! Хоча все це мені не подобається, але ти ж знаєш, я тебе люблю.
— Знаю, — кивнула Сондра. — Тому й не вбила ще.
Вона повернулася до корабля й гукнула в глиб ангара:
— Громе! Виходь, є робота! Бери інструменти — ми летимо на П’ятничанку. І цього разу спробуй не розібрати двигун до гвинтика по дорозі!
З глибини ангара пролунало низьке, задоволене гарчання оркса-механіка.
