Сондра сиділа на жорсткому дерев’яному стільці в тісному кабінеті Спеціального Відділу Державної Безпеки. Стіни були сірі, лампа під бляшаним абажуром горіла жовто й нещиро, а на столі перед нею лежав товстий журнал із уже кількома сторінками, щільно списаними нерівним почерком.
Слідчий — худорлявий чоловік із тонкими губами, холодними очима й ідеально накрохмаленим комірцем — повільно крутив у пальцях металеву ручку. Він дивився на Сондру так, ніби вже заздалегідь знав, що вона винна, і лише вирішував, у чому саме.
— Отже, — протягнув він, — ви стверджуєте, що ви… капітанка космічного корабля.
Сондра випросталася, наскільки дозволяли наручники, прикручені до підлокітників стільця.
— Так. «Блакитний Метелик». Я капітанка. Ми потрапили сюди через просторовий розрив, і я…
— Досить! — слідчий різко вдарив долонею по столу. Чорнильниця підстрибнула. — Я вимагаю правди! Ніяких казок про космос і кораблі! У нашому світі немає ніякого космосу! Є паровики, є фабрики, є порядок! А ви — шпигунка!
Він нахилився ближче. Від нього тхнуло дешевим одеколоном і вчорашнім перегаром.
— Шпигунка з племені Тумба-Юмба, — повільно й з особливою відразою промовив він. — Дикого, підступного племені з-за Туманних Гір, яке вже не перший рік засилає до нас своїх агентів. Вони маскуються під божевільних, розповідають казки про зірки й намагаються підірвати основи державної промисловості. Визнавайте!
Сондра невинно закліпала очима.
— Тумба… Юмба? Я навіть не знаю, що це…
— Не прикидайтеся! — слідчий знову вдарив по столу. — Ми вже маємо свідчення! Ви з’явилися з нізвідки, у брудному одязі, з підозрілими друзями, і божевільними розмовами про… — він зазирнув у папірці, — …« Подорожі між світами». Типова легенда тумба-юмбівського шпигуна!
За товстими дверима кабінету чулися важкі кроки й приглушені голоси. Повітря в кімнаті було важким, насиченим запахом старого паперу, машинного масла й чогось металевого, що нагадувало про те, що в цьому закладі рідко відпускають просто так.
Сондра глибоко вдихнула й спробувала говорити спокійніше:
— Слухайте… я справді капітанка. У мене є екіпаж. Є корабель. Я не з жодного племені Тумба-Юмба. Я навіть не знаю, де ті ваші Туманні Гори.
Слідчий повільно відкинувся на спинку стільця. Очі його стали ще холоднішими.
— Будемо говорити по-іншому, — тихо сказав він. — У нас є методи. Дуже переконливі методи. І якщо ви й надалі будете розповідати казки про космос… то ваше розкішне волосся дуже швидко стане значно коротшим. І не тільки волосся. Він усміхнувся. — Отже, ще раз. Звідки ви. І хто вас надіслав.
Сондра тримала спину рівно, навіть коли наручники вже почали натирати зап’ястя. Вона дивилася слідчому прямо в очі й говорила тихо, але твердо:
— Я не брешу. Космос справді величезний. Ваш світ — лише один із мільйонів. Ми потрапили сюди випадково, через розрив у просторі. Я капітанка. У мене є екіпаж. Є корабель. Я не шпигунка і я не дика.
Слідчий слухав мовчки. Пальці його повільно стискали ручку, поки кісточки не побіліли. Коли Сондра замовкла, він ще кілька секунд сидів нерухомо, дивлячись у стіл. Потім повільно підвів очі. У них уже не було ні злості, ні навіть цікавості — лише холодна, професійна втома людини, яка бачила занадто багато дивних свідчень.
— Досить, — сказав він тихо. Голос утратив різкість, але став небезпечнішим. — Ви не шпигунка. Шпигуни хоч щось вигадують правдоподібне. Ви… просто хвора.
Він відкрив шухляду, дістав чистий бланк і почав швидко, майже машинально заповнювати графи.
— Психічний розлад. Гострі маревні ідеї з елементами космогонічного марення. Небезпечна для себе та оточення. Підлягає негайній ізоляції в спеціалізованому медичному закладі закритого типу.
Сондра різко подалася вперед, але наручники різко смикнули її назад.
— Я не хвора! Послухайте… — спробувала заперечити вона.
— Я вислухав, — обірвав її слідчий, навіть не підводячи голови. — І більше не бачу сенсу продовжувати цю розмову. Ви будете направлені до лікарні. Там із вами працюватимуть фахівці. Можливо, навіть допоможуть… якщо ще не пізно.
Він різко підвівся, підійшов до дверей і голосно, чітко наказав комусь у коридорі:
— Викликати карету швидкої допомоги. Спеціальний транспорт. Із супроводом. Негайно.
За дверима почулися швидкі кроки й приглушений голос, що підтверджував наказ. Слідчий повернувся до столу, сів і знову взявся за папери. Він більше не дивився на Сондру — ніби вона вже перестала бути допитуваною й стала просто черговою справою, яку треба закрити до кінця зміни.
У кабінеті стало ще тихіше. Лише тихо гуділа лампа під бляшаним абажуром, та десь удалині, за товстими стінами, чувся далекий свист парового свистка. Сондра сиділа нерухомо, відчуваючи, як холодок повільно сповзає по спині. А, що як вона назавжди залишиться в цьому відсталому світі? А все через того древнього ейнара. Потрібно було віддати його тій шестирукій пані. Як музейний експонат.
Минуло не так багато часу як двері кабінету розчинилися, і всередину ввалилися двоє санітарів у сірих халатах. Вони рухалися швидко, звично, без зайвих слів: один одразу підійшов до Сондри, другий уже тримав напоготові широкі шкіряні ремені.
— Спокійно, громадяночко, — буркнув перший, хапаючи її під руку. — Поїдете в лікарню. Там розберуться.
Сондра встигла лише смикнутися, коли наручники зняли, щоб одразу замінити їх на шкіряні ремені. Саме в цю мить повітря в кабінеті здригнулося.
Спочатку це було лише легке сріблясте мерехтіння біля вікна. Потім світло згустилося, зібралося в яскравий спалах — і посеред кімнати, прямо між столом слідчого й санітарами, стояв Ейріс.
Він виглядав спокійно. Надто спокійно для істоти, яка щойно з’явилася з повітря в самому серці Спеціального Відділу. Перламутрове волосся м’яко світилося в жовтому світлі лампи. На мить усі завмерли. Слідчий відкрив рота. Один із санітарів невпевнено відступив на крок. Хтось у коридорі вже кричав «зброя!».
Перші постріли пролунали майже одразу. Кулі свистіли повітрям, влучали в стіну за спиною Ейріса, залишаючи сірі зірки на штукатурці. Він навіть не здригнувся. Лише зробив один крок уперед, підхопив Сондру на руки — легко, ніби вона нічого не важила, — і тихо сказав їй на вухо:
— Тримайся.
Сондра, замість подяки, крізь зуби процідила:
— Я тебе придушу. Чесне слово. Усе це через тебе… через твоє « вона моя пара». Ось хай лише...
Але докінчити вона вже не встигла. Світло знову спалахнуло — яскраве, чисте, зіркове. Воно заповнило весь кабінет, змусивши всіх зажмуритися. Коли спалах згас, посеред кімнати лишилися лише порожній стілець, кілька гільз на підлозі й розгублений слідчий, який повільно опускав руку зі службовим револьвером. Десь у коридорі все ще чулися крики й тупіт чобіт. Але Ейріса й Сондри вже не було.
Вони опинилися на мостику «Блакитного Метелика» так само раптово, як і зникли з кабінету Спеціального Відділу. Сріблясте сяйво ще мить тремтіло в повітрі, а тоді розчинилося, лишивши Сондру в обіймах Ейріса прямо посеред рубки.
Усі вже були тут.
Гром стояв біля головної консолі з руками на боках і виразом людини, яка вже нічому не дивується. Віл притулився до стіни, схрестивши руки, а його каштанові коси спокійно лежали на плечах. Сільвер сидів у кріслі пілота й театрально притискав долоню до грудей. Марципан — великий шестилапий гібрид із шкіряними крилами — радісно замурчав, підбіг ближче й тицьнувся мокрою мордою Ейрісові в коліно.
Сондра миттєво почала вириватися.
— Відпусти! — процідила вона, намагаючись відіпхнути його руками. — Я тебе придушу. Чесне слово. Твоїм же перламутровим волоссям. Обіцяю. Усе це через тебе, зірковий ти виродок…
Ейріс не відповів. Він лише трохи нахилився й тихо, майже обережно поцілував її. Спочатку Сондра ще пручалася — коротко, злісно, більше для принципу, ніж по-справжньому. А тоді її пальці повільно стиснулися на тканині його одягу, і вона відповіла. Поцілунок вийшов довгим, теплим і дивним — таким, після якого навіть у старому, побитому кораблі на мить стає тихо. Коли вони нарешті відсахнулися один від одного, Гром гучно кашлянув.
— Якщо ви вже закінчили… то, може, полетимо нарешті з цієї діри?
Віл уже сидів за навігаційною панеллю. Його пальці швидко бігали по клавішах.
— Курс прокладено. Відриваємося від атмосфери. Захисне поле тримає. Місцеві поки що не встигли нічого розібрати.. Сільвер зітхнув з усією можливою драматичністю:
— Який жаль… Я тільки почав завойовувати місцеву публіку.
Марципан тихо пирхнув і зручніше вклався біля консолі, склавши крила.
«Блакитний Метелик» здригнувся, двигуни завили знайомим хрипким голосом, і корабель повільно піднявся над пшеничним полем. Внизу ще миготіли вогні відсталого парового міста, тягнулися мідні труби й клубочився вугільний дим. А потім світ за ілюмінаторами різко змінився — зірки витягнулися в довгі світлові стрічки, і корабель рвонув у відкритий космос, геть від цього шару Великої Сітки Альтернативних Реальностей.
Сондра стояла біля ілюмінатора, все ще трохи червона, і тихенько бурмотіла під ніс:
— Я тебе все одно колись придушу…
Ейріс лише ледь помітно всміхнувся й мовчки став поруч. А «Блакитний Метелик» летів далі — старий, подряпаний, але знову вільний.
