Там, де немає дороги назад

🔹️🔹️🔹️🔹️🔹️

Дорога виявилася довшою, ніж Марта могла уявити. Весь цей час Ярослав гнав коня все далі від маєтку, а вона вперто мовчала, навіть не намагаючись заговорити з чоловіком, який кілька годин тому силоміць забрав її з дому. Та зрештою Марта не витримала.

— Чому ти викрав мене?

Ярослав трохи повернув голову.

— Ми вже перейшли на "ти"?

— Ти не відповів на моє запитання.

— Як і ти, Світлано.

Вона стиснула зуби.

— Мене звати Марта.

— Так тебе назвали батьки.

— Саме так, бо це моє ім'я.

— Ні, — спокійно заперечив Ярослав. — Твоє справжнє ім'я — Світланаю, його подарував тобі Прадавній Ліс ще до твого народження. Марта на кілька секунд замовкла.

— Ліс не може давати людям імена.

— Звичайний — ні.

Вона насупилася й трохи повернула голову, намагаючись побачити його обличчя.

— А цей, значить, може?

— Незабаром сама запитаєш у нього.

Вже трохи спокійніше Марта промовила:

— Можеш називати мене як завгодно, але відгукуватися я буду лише на своє ім'я.

Вона хотіла додати: на ім'я, яке подарували мені батьки, але слова так і не зірвалися з язика. Перед очима одразу постав батько, який власноруч підвів її до Ярослава й мовчки вклав доньчину руку в його долоню. А слідом згадалися мамині слова про те, що вона мала давно її сховати. Марта відвернулася, намагаючись прогнати болючі спогади.

— То чому ти мене викрав?

— Я не викрадав тебе, Світлано. Так мало статися. Я чекав на цей день цілих вісімнадцять років, і, повір, це було дуже непросто.

Марта різко повернулася до нього.

— Тобто ти всі вісімнадцять років мріяв про те, як одного дня викрадеш мене?

Ярослав нічого не відповів, лише сильніше натягнув поводи, змушуючи коня прискорити біг.

— Треба поспішати, маємо дістатися прихистку до темряви.

Він підняв голову й уважно подивився на небо.

— Сьогодні буде дуже холодна ніч. Неподалік є невелика хатина, там і переночуємо.

Марта більше не ставила запитань. Зовні могло здатися, що вона нарешті змирилася й просто мовчки дивиться на дорогу.

Насправді ж Марта уважно стежила за дорогою й подумки складала її у пам'яті: струмок, поворот ліворуч, два повороти праворуч, а потім знову ліворуч. Вона повторила цей маршрут кілька разів, щоб до ночі не забути жодної деталі.

Коли вони вже майже дісталися будиночка, холод став відчутно сильнішим, а з неба почав сипатися лапатий сніг. Великі, важкі й вологі сніжинки швидко танули, щойно торкалися землі, перетворюючи лісову дорогу під копитами коня на суцільну багнюку.

Вітер теж посилився й легко пронизував тонку тканину Мартиної сукні, вона кілька разів здригнулася, а тоді, сама того не помітивши, притиснулася спиною ближче до вершника, намагаючись хоча б трохи сховатися від крижаних поривів.

— Вибач, я не взяв для тебе теплого одягу, — промовив Ярослав. — Але думаю, в будиночку знайдемо щось тепліше.

Він спробував загорнути її у свій плащ, та Марта одразу відкинула край тканини.

— Не треба.

Ярослав не став наполягати, бо вже за деякий час між деревами з'явився тьмяний силует маленької хатини. Марта здивовано роздивлялася її, а коли вони під'їхали трохи ближче, не стрималася:

— Це твій дім?

— Ні. Це наш прихисток від негоди, яка сьогодні лише починається.

Марта підняла голову до неба. Сніг уже падав значно густіше.

— А де тоді твій дім?

Ярослав поглянув у темряву між деревами.

— Значно глибше в Лісі.

Ярослав першим зіскочив із коня, а тоді простягнув руки й допоміг Марті спуститися.

— Прошу, дочекайся мого пояснення. Я не викрадав тебе, але й повернути до батьків не можу. Тож давай зайдемо всередину. Я розпалю вогонь, щоб ти зігрілася, і приготую нам заспокійливого чаю.

На його подив, Марта погодилася майже одразу. Не сперечалася, не вимагала відвезти її назад і навіть не спробувала вирватися. Спокійно підійшла до хатини, переступила поріг — і завмерла, щойно побачила, куди саме він її привіз.

— Я не залишуся в цій норі. Наші кури живуть у більшому приміщенні.

Ярослав сперечатися не став, лише зайшов слідом і легенько підштовхнув її далі від дверей, не залишаючи можливості одразу вискочити назад. Самому йому довелося пригнути голову, щоб не зачепити низький одвірок. Усередині хатина виявилася ще менш привабливою, ніж здавалася ззовні. Тут пахло старим деревом, дровами й висушеними травами, чий різкий аромат неприємно лоскотав ніс. У напівтемряві Марта розгледіла невеликий стіл, кілька полиць, стару піч і зовсім небагато речей, наче тут ніхто не жив постійно.

— Зараз стане трохи затишніше, — пообіцяв Ярослав.

Він дістав із полиці кілька товстих воскових свічок і одну за одною запалив їх. Кімнату поступово наповнило м'яке світло, а до запаху старих трав домішався приємний аромат теплого воску. Оглянувши хатину, Ярослав підійшов до запасу дров і невдоволено насупився, їх залишилося зовсім мало.

— Я мушу вийти й принести ще дров. Інакше до ранку ми тут замерзнемо.

Марта нічого не відповіла, уся її увагу вже привернуло дещо значно важливіше, біля дальньої стіни стояло єдине ліжко, вона було вузьке настільки, що двом людям на ньому довелося б спати майже впритул, а зважаючи на кремезну статуру її викрадача, Марта взагалі не уявляла, як він сам на ньому вміщався. Вона дочекалася, поки за Ярославом зачиняться двері, ще раз поглянула на ліжко й пробурмотіла:

— Та йому тут одному місця мало...

Марта повільно пройшлася хатинкою, остаточно переконуючись, що першого враження вона не перебільшила. П'ять кроків в один бік, три — в інший, і вона вже стояла біля ліжка.

— Так... Тут справді дуже мало місця, — тихо пробурмотіла вона.

До того ж у хатині було страшенно холодно, вогонь ще не горів, а крізь стіни й маленьке вузьке віконце, здавалося, пробирався сам березневий мороз. Марта підійшла ближче до вікна й помітила надворі свого викрадача. Ярослав стояв біля купи дров і саме нахилився по чергове поліно. За мить у його руках опинилася велика сокира. Один точний удар — і поліно розлетілося на дві частини, він поставив наступне, знову замахнувся, і ще два шматки впали на землю.

Ого...

Марта мимоволі затрималася біля вікна, вона ще ніколи в житті не бачила, як рубають дрова. У маєтку Яремчуків усіма такими справами займалися слуги: вони розпалювали каміни, приносили дрова, міняли свічки й олію в світильниках. Марта ніколи навіть не замислювалася над тим, скільки звичайної роботи потрібно, щоб у кімнатах завжди було тепло й світло.

Вона ще кілька секунд спостерігала за Ярославом, а тоді раптом схаменулася він був надворі, а вона — сама.

Марта обережно прочинила двері, але ті одразу озвалися неприємним скрипом. Вона завмерла й затамувала подих, поглянувши у бік Ярослава, та саме цієї миті сокира з глухим ударом опустилася на поліно, він нічого не почув. Марта дочекалася наступного замаху і, щойно сокира знову вдарила по дереву, прочинила двері трохи ширше. Ще мить — і вона вже вислизнула надвір. Холодний березневий вітер миттєво пробрався під тонку сукню Марта обхопила себе руками, намагаючись утримати хоча б крихту тепла, й опустила погляд на ноги. Її легкі домашні балетки зовсім не годилися для прогулянок надворі, а тим паче по мокрому снігу й багнюці, та повертатися через це вона точно не збиралася. Вона швидко обійшла хатину з іншого боку, ще раз озирнулася, переконуючись, що Ярослав її не помітив, і побігла вглиб лісу.

"Ти можеш викрасти мене, але твоєю я не буду ніколи."

Вона міцніше стиснула руки на грудях і пришвидшила крок.

"Ще не здивуюся, якщо цей дикун вирішив, що я маю народжувати йому дітей."

Від самої думки стало моторошно, а вітер, наче навмисно, здійнявся з новою силою й кинув їй в обличчя жменю мокрого снігу, Марта відвернула голову, перечекала порив і рушила далі. Вона пам'ятала дорогу, їй потрібно лише пройти весь шлях у зворотному напрямку й дістатися хоча б до того місця, де починалися людські поселення.

Я впораюся, бо сильна. А там вона знайде когось із возом чи вершника, попросить підвезти її й вирушить не до батьків, а просто до тітки Маргарити. У них із чоловіком не було власних дітей, вони завжди любили Марту й напевно дозволять їй залишитися стільки, скільки буде потрібно, а батькам вона навіть не скаже, де перебуває. Після того, що вони сьогодні зробили, нехай самі її шукають.

Марта впевнено йшла вперед, тримаючись маршруту, який запам'ятала дорогою до хатини, однак із кожною хвилиною сніг падав усе густіше, а знайомі обриси стежки дедалі швидше зникали під білим покривом. Та раптом десь удалині Марта почула знайомий шум води це був струмок. Вона одразу пожвавішала. Саме біля струмка вони звертали дорогою до хатини, а отже, вона все-таки рухалася правильно. Марта швидше пішла на звук, майже не дивлячись під ноги, і раптом її балетка ковзнула по мокрій деревині. Дівчина втратила рівновагу й з усієї сили полетіла вниз схилом. Гілки боляче дряпали руки, а за мить нога вдарилася об щось тверде, і Марта нарешті зупинилася, від болю перехопило подих перед очима потемніло, у голові запаморочилося, та вона вперто змусила себе залишитися при тямі.

"Я сильна й маю рухатися далі."

Спираючись руками об землю, Марта повільно підвелася. Щойно перенесла вагу на забиту ногу, біль пронизав її від стопи майже до коліна, вона стиснула зуби, перечекала кілька секунд і все ж зробила перший крок, потім другий. Лише тоді Марта раптом насторожилася, бо шум води зник. Вона озирнулася, намагаючись зрозуміти, звідки щойно долинав звук.

— Дивно... Я була впевнена, що чула струмок.

Та стояти на місці було ніколи вона знову рушила вперед, тепер уже помітно накульгуючи, і за деякий час побачила між деревами маленьку хатинку, її серце радісно підстрибнуло нарешті Люди!

Біля будинку хтось рухався, і Марта вже відкрила рот, збираючись закричати й попросити про допомогу, розповісти, що її викрав невідомий чоловік, але наступної миті слова застрягли в горлі, бо біля купи дров стояв Ярослав. Він навіть не помітив її появи й продовжував рубати дрова так само спокійно, як тоді, коли вона втекла. Плащ і верхній одяг він уже зняв, залишившись у самій тонкій сорочці, а важка сокира раз по раз легко опускалася на поліна.

Марта повільно озирнулася на ліс позаду потім знову на хатину.

Марта повільно озирнулася на ліс позаду, а потім знову перевела погляд на хатину.

— Як я опинилася біля цього клятого будинку? Невже весь цей час ходила колом?

Вона швидко розвернулася й, не бажаючи більше навіть дивитися в бік хатини, щосили закрокувала у протилежному напрямку. Надворі ставало дедалі холодніше, а ліс уже майже повністю потонув у темряві, і лише місячне сяйво пробивалося крізь густі хмари, змушуючи свіжий сніг тьмяно виблискувати між деревами. Марта вперто йшла вперед, поки не помітила, що стежка поступово веде її вгору.

Добре, навіть краще спробую піднятися вище й подивитися звідти. Може, побачу дорогу, будинки чи хоча б вогні якогось поселення.

Підйом ставав дедалі крутішим, а кожен крок давався важче за попередній. Марта вже не могла стримати тремтіння, яке раз по раз проходило всім тілом. Ніг майже не відчувала, а пальці на руках так змерзли, що почервоніли й боліли від найменшого руху, та вона не зупинялася.

Згодом дерева почали рідшати, доки Марта нарешті не вибралася на відкриту гірську галявину. Тут снігу було значно більше, ніж під густими кронами лісу. Ноги провалювалися майже до колін, і їй довелося високо підхопити поділ сукні, щоб хоч трохи полегшити собі рух. Вона зробила ще кілька кроків, але біль у травмованій нозі став майже нестерпним. Марта спробувала перенести вагу на іншу, похитнулася й нарешті впала просто в глибокий сніг. Кілька секунд вона лежала нерухомо, важко дихаючи, а тоді повільно перевернулася на спину, перед нею відкрилося небо крізь завірюху майже не було видно зірок, зате великі сніжинки кружляли просто над її обличчям. Марта мимоволі задивилася на них. Вони не просто падали на землю — вітер підхоплював їх, здіймав трохи вище, кружляв і знову відпускав, перетворюючи звичайний сніг на дивний, майже чарівний танок.

Якби вона не змерзла так сильно, це видовище здалося б їй неймовірно красивим, але Марта важко видихнула й спробувала підвестися, спочатку сперлася на лікті, потім на долоні, але руки затремтіли й підкосилися. Вона знову впала в сніг, спробувала ще раз й цього разу навіть не змогла нормально піднятися на руках. Холод і біль у нозі забрали майже всі сили.

Марта лежала нерухомо, а сніг поволі засипав її сукню, волосся й уже майже нечутливі руки. Вона давно перестала розуміти, скільки часу минуло, коли завірюха раптом почала стихати, спочатку зник вітер, потім перестав падати сніг, і за якусь мить усе навколо занурилося в неприродну тишу. Світ ніби завмер посеред суцільної темряви, і саме тоді Марта почула далекий голос.

— Світлано! Світлано, де ж ти?!

Вона стиснула зуби її тіло тремтіло так сильно, що вона вже не могла цього контролювати, а по щоках котилися гарячі сльози.

— Я Марта... — ледве чутно прошепотіла вона. — І я тут...

Але голос був настільки слабким, що навіть сама Марта ледве його почула, вона не могла підвестися, не могла нормально поворухнути ногами й навіть покликати на допомогу так, щоб її почули. Залишалося тільки лежати серед снігу й плакати від холоду, болю та власного безсилля.

"Я помру тут, у свій день народження."

Від цієї думки стало страшніше, ніж від самого холоду.

— Світлано! Де ж ти, життя моє?!

Голос Ярослава цього разу пролунав значно ближче, а Марта зібрала останні сили й спробувала закричати у відповідь, але замість крику з грудей вирвався лише слабкий хрип. Цього виявилося достатньо, бо за кілька митей з'явився Ярослав. Побачивши її серед снігу, він кинувся вперед так швидко, що мало не послизнувся на схилі. Опустившись поруч навколішки, почав руками відкидати сніг, який уже встиг засипати її одяг.

— Що ж ти накоїла...

У його голосі не було злості, лише страх і полегшення від того, що він усе-таки її знайшов. Ярослав підхопив Марту на руки й міцно притиснув до себе, намагаючись хоча б трохи зігріти. Вона насилу розплющила очі й подивилася на нього.

— Я все одно... буду тікати.

Ярослав опустив погляд на її бліде обличчя.

— Знаю.

— І повір... колись у мене вийде.

Цього разу Ярослав не став сперечатися, лише міцніше притиснув Марту до себе й поніс у напрямку хатини. Та вже за кілька хвилин вона помітила дивне: замість того щоб спускатися схилом туди, звідки вона прийшла, він ішов далі вгору.

— Ти... не туди йдеш, — ледве вимовила Марта.

— Потерпи ще трохи, скоро будемо біля будиночка.

Вона хотіла заперечити, сказати, що чудово пам'ятає дорогу й хатина залишилася далеко внизу, але сил на суперечку майже не залишилося. Марта лише заплющила очі й дозволила йому нести себе далі. Минуло зовсім небагато часу, коли вона знову підняла голову й завмерла. Між деревами стояла та сама маленька хатина. Марта кілька секунд дивилася на неї, намагаючись зрозуміти, чи не мариться їй все це від холоду.

— Але... як вона опинилася тут? — прошепотіла дівчина.

— Вона завжди була тут.

Марта перевела на нього розгублений погляд, але Ярослав більше нічого не пояснив. Двері хатини так і залишилися відчиненими після її втечі, тому на порозі вже намело невелику купу снігу. Всередині було майже так само холодно, як надворі, хоча кілька воскових свічок усе ще горіли, відкидаючи тремтливі відблиски на старі дерев'яні стіни. Ярослав заніс Марту всередину й обережно поклав на ліжко, потім швидко зачинив двері, відгороджуючи їх від морозного повітря, підняв із підлоги кілька згаслих свічок і знову запалив їх від тих, що ще горіли.

— Спочатку треба тебе зігріти.

Марта хотіла відповісти, але зуби вже так сильно цокотіли від холоду, що замість слів вийшов лише нерозбірливий звук. Ярослав озирнувся довкола, наче лише тепер усвідомив, наскільки сильно помилився, коли вирушив по неї зовсім непідготовленим.

— Світлано, у мене тут взагалі немає одягу для тебе. А з такою завірюхою найближчим часом я навряд чи зможу десь його знайти.

Марта нічого не відповіла й навіть не поворухнулася. Сніг, що намерз на сукні під час втечі, поступово танув у теплі хатини, і тканина ставала не лише крижаною, а ще й неприємно мокрою, прилипаючи до тіла.

— Мені від тебе нічого не треба. Хіба що поверни мене додо...

Вона не змогла договорити, слово застрягло в горлі, а перед очима знову постала картина, яку Марта так відчайдушно намагалася забути: батько власноруч передає її руку Ярославу, мама плаче, Захар тримає двійнят, а вся її родина залишається на сходах маєтку, поки чужий чоловік забирає її геть.

Куди їй тепер було повертатися?

Дім нікуди не зник, там залишилися її кімната, книжки, улюблене місце біля каміна й люди, яких вона ще вранці вважала найближчими у світі. Та після того, що сталося сьогодні, Марта вже не знала, чи може називати те місце своїм домом. Гарячі сльози знову покотилися по почервонілих від морозу щоках.

— Зачекай, життя моє. Зараз стане трохи тепліше.

Ярослав швидко стягнув із себе сорочку й залишився лише у штанах. Марта мимоволі підняла на нього очі — й завмерла, перед нею стояв напівоголений чоловік. Від самого усвідомлення цього щоки спалахнули ще сильніше. Вона навіть уявити не могла, що колись опиниться в подібній ситуації, у їхньому домі правила пристойності були настільки суворими, що навіть Захарові, коли він разом з іншими хлопцями ходив купатися до річки, мама забороняла знімати сорочку, якщо неподалік відпочивали дівчата. А тепер вона була сама посеред лісу з абсолютно чужим чоловіком, який кілька годин тому виніс її з рідного дому на плечі, а тепер стояв перед нею оголений до пояса. Марта миттєво заплющила очі й затулила їх руками.

— Краще я замерзну надворі, ніж дозволю тобі до мене доторкнутися!

Ярослав важко видихнув.

— Не бійся. Я не торкнуся тебе без твоєї згоди.

— Тоді цього ніколи не станеться.

Марта повільно відвела руки від обличчя й знову поглянула на нього, цього разу вже вперто змушуючи себе не відводити очей.

Ярослав лише простягнув їй свою суху сорочку.

— Добре.

Його спокійна відповідь збила її з пантелику.

— Що — добре?

— Якщо ніколи, значить, ніколи, але зараз тобі все одно доведеться зняти мокру сукню, інакше до ранку ти захворієш.

Марта нерішуче простягнула руку, і Ярослав нахилився ближче, щоб віддати їй сорочку. Саме в цю мить її погляд зачепився за дивний амулет, що висів у нього на шиї. До цього вона майже не помічала його під одягом, але тепер могла добре роздивитися. Темний метал обрамляв незнайомий знак, а в тремтливому світлі свічок їй на мить здалося, ніби він ледь помітно відблискує зсередини. Та роздивитися його вона не встигла.

— Знімай мокру сукню й одягни це.

Марта на мить забула навіть про сорочку.

— Що це?

Ярослав опустив погляд на амулет, а тоді знову подивився на неї.

— Дуже стара річ.

— Це я й сама бачу.

Він ледь усміхнувся.

— Колись я розповім тобі про нього.

— Чому не зараз?

— Бо зараз ти посиніла від холоду й сидиш у мокрій сукні, а амулет нікуди не втече.

Марта невдоволено вихопила сорочку з його руки.

— Щоб я могла переодягнутися, тобі доведеться відвернутися.

На обличчі Ярослава з'явилася ледь помітна усмішка.

— Невже ти думаєш, що можеш мене чимось збентежити?

Щоки Марти спалахнули ще сильніше.

— Тоді просто не дивись на мене.

— Як побажаєш.

Ярослав повільно розвернувся й підійшов до каміна. Не озираючись, склав усередині кілька полін, дістав великий сірник і підніс полум'я до сухої тріски. Вогонь схопився напрочуд швидко, побіг по деревині, й уже за мить тишу хатини наповнив затишний тріск. Марта тим часом спробувала розстебнути сукню, але пальці майже не слухалися, вона кілька разів підчепила маленьку застібку на спині, та щоразу пальці зісковзували з неї.

Ярослав узяв чайник і вийшов надвір. Щойно двері відчинилися, до хатини увірвався порив крижаного повітря, змусивши Марту затремтіти ще сильніше. Вона поспішила впоратися із застібками, поки він не повернувся, але коли за спиною знову почулися кроки, так і стояла посеред кімнати в мокрій сукні. Ярослав приніс чайник, наповнений чистим снігом, підвісив його над вогнем і лише тоді повернувся до Марти.

— Ти досі не переодягнулася?

— Як бачиш.

Він помітив, як вона безуспішно намагається зігнути задубілі пальці.

— Я можу допомогти.

Марта сердито зиркнула на нього.

— Тільки пообіцяй, що не будеш дивитися.

— Оце вже неможливо.

Вона розгублено насупилася.

— Чому?

— Бо якщо я не дивитимуся, то як, по-твоєму, маю тобі допомогти?

Марта відкрила рота, збираючись щось відповісти, але так і не знайшла жодного переконливого аргументу.

— Розвернись до мене спиною.

Марта слухняно повернулася, притримуючи сорочку біля грудей. Ярослав підійшов ближче, і вона мимоволі напружилася, коли відчула його зовсім поруч.

— Стій спокійно.

Його пальці торкнулися застібки на її спині, на відміну від її закляклих рук, його були гарячими й упевненими, тож він без особливих зусиль упорався з нею. Застібка повільно ковзнула вниз.

— Все, — тихо промовив Ярослав.

Він уже збирався відступити й відвернутися, але край мокрої тканини зісковзнув із Мартиного плеча, Ярослав раптом завмер. Вона відчула легкий дотик його пальців до лопатки й здригнулася, він провів рукою трохи вище, ніби не повірив тому, що побачив, і відсунув мокру тканину з її плеча.

За мить Ярослав різко розвернув Марту до себе.

Вона навіть не встигла обуритися, його обличчя змінилося настільки, що всі слова застрягли в неї в горлі. Від колишнього спокою не залишилося й сліду. Щелепа напружилася, а в сіро-зелених очах спалахнуло щось настільки люте, що Марта інстинктивно відступила б, якби він не тримав її за плечі.

— Звідки це в тебе?

— Що?..

Ярослав обережно відсунув край сукні, відкриваючи великий шрам на її спині.

— Цей шрам, Світлано. Звідки він у тебе?

Марта спробувала щось відповісти, але під його поглядом слова застрягли в горлі.

— Це... випадково сталося. Сусідський хлопець...

— Що випадково?

Ярослав сильніше стиснув її плечі, й Марта розгублено поглянула на нього, вона зовсім не розуміла, чому звичайний старий шрам викликав у нього таку реакцію.

— Та це лише шрам.

Він мовчав.

— Чи тобі батьки пообіцяли віддати мене без...

Марта не договорила.

В очах відьмака вирувала така сама буря, яка зараз здіймалася за стінами маленької хатини. На мить їй навіть стало моторошно від того, наскільки сильно змінився чоловік. Ярослав помітив її страх, і повільно розтиснув пальці на її плечах, заплющив очі й глибоко вдихнув, ніби силоміць змушував себе опанувати гнів. Коли він знову заговорив, голос звучав значно спокійніше:

— Як це сталося?

Марта машинально підтягнула сукню вище, прикриваючи шрам.

— Я ж сказала. Сусідський хлопець.

— Це не відповідь, Світлано. Я хочу знати, що він тобі зробив.

Марта помітно зблідла, вона й сама до кінця не знала, як усе сталося, бо того дня майже не пам’ятала. У пам’яті залишилися лише уривки, а все інше їй уже пізніше розповіли батьки.

— Я не знаю... Точніше, майже не пам’ятаю.

Ярослав насупився ще сильніше.

— Як можна не пам’ятати, звідки в тебе такий шрам?

— Бо я була дитиною! — обурилася Марта. — Батьки розповідали, що на одному з прийомів син сусіднього герцога без дозволу взяв татів родовий меч. Ми почали гратися у воїнів, а він випадково зачепив мене по спині й плечу.

Погляд Ярослава знову ковзнув до шраму.

— Родовим мечем?

— Так.

— І скільки тобі було років?

Марта замислилася.

— Здається, років сім чи вісім. Я прокинулася вже у своєму ліжку, а біля мене сиділа мама. Спина страшенно боліла, але вона сказала, що все вже добре.

Ярослав повільно випростався.

— А хлопчик?

— Що хлопчик?

— Що з ним сталося після цього?

Марта знизала плечима.

— Нічого. Це ж був нещасний випадок.

Ярослав кілька секунд мовчки дивився на неї.

— Нещасний випадок...

У тому, як він повторив ці слова, було щось таке, що Марта насторожилася.

— А що не так?

— Поки що нічого.

— Ненавиджу, коли ти так говориш.

— Звикай.

— Не збираюся.

— Світлано, краще мене зараз не злити, і якщо я ставлю запитання, відповідай одразу й чесно. А коли кажу щось зробити — просто зроби. Марта повільно повернула до нього голову.

— Тобто якщо ти накажеш мені стрибати, я маю лише запитати, як високо?

— Саме так.

Вона кілька секунд дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, чи він говорить серйозно. Схоже, цілком.

— Тоді одразу тебе розчарую, я не твоя і ніколи не буду.

Ярослав уже збирався підкинути до вогню ще одне поліно, але її слова змусили його завмерти. Він повільно випростався й повернувся до Марти.

— Ти моя, Світлано, і цього вже ніколи не змінити.

— Це ти так вирішив?

— Ні.

Вона насупилася.

— Тоді хто?

Ярослав кілька секунд мовчав, а потім перевів погляд на вогонь.

— Колись зрозумієш.

— Ненавиджу цю твою відповідь.

— Звикай до неї.

Марта сердито стиснула його сорочку в руках.

— Не збираюся ні до чого звикати. Я втечу від тебе.

Цього разу Ярослав навіть не обернувся.

— Можеш намагатися скільки завгодно, але, повір, ти назавжди залишишся поруч зі мною.

Ярослав більше нічого не сказав, підійшов до каміна й підкинув у вогонь ще кілька полін, а Марта так і залишилася стояти посеред кімнати, розгублена його поведінкою. Ніхто й ніколи не розмовляв із нею таким тоном. Навіть батько, коли сердився, ніколи не вимагав беззаперечної покори, а цей чоловік поводився так, ніби вона справді мала виконувати кожне його слово. Та ще більше Марту непокоїло інше.

Чому звичайний старий шрам викликав у нього таку лють?

Вона машинально торкнулася плеча, намагаючись пригадати бодай щось із того дня, але в пам'яті не з'явилося нічого, крім давно знайомої розповіді батьків.

— Ти ще довго стоятимеш у мокрому одязі? — долинув від каміна голос Ярослава.

Марта здригнулася й лише тепер згадала, навіщо взагалі тримала в руках його сорочку, переконавшись, що Ярослав стоїть до неї спиною, вона швидко скинула мокру сукню й натягнула на себе чужу сорочку. Та виявилася настільки великою, що поділ опустився майже до колін, а рукави повністю сховали долоні проте зараз Марту це зовсім не хвилювало. Після мокрої крижаної сукні суха тканина здалася майже неймовірно приємною.

— Світлано, ти будеш пити чай?

Марта нічого не відповіла. Мовчки підійшла до ліжка, сіла на самий край, а тоді дозволила собі забратися на нього з ногами й підтягнула коліна ближче до грудей, намагаючись хоч трохи зігрітися. Сорочка Ярослава була сухою й теплою, але в самій хатині все ще залишалося прохолодно. Камін тільки починав нагрівати маленьке приміщення, і холод, який Марта принесла із собою з лісу, ніяк не хотів залишати тіло. Ярослав озирнувся на неї.

— Це означає "так" чи "ні"?

— Це означає, що я не хочу з тобою розмовляти.

— Чай від цього гіршим не стане.

Марта сердито глянула на нього, але сперечатися не стала.

— Тоді зроби.

Ярослав ледь підняв брову.

— Чарівне слово?

Вона кілька секунд дивилася на нього.

— Зараз я знаю тільки одне чарівне слово, після якого ти маєш відвезти мене додому.

— Боюся, такого слова не існує.

— Тоді й "будь ласка" не буде.

Ярослав тихо хмикнув і все одно потягнувся до чайника.

Марта сиділа на ліжку й уперто навіть не дивилася в його бік. Та коли хатину поступово наповнив теплий аромат липи й м'яти, живіт усе-таки нагадав, що вона нічого не їла вже багато годин. Надворі стояла глибока ніч, а востаннє Марта нормально їла ще за святковим столом разом із родиною. Здавалося, відтоді минула не половина дня, а ціле життя.

— Можливо, все-таки будеш чай? — запитав Ярослав.

Він поставив на стіл дві чашки й чайник, від якого підіймалася ароматна пара, а потім почав нишпорити по старих полицях.

— Тут мають бути сушені фрукти.

За мить на столі з'явилася невелика торбинка з горіхами, а слідом за нею — маленький глиняний горщик із медом. Марта мимоволі затримала погляд на столі. Шлунок зрадницьки стиснувся від голоду, але вона демонстративно відвернулася.

— Дякую, я не голодна.

— Не говори дурниць. Ще не вистачало, щоб після сьогоднішньої прогулянки ти захворіла.

Марта одразу повернула до нього голову.

— Взагалі-то я ніколи не хворію.

Ярослав завмер із чашкою в руці.

— Ніколи?

— Саме так. Одного разу мої брати принесли додому якусь страшну застуду. За кілька днів захворів майже весь маєток: мама, татко, слуги, навіть кухар. А я одна залишилася здоровою.

Брова відьмака повільно поповзла вгору.

— І що ж це, на твою думку, означає?

— Що в мене міцний імунітет.

На обличчі Ярослава з'явилася дивна, майже хитра усмішка.

— Звісно. Саме це.

Марта примружилася.

— Чому ти так посміхаєшся?

— Я посміхаюся?

— Так. І мені це не подобається.

— Тоді не дивись.

— Я й не дивилася, поки ти не почав поводитися підозріло.

Ярослав тихо засміявся й підсунув одну з чашок ближче до краю столу.

— Іди їсти, міцний імунітет.

Марта невдоволено хмикнула, але голод усе-таки переміг. Вона підвелася з ліжка й одразу потягнула сорочку нижче, намагаючись прикрити ноги якомога більше.

— Не дивись на мої ноги.

Ярослав слухняно відвернувся, хоча Марта виразно почула його тихе хмикання.

— Що? — одразу запитала вона.

— Нічого.

— Ти щойно сміявся з мене.

Ярослав повернувся, щоб відповісти, але Марта миттєво обурилася:

— Ти на мене дивишся!

— Світлано, я дорослий чоловік. Повір, нічого такого, чого я ніколи не бачив, на твоєму тілі немає.

Її щоки спалахнули.

— Але ти не знаєш, що є саме в мене!

Ярослав на мить замислився, а тоді цілком серйозно відповів:

— Ну, якщо в тебе є хвіст, тоді я справді здивуюся.

Марта витріщилася на нього.

— Що?!

Кутики його губ ледь помітно здригнулися.

— Ти сама сказала, що я не знаю.

— У мене немає хвоста!

— Уже легше.

Марта сердито смикнула сорочку ще нижче й швидко сіла за стіл, вирішивши більше не підтримувати цю безглузду розмову. Вона підсунула до себе чашку й вдихнула теплий аромат липи та м'яти.

— Взагалі-то я люблю пити чай із тортом або канапками нашого кухаря.

Ярослав глянув на сушені фрукти, горіхи й маленький горщик меду, які зміг знайти в хатині.

— Сьогодні кухар трохи запізнюється.

Марта підняла на нього очі.

— Дуже смішно.

— Я стараюся.

— Не треба.

— Як скажеш.

Далі вони пили чай мовчки, Марта потроху їла сушені фрукти й горіхи, іноді додаючи до них мед, а Ярослав більше не намагався заводити розмову. У маленькій хатині було чути лише потріскування дров у каміні та тихий стукіт чашок об дерев'яний стіл, коли чайник майже спорожнів, Ярослав мовчки підвівся, підкинув у камін ще кілька полін, а тоді, ніби це було найзвичайнішою річчю у світі, підійшов до єдиного ліжка й ліг.

— Якщо що, я не кусаюся. А оскільки ковдра тут одна, можеш забрати її собі.

Марта саме зробила черговий ковток чаю, від несподіванки напій пішов не туди, і вона сильно закашлялася. Ярослав одразу підвівся на ліктях, а помітивши, що вона ніяк не може відкашлятися, уже збирався встати.

— Я забороняю... кхе-кхе... до мене підходити! — насилу вимовила Марта між нападами кашлю.

Він завмер, кілька секунд дивився на неї, а тоді слухняно знову ліг.

— Як скажеш.

Марта нарешті відкашлялася, витерла сльози, що виступили на очах, і сердито поглянула на чоловіка, який уже зручно влаштувався на ліжку.

— А ти не боїшся, що я знову втечу?

— Ні.

Така швидка відповідь її навіть образила.

— Чому це?

Ярослав важко видихнув.

— Якщо ти настільки нерозумна, щоб після того, що сталося сьогодні, знову піти вночі в ліс у моїй сорочці й босоніж, то можеш спробувати. Але обіцяю: цього разу я тебе шукати не буду.

— От і чудово.

— Чудово.

Він повернувся до стіни, влаштував голову зручніше й заплющив очі, а Марта ще деякий час сиділа за столом, очікуючи, що він щось додасть, але Ярослав більше не промовив ані слова. А невдовзі з боку ліжка вже долинало його тихе, рівне сопіння Марта недовірливо витріщилася на нього, невже він справді заснув? Після того як викрав її, протягнув через пів лісу, знайшов у снігу й заявив, що вона назавжди залишиться поруч із ним, цей нестерпний чоловік просто спав.

🔸️🔸️🔸️🔸️🔸️