Спочатку:
На сторінку книги
Політ проходив підозріло спокійно. Занадто спокійно для «Блакитного метелика».
Віл сидів у кабіні, спокійно перераховуючи координати. А Гром страждав.
Він сидів у своїй каюті, дивлячись на стару голограму Сондри. Руде волосся, зваблива посмішка, той самий погляд, від якого в оркса завжди щось приємно стискалося в грудях, в низу живота пурхали метелики. А він... Він же оркс. Великий, зелений, з руками, якими можна гнути штанги. А вона — вогонь, пристрасть, краса,і постійне бажання тримати всіх на відстані. І тепер ще цей ейнар. Тихий, ввічливий, з перламутровим волоссям і звичкою з’являтися саме тоді, коли не треба.
Гром потягнувся за пляшкою «Паливних сліз». Після третього ковтка рішення здалося йому майже геніальним.
— Треба поговорити. Прямо. Як є.
Він підвівся і важкою ходою попрямував до каюти капітанки. Зупинився біля дверей. Підняв руку… І завмер.
Зсередини чітко долинув сміх Сондри — низький, м’який, задоволений. Потім — глухий гупіт. Репіння ліжка. Ритмічне. І голос, який Гром знав надто добре:
— Ну, любчику… давай, давай ще. Ось так… саме так… не зупиняйся…
Гром повільно почервонів. Уявилося одразу все. Перламутрове волосся, розсипане по подушках. Спокійні очі ейнарa. Оті самі ввічливі інтонації, тільки вже зовсім в іншому контексті. Він стиснув кулаки так, що кісточки затріщали. Репіння стало голоснішим. Знову сміх.
— От ти в мене який… нахабний… ще…ну ж бо давай... — заохочував голос Сондри. — Ууу який твердий....
Гром більше не став слухати.
Він з розмаху відкрив двері (замок жалібно скрипнув і майже відвалився) і ввалився всередину з виразом людини, яка готова зараз розірвати когось на атоми.
— ТАК ЦЕ Ж ТРЕБА БУЛО ДОЧЕКАТИСЬ!! — гаркнув він на весь корабель.
Сондра підскочила на ліжку так, ніби її вдарило струмом. У руках вона стискала Марципана, який якраз намагався залізти їй під футболку. М’яколап ображено вереснув і стрибнув під ліжко.
Але Гром цього вже не помітив.
Він стояв у дверях, важко дихаючи, очі горіли, і дивився на порожню (з його точки зору) каюту з таким виглядом, ніби щойно спіймав зраду вселенського масштабу.
— Я все чув! — продовжував він, голос дрожав від суміші люті й образи. — «Любчику»! «Давай ще»! Репіння! Сміх! І де він?! Де цей перламутровий… дикий…!!!
Сондра моргнула, все ще тримаючись за серце.
— Громе, ти що…?
— Не надо! — оркс махнув величезною рукою. — Я все зрозумів! Поки я там страждаю, дивлюся на твою голограму, п’ю цю гидоту… ти тут з ним… з цим… ейнарським дикуном.
Він різко озирнувся по каюті, ніби шукаючи, куди подівся Ейріс. Шафи, кутки, навіть стелю перевірив поглядом.
— Вилізай!!! — гаркнув він уже в порожнечу. — Чуєш?! Вилізай, поки я добрий!
Сондра повільно відкрила рота, потім закрила, потім знову відкрила. На її обличчі повільно розквітало розуміння того, яку саме картину щойно намалювала собі оркська уява, підсилена «Паливними сльозами». І в цю мить у каюті повисла дуже небезпечна тиша. Марципан з-під ліжка обережно визирнув жовтими очима.
А Гром стояв посеред каюти, розчервонілий, з роздутими ніздрями, і чекав, що зараз з-під ліжка або з шафи вилізе перламутровий суперник. Сондра повільно провела долонею по обличчю.
— Ой мамцю… — тихо видихнула вона. — Громе. Ти зараз серйозно думаєш, що я…
Але договорити вона не встигла. Бо Гром уже набрав повні легені повітря для нової тиради про зраду, ревнощі й те, як саме він зараз знайде цього ейнарa і пояснить йому, що означає «мені шкода» на оркській мові.
Гром ще кілька секунд люто зазирав під ліжко, у шафу й навіть у вентиляційну решітку. Нічого. Жодного перламутрової волосини.
— Вислизнув… — низько прогарчав він. — Поки я тут шукав, він вже драть ноги. Хитрий. Як і всі вони.
Він різко розвернувся і вилетів з каюти, ледь не винісши двері з коробкою. Важкі кроки загуркотіли коридором.
— ЕЙНАРЕ!!! — ревів Гром на весь корабель. — ВИЛАЗЬ! БУДЕМО РОЗМОВЛЯТИ ПО-ЧОЛОВІЧОМУ!
Сондра вискочила слідом, як була в футболці і шортах. Марципан біг поруч, обурено верещачи й підстрибуючи, ніби теж вимагав пояснень.
— Громе, стій! Ти не так все зрозумів! Там був Марципан! М’яколап! Пухнастий! З хвостом!
Але оркс уже нічого не чув. «Паливні сльози» плюс ревнощі зробили свою справу. Він мчав коридорами, перевіряючи кожну каюту, кожен відсік, час від часу гарчачи:
— Я тебе знайду… і поясню, що означає «любчику»…
Він знайшов Ейріса в камбузі.
Ейнар спокійно стояв біля столу й наливав собі води. З одягу на ньому були лише одні чорні боксери. Розкішне волосся вільно спадало по рельєфним плечам. Він навіть встиг підняти очі й відкрити рот, щоб привітатися.
Не встиг.
Гром з ревом перелетів півкамбуза й врізався в нього, як торпеда. Обидва з гуркотом полетіли на підлогу, перевертаючи стільці й розкидаючи посуд.
— А НУ ЙДИ СЮДИ, ПЕРЛАМУТРОВИЙ!!!
Ейріс, очевидно, не очікував нічної атаки оркса в стані алкогольно-ревнивого психозу. Він спробував ухилитися, але Гром уже сипав ударами. Камбуз миттю перетворився на зону стихійного лиха: літали каструлі, щось розбилося, Марципан з вереском застрибнув на холодильник і звідти коментував бій обуреним нявканням.
Сондра влетіла слідом і завмерла на порозі з відкритим ротом.
— Стійте!!! Обидва!! Громе, він ні в чому не винен!! Це був кіт!!! КІТ, ТИ ЧУЄШ?!
Але її ніхто не слухав.
Гром намагався схопити ейнарa за горло. Ейріс, зберігаючи дивовижний спокій навіть під градом ударів, намагався стримувати оркса, не застосовуючи всю силу. Час від часу він тихо й дуже ввічливо цідив:
— Я… справді… не розумію… причини…
— Ще й прикидається!! — ревів Гром, намагаючись вдарити його каструлею.
На шум збіглися інші.
Спочатку прибіг Сільвер — у костюмі Жар-птиці, з пір’ям, що стирчало в усі боки. Він зупинився, побачив двох чоловіків, які каталися підлогою серед розбитого посуду, і скрикнув:
— Мій макіяж!! Ні, спочатку — мій корабель! Ні, спочатку — хтось поясніть, чому вони б’ються!!
За ним з’явився Віл. Кіборг стояв у дверях, оцінюючи ситуацію холодним поглядом.
— Ймовірність, що це знову через ревнощі, — рівно констатував він, — наближається до ста відсотків.
Сондра бігала навколо бійки, намагаючись то відтягнути Грома, то захистити Ейріса, то просто не отримати випадковим ліктем у чоло.
— Це був Марципан!! — кричала вона. — Він муркотів!! Я з ним гралася!! «Любчику» — це до кота!! До КОТА, ГРОМЕ!!!
Гром у цей момент якраз підняв Ейріса і готувався шпурнути його в стіну.
Ейріс зітхнув. І вперше за весь бій його очі злегка змінили колір. Вони стали темними яка сама чорна діра.
Сондра зрозуміла — ще секунда, і ейнар перестане бути ввічливим.
— ВІЛЕ!! — завила вона. — ЗРОБИ ЩОСЬ!!
Віл лише тихо сказав:
— Рекомендую всім триматися подалі від кухонного приладдя.
А Марципан зверху холодильника видав такий звук, ніби особисто образився, що його любовну гру з капітанкою перетворили на привід для масової бійки.
