Спочатку:
На сторінку книги
Ейріс вийшов з душу. Вода стікала по світлій шкірі, довге перламутрове волосся розпустилося і важкими вологими хвилями лягло до стегон. Шрами все ще червоніли, особливо на скроні й ребрах, але бруд і засохла кров зникли. Він виглядав… ну. Так, як і повинен виглядати ейнар, навіть після років у камері.
Сондра сиділа на ящику з аптечкою й старанно розглядала стіну. Потім стелю. Потім свої руки. Але очі все одно зрадницьки ковзнули нижче.
Ой мамцю.
Худий — так. Але пропорції були такими, що навіть у сукні (яка вже бачила кращі дні) їй раптом стало трохи душно. І так, «там» теж усе було… на місці. І виглядало це значно краще, ніж у деяких імператорів, яких вона знала особисто.
Вона швидко кліпнула й рішуче підняла погляд на його обличчя.
— Сідай, — сказала вона трохи різкіше, ніж планувала. — Рану треба обробити.
Ейріс чемно кивнув, підійшов і сів на край іншого ящика. Абсолютно голий. Абсолютно спокійний. Для нього, очевидно, соромитися тіла було приблизно тією ж нісенітницею, що й соромитися власних ліктів.
Сондра відкрила антисептик і почала обережно обробляти скроню. Пальці злегка тремтіли — та вона сама собі це заборонила помічати.
— Вибач, якщо щипатиме, — буркнула вона.
— Усе гаразд, — тихо відповів Ейріс. — Дякую.
Вона швидко і професійно, обробила решту подряпин і невеликих порізів. Коли закінчила, відсунулася на безпечну відстань і зітхнула.
— Тепер одяг. Тобі потрібен одяг.
Ейріс ледь стенув плечима. Вологе волосся ковзнуло по спині.
— На кораблі тепло. До того ж остання моя господиня… перед тим, як подарувати мене імператору Тяжилів-Імперіуму… воліла, щоб я був без одягу.
Сондра на мить застигла з тюбиком антисептика в руках.
— …Ага, — повільно сказала вона. — Розумію її. Дуже навіть розумію.
Вона швидко кліпнула й додала вже суворіше:
— Але на моєму кораблі краще все-таки в одязі. У нас тут і так забагато голих емоцій, голих нервів і імператора в трюмі. Давай не будемо додавати до цього ще й голого ейнарa. Добре?
Ейріс знову коротко вклонив голову — ввічливо й без тіні образи.
— Як скажете. Якщо є щось зайве — я вдячний.
Сондра зітхнула, відклала аптечку й піднялася.
— Зараз щось знайду. Сподіваюся, у Сільвера залишилися штани, які він ще не встиг назвати «частиною сценічного образу». І якщо він знову почне верещати — просто ігноруй. Це в нього така форма подяки за порятунок.
Вона вже йшла до дверей, коли краєм ока знову зловила, як вода повільно стікає по його ключиці.
— Ой мамцю… — тихо буркнула собі під ніс. — І навіщо я взагалі влізла в цю історію.
Ейріс мовчки кивнув. Незрозуміло, що він хотів цим сказати.
---
Сондра постукала в двері каюти Сільвера й одразу ж відчинила їх, не чекаючи відповіді. Часу на церемонії не було.
Сільвер стояв посеред кімнати в білому костюмі, усипаному дрібними блискітками. Він сяяв так, ніби хтось увімкнув святкову ілюмінацію всередині альфійця. Волосся ідеально укладене, на очах легкий макіяж, на губах — блиск. Він як раз крутився перед дзеркалом, відпрацьовуючи новий поклон.
— О! — радісно вигукнув він, побачивши Сондру. — Сондрочко! Дивися, я знову виглядаю як зірка, а не як жертва циркової вистави!
— Вітаю з поверненням у професію, — сухо сказала Сондра. — Мені потрібен одяг. Для Ейріса. Ви майже одного росту, тож щось має підійти.
Сільвер різко перестав сяяти.
— Для… кого? — голос одразу підвищився на півтора тона. — Для цього… дикуна?! Ти хочеш щоб він носив МОЇ речі?! У нього ж напевно блохи! І ще якісь космічні болячки! І шрами! І він хотів мене вбити! Я не дам!
— Сільвере, — терпляче почала Сондра, — він вимитий. Рани оброблені. Блох я особисто не бачила. А твої старі костюми все одно пиляться.
Альфієць театрально схопився за серце.
— Пиляться?! Це — історія мистецтва! Це — частина моєї легенди!
Він ще хвилину обурювався, махав руками й згадував «творчі кордони», але врешті-решт здався. Зітхаючи так голосно, ніби віддавав власну дитину, Сільвер відкрив гардероб і витягнув два комплекти.
— Ось. Це я танцював графа-кровосісю в мюзиклі «Граф Дракульон». Чорний, з червоними вставками, плащ окремо. Дуже стильно. І ось це… — він кинув на ліжко широкі шаровари й довгу світлу туніку, — …невільник з пустелі Цукрон. Екзотика, розріз на грудях, усе як треба.
Сондра швидко оцінила обидва варіанти.
— Дякую. А білизна?
Сільвер різко випростався й притиснув руку до грудей.
— Ні. Білизну я не дам. Це вже занадто. Особисте. Інтимне. Святе.
Сондра закотила очі, підійшла до комода й просто відкрила верхню шухляду.
Всередині акуратними стопками лежала еротична білизна. Багато. Різнокольорові стрінги, мереживні варіанти, щось із зав’язками, щось з блискітками, і навіть одна пара з крихітними крильцями.
Сондра повільно закрила шухляду.
— …Зрозуміло, — сказала вона рівним голосом. — Тоді поки що Ейріс обійдеться без. Не думаю, що граф-кровосіся або невільник з Цукрону дуже перейматимуться такими дрібницями.
Сільвер пискнув щось ображене, але вже тихіше. Сондра зібрала обидва костюми під пахву й попрямувала до дверей.
— І ще, — кинула вона через плече. — Якщо почуєш, що він знову ходить коридором босий — не верещи. Просто дихай глибше.
Вона вийшла, залишивши Сільвера наодинці з його блискітками, еротичною колекцією й глибоким творчим потрясінням.
