Несподіванка

🔹️🔹️🔹️🔹️🔹️

Вітер так і не вщух, то зривався з новою силою, змушуючи старі стіни хатини тихо поскрипувати, то ненадовго слабшав, але сніг не припинявся ні на мить. Великі пластівці летіли майже суцільною білою стіною, і за вікном уже ледве можна було розгледіти найближчі дерева.

Юстина якийсь час мовчки спостерігала за заметіллю, а тоді перевела погляд на Марту.

— Ярославе, а давай я спробую її зачарувати.

Він уперше за весь час щиро засміявся.

— Я розумію, про що ти, але чаклунку неможливо зачарувати.

— А я хочу спробувати.

— Юстино, дякую, але я забороняю.

— Я обіцяю, що не нашкоджу їй.

Ярослав важко видихнув, підвівся й підійшов до каміна. Підкинув кілька полін, зачекав, поки полум'я охопить суху деревину, і лише тоді повернувся до Юстини.

— Я забороняю, і це не обговорюється.

— Ну, як хочеш, любчику.

У Марти аж у вухах задзвеніло.

Любчику? Вона вже відкрила рота, щоб пояснити цій відьмі, що ніякий він їй не любчик. І взагалі-то, якщо вже вірити словам самого Ярослава, він її чоловік. Але вчасно себе зупинила.

Яке їй діло? Абсолютно ніякого, подумала вона й демонстративно відвернулася до вікна. Заметіль вирувала, наче скажена.

І раптом попередня розмова перестала здаватися такою кумедною.

Невже це справді я?

Марта почала пригадувати, таке траплялося й раніше. Ще коли вона була маленькою, погода іноді псувалася саме тоді, коли їй чогось дуже не хотілося. Бувало, посеред теплого літнього ранку, коли вона мала їхати на заняття з танців чи черговий урок, небо раптом затягувало хмарами й починалася злива. А одного разу...

Марта навіть випросталася, того дня батьки збиралися кудись їхати, із собою взяли тільки Захара, а їй наказали залишитися вдома з малечею. Марта тоді страшенно образилася, їй хотілося їхати разом із ними.

Вона плакала, сперечалася, навіть зачинилася у своїй кімнаті, а потім посеред літа випав сніг. Небагато й він розтанув майже одразу, щойно торкнувся теплої землі. Усі називали це дивом природи.

Марта повільно повернула голову.

— Ярославе...

Він відреагував миттєво.

— Що, Світлано?

— Я володію снігом?

— Ні, — відповів він одразу.

— Тоді чому він постійно з'являється, коли я серджуся?

Ярослав уважніше подивився на неї.

— Ти чиста, Світлано. Твоя сила ще не має форми, яку ти сама здатна контролювати. Тому вона впливає на світ навколо тебе.

— Але чому саме негода? Чому сніг?

Юстина, яка до цього напівлежала на ліжку, різко випросталася.

— Зачекай.

Ярослав кинув на неї короткий погляд.

— Що

— Якого кольору її сила?

Марта завмерла, бо згадала хмара була біла, і Ярослав був здивованим. Його попередження про мисливців потім той поцілунок, після якого її біла сила змішалася з його темною, щоб ніхто не зміг зрозуміти, якою вона була насправді.

Марта випередила Ярослава:

— Майже чорного.

Відьмак повільно перевів на неї погляд.

Марта зробила вигляд, що не помітила.

— Хоча я б хотіла рожеву.

Одна брова Юстини піднялася.

— Рожевої сили не існує.

— Шкода.

— Чому?

— Я була б першою.Ярослав кашлянув у кулак, приховуючи усмішку, а Юстина ж дивилася на Марту абсолютно серйозно.

— Якби ти справді мала силу такого кольору, я була б першою, хто захотіла би тебе вбити.

Марта повільно поставила чашку на стіл.

— Перепрошую?

— Що?

— Ви щойно сказали, що хотіли б мене вбити.

— Якби твоя сила була невідомого кольору.

— Це мало мене заспокоїти?

— Взагалі-то так.

Тепер Марта дивилася на неї вже відверто підозріло.

Юстина знизала плечима.

— Чого ти так на мене дивишся? Якби не Клятва Прадавнього Лісу, єдиним, хто захотів би тебе захищати, був би Ярослав.

— Юстино, — попередив він.

Але вона продовжила:

— Усі інші спочатку захотіли б дізнатися, хто ти. Потім — наскільки ти сильна. А коли зрозуміли б, що не можуть тебе контролювати, почали б думати, як тебе знищити.

— Ти перебільшуєш, — спокійно промовив Ярослав.

Юстина повернулася до нього.

— Справді?

— Так.

— Ярославе, у цьому лісі ти єдиний, хто досі намагається бути добрим і до людей, і до тих, хто людьми ніколи не був.

Марта перевела погляд з одного на іншу.

Юстина похитала головою.

— І тебе там зовсім не чекають.

Ярослав помітно напружився.

— Досить.

— Бо ти останній відьмак.

Марта кліпнула.

— Останній?

Ярослав заплющив очі.

— Юстино, перестань, будь ласка.

— Що? Вона все одно дізнається.

— Але не зараз.

— Останній? — повторила Марта вже голосніше.

Ярослав подивився на неї.

— Світлано...

— Ні. Ти сказав, що відьмаки мають темну силу. Говорив про них так, наче вас багато.

— Колись було багато.

— А зараз?

Юстина відкрила рота, а Ярослав навіть не повернувся до неї.

— Тільки спробуй.

Вона невинно всміхнулася й підняла руки.

— Мовчу.

Марта чекала, а Ярослав важко видихнув.

— Зараз залишився тільки я.

Кілька секунд вона мовчала.

— Чому?

— Це довга історія.

— У нас за вікном заметіль, яку, як ти стверджуєш, влаштувала я. Думаю, часу достатньо.

Юстина пирснула.

Ярослав кинув на неї погляд.

— Мені її ще з ними знайомити.

Марта насупилася.

— З ким — із ними?

Ярослав повільно повернувся до Юстини, і цього разу навіть вона перестала усміхатися.

— Якщо ти не перестанеш розповідати їй усе підряд, я тебе просто викину в ліс.

Юстина примружилася.

— Не зможеш.

— Це ще чому?

— Бо ти мене кохаєш.

Ярослав завмер, Марта теж, а Юстина дивилася на нього майже з викликом, але в її очах уже не було колишньої веселості.

— Ти, мабуть, хотіла сказати кохав.

Усмішка повільно зникла з її обличчя.

— Ярославе...

— Юстино, я вісімнадцять років, як збожеволілий, мрію тільки про одну жінку в цьому світі.

Марта перестала дихати, він не подивився на неї, навіть краєм ока. Але чомусь від цього стало тільки гірше.

— Я хотів би сказати тобі інше. Повір, хотів, але не можу. Вісімнадцять років я спостерігав за нею. Бачив, як вона росте, як змінюється. Як стає тією жінкою, яку Ліс показав мені ще до її народження.

Марта різко підвела на нього очі.

— Ти... спостерігав за мною?

Ярослав нарешті повернувся до неї.

— Так.

— Вісімнадцять років?!

— Не щодня, Світлано.

— О, дякую. Тепер мені значно легше.

Юстина сумно всміхнулася.

— А казав, що кохатимеш мене вічно.

— Казав, і тоді не брехав. Але Клятва забрала це!

Ярослав помовчав.

— Не одразу. Та з кожним роком зв’язок ставав сильнішим. Я хотів повернути те, що відчував до тебе, але не зміг.

Марта дивилася на нього й раптом згадала власні сни.

Того самого чоловіка: темний силует, який приходив до неї знову й знову. Обличчя, яке вона пам’ятала настільки добре, що могла намалювати його після пробудження. Чоловіка, якого маленькою називала своїм таємним коханням, навіть не підозрюючи, що десь серед Прадавнього Лісу він був справжнім.

Вона зблідла.

— Ярославе...

— Що?

— Якщо ти всі ці роки міг бачити мене...

Він уже зрозумів, до чого вона веде.

— ...то це ти приходив у мої сни?

Ярослав повільно похитав головою.

— Ні.

— Але я бачила тебе.

Тепер уже Юстина різко повернулася до Марти.

— Що ти сказала?

— Він мені снився, чкільки себе пам’ятаю.

Юстина більше не виглядала засмученою. Вона виглядала наляканою.

— Ярославе... Клятва не повинна цього робити.

Він навіть не глянув на Юстину.

— Світлано, як саме ти бачила мене у своїх снах?

Марта різко відвернулася.

— А от цього я тобі не скажу.

— Чому?

— Бо це мої сни.

Ярослав кілька секунд мовчки дивився на неї, а потім підійшов ближче й опустився перед нею на одне коліно.

Марта насторожено простежила за його рухом.

— Що ти робиш?

Замість відповіді він узяв її за руку, а Юстина підскочила з ліжка.

— Ярославе, не роби цього!

Але було вже пізно. Хатина зникла, не розчинилася й не потьмяніла — просто в одну мить перестала існувати Марта різко озирнулася. Навколо простягався дивний простір, у якому не було ані стін, ані стелі. Темрява змішувалася зі світлом, а десь удалині спалахували й одразу згасали уривки знайомих образів. Батьківський маєток, обличчя матері, дитячі іграшки, ліс якісь книжки. Чиїсь руки, і її власні спогади. Марта інстинктивно смикнула руку, але пальці Ярослава одразу стиснули її міцніше.

— Не відпускай мене.

— Чому?

— Тут можна загубитися й не знайти дороги назад.

Вона завмерла.

— А де ми?

— У твоїх спогадах.

Марта витріщилася на нього.

— Де?!

— Світлано, просто постій спокійно.

— А я не хочу стояти спокійно! Я хочу звідси вийти.

Вона знову спробувала рушити, і Ярослав перехопив її другою рукою.

— Якщо ти не будеш стояти спокійно, то вже сьогодні будеш вагітною.

Марта зблідла.

— У нас зараз близькість?!

Ярослав кліпнув.

— Що?

— Тут! Зараз! У моїй голові! На очах у твоєї колишньої!

Кілька секунд він просто дивився на неї, а потім засміявся, так голосно й щиро, що його сміх розлетівся навколо й повернувся дивним далеким відлунням.

— Світлано...

— Не смійся!

— Просто стій спокійно.

— Ти сказав, що я буду вагітною!

— Я сказав це, щоб ти перестала смикатися.

— Так не жартують

— Уже зрозумів.

Він усе ще усміхався, коли заплющив очі, а вільна рука повільно піднялася, пальці ледь ворухнулися, ніби він перегортав сторінки невидимої книги: Одна, друга… десята, образи миготіли так швидко, що Марта не встигала їх роздивитися, а потім Ярослав завмер бо перед ними розгорнувся сон.

Величезний зелений луг потопав у сонячному світлі. Висока трава хиталася від теплого вітру, десь неподалік шуміли дерева, а посеред лугу біг він Ярослав, він сміявся й постійно озирався через плече, бо за ним бігла Марта. На ній була легка персикова сукня, волосся вільно спадало на спину, а за руку вона тримала маленьку дівчинку.

Дитина заливалася сміхом.

— Татку, я тебе впіймаю! Мамо, допомагай!

Ярослав у сні раптом розвернувся, присів навпочіпки й розкинув руки, Марта з дівчинкою врізалися в нього одночасно.

Усі троє повалилися в густу траву, Дитина верещала від сміху, Ярослав намагався її лоскотати, а Марта сперлася на лікоть і дивилася на нього так, що справжній Ярослав поруч перестав усміхатися. Марта зі сну нахилилася першою й поцілувала його.

— Кохаю тебе.

Дівчинка негайно залізла просто на батька.

— Ні, мамо! Я його сильніше!

Сон розсипався, а Ярослав не відпустив її руку. Навпаки, його пальці стали холодними, він перегорнув наступний сон потім ще один, і ще. Марта бачила себе старшою й молодшою, в іншій сукні здовшим волоссям чи в іншому місці, але він був там. І що старшою ставала Марта у власних снах, то частіше поруч із ними з'являлася та сама маленька дівчинка, і майже завжди саме Марта першою говорила йому про свої почуття.

Нарешті Ярослав зупинився він повільно повернувся до неї. Від усмішки не залишилося й сліду.

— Чому ти не розповіла мені про ці сни?

— Бо ти не питав.

— Вони снилися тобі все життя.

— Так.

— І ти вважала це нормальним?

Марта насупилася.

— Я була дитиною! Звідки я мала знати, що чоловік із моїх снів справді існує?

Ярослав знову глянув туди, де щойно зник останній образ.

— У твоїх снах завжди була дитина?

— Ні. Вона почала з'являтися, коли я підросла.

— Підросла наскільки?

— Не знаю, може, років у тринадцять чи чотирнадцять.

Він різко подивився на неї.

— І завжди з нами?

Марта відчула, як щось у його голосі змінилося.

— З нами.

Одне коротке слово вдарило сильніше за усвідомлення того, що вони зараз узагалі перебували не в хатині, а десь усередині її власної свідомості.

Ярослав схопив її за плечі.

— Юстині ні слова про дитину.

— Що?

— Нікому. Ти мене зрозуміла?

— Ярославе...

— Нікому, Світлано.

Його пальці стиснулися сильніше.

— Ти мене почула?

Вона дивилася на нього й не впізнавала, таким він був лише одного разу, коли побачив шрам на її спині.

— Що з тобою не так?! — не витримала Марта. — Я не винна, що все це сталося! Я не просила такої долі!

— Саме ти її й попросила.

Вона завмерла.

— Що?

— Ти привела своїх батьків до мене.

— Я ще навіть не народилася!

— Саме тому я вісімнадцять років намагаюся зрозуміти, хто ти.

Марта похитала головою.

— Такого не може бути. Діти не здатні на таке.

— Діти — ні.

Ярослав дивився їй просто в очі.

— А білі чаклунки — так.

Світ навколо них здригнувся, і Марта навіть не встигла вдихнути. Ярослав різко потягнув її на себе — і луг, світло, уривки снів та спогадів зім'ялися в одну сліпучу пляму, і вже наступної миті вона знову була в хатині.

Вогонь тріщав у каміні, за вікном шаленіла заметіль, а Юстина ще тільки бігла до них із простягнутою рукою.

— Не роби цього! Це небезпечно для вас обох!

Вона зупинилася її погляд метнувся від Ярослава до Марти.

— Ви вже?..

Ярослав відпустив її, а Марта відразу відступила сльози виступили на очах так швидко, що вона навіть не встигла їх стримати. Перед нею досі стояло його обличчя там, усередині її снів.

Зле, налякане й майже чуже, і вона все ще відчувала на плечах його пальці.

— Світлано... — тихіше промовив Ярослав.

— Не чіпай мене.

Він завмер.

Марта витерла щоку долонею.

— Я нічого тобі не зробила.

Він завмер.

Марта витерла щоку долонею, але слідом за першою сльозою вже котилася друга.

— Я нічого тобі не зробила.

Злість на обличчі Ярослава згасла так само швидко, як з'явилася.

— Вибач мене, будь ласка. Я не хотів тебе налякати.

Марта гірко всміхнулася.

— Але налякав.

Він опустив погляд.

— Знаю.

— І це вже не вперше.

Ярослав зробив крок до неї й простягнув руки, очевидно збираючись обійняти, але Марта відсахнулася.

— Не торкайся мене!

Він миттєво зупинився.

— Ніколи не торкайся мене, чуєш?

Ярослав повільно опустив руки.

Марта відступила ще на крок. Сльози вже безперешкодно текли по щоках, гарячі настільки, що обпалювали шкіру, але витирати їх вона більше не намагалася.

— Я не обирала цього.

Її голос затремтів.

— Не обирала ваш клятий Ліс. Не обирала Клятву. Не обирала тебе. Не обирала всіх цих відьом, відьмаків, чаклунок і силу, через яку мене, виявляється, хтось хоче вбити!

— Світлано...

— Не називай мене так!

За вікном щось загуркотіло, порив вітру з такою силою вдарив у стіну, що полум'я в каміні здригнулося.

Юстина мовчала, навіть вона тепер не намагалася втрутитися.

— Я вісімнадцять років була Мартою! — продовжила вона. — У мене був дім, родина. Я знала, ким буду завтра. Знала, що прокинуся у своїй кімнаті, спущуся до сніданку, побачу маму, тата, Захара, малечу...

Голос зірвався, але Марта вперто продовжила:

— Я мріяла жити біля батьків. Допомагати мамі, читати книжки можливо танцювати. Я навіть заміж не хотіла! А тепер мені розповідають, що я, виявляється, вже вісімнадцять років чиясь дружина!

Ярослав зблід.

— Світла…

Вона не помітила.

— Мене серед білого дня винесли з власного дому на плечі! Привезли в якийсь Ліс, який тепер ще й не випускає мене! Я двічі намагалася втекти й мало не замерзла, а потім з'ясувалося, що я сама собі не давала цього зробити!

Юстина ледь ворухнулася, але одного погляду Ярослава вистачило, щоб вона промовчала.

— А тепер ви обоє сидите переді мною й розповідаєте, що все це через мене, що я сама попросила Клятву ще до того, як народилася, що я привела до тебе власних батьків. Що я якась чаклунка. Що через мене ти покинув її...

Марта вказала на Юстину.

— Світлано, я не...

— Я не забрала у вас кохання!

Ярослав замовк.

Марта подивилася спочатку на нього, потім на Юстину.

— Я не просила тебе кидати її. Не просила чекати на мене вісімнадцять років. Не просила стежити за мною. Я навіть не знала, що ви існуєте!

Губи затремтіли.

— А ви забрали в мене все.

Тиша стала такою глибокою, що було чути лише потріскування дров.

— За кілька днів у мене забрали дім. Батьків. Братів і сестру. Моє майбутнє. Навіть моє ім'я.

Останні слова прозвучали майже пошепки.

Марта подивилася просто на Ярослава він довго мовчав.

— Ні.

Марта розгублено кліпнула.

— Що — ні?

— Я не перестану називати тебе Світланою.

— Ти взагалі чув хоч слово з того, що я щойно сказала?!

— Кожне.

— Тоді чому?!

Він зробив крок до неї, але, пам'ятаючи її "не торкайся", зупинився на відстані.

— Бо я можу дати тобі час, не торкатися тебе чи відповісти на всі твої запитання, навіть якщо відповіді тобі не сподобаються. Можу вислухати, як ти ненавидиш мене цей Ліс і Клятву. Але називати тебе чужим ім'ям я не буду.

— Воно не чуже! Я Марта!

— Для твоїх батьків.

— Для всіх!

— Не для мене.

Її губи затремтіли.

— Ти не маєш права вирішувати, як мене звати.

— Не я вирішив.

— А хто?!

Ярослав подивився їй просто в очі.

— Ти.

Марта завмерла.

— Ще до того, як народилася.

— Знову...

— Так. Знову. І можеш злитися на мене скільки завгодно, але я не стану брехати тобі тільки тому, що правда робить тобі боляче.

— Я не хочу бути Світланою!

На його обличчі щось здригнулося, проте голос залишився спокійним.

— А я не вимагаю, щоб ти сьогодні нею стала.

— Тоді називай мене Мартою!

— Ні.

— Ненавиджу тебе!

— Знаю.

— І твою впертість!

— Це теж уже чув.

Вона сердито витерла сльози.

— То чому ти просто не можеш хоч раз зробити так, як я прошу?!

Цього разу Ярослав відповів не одразу.

— Бо все інше в тебе справді забрали без дозволу. Але твоє справжнє ім'я я в тебе не забиратиму.

— Я Марта!

— А для мене ти завжди будеш Світланою.

— Ти нестерпний!

Марта підскочила й різко підійшла до нього. Злість ще змішувалася зі сльозами, дихання ніяк не хотіло вирівнюватися, але зараз їй було байдуже, як вона виглядає.

— Ярославе, благаю, відпусти мене додому. Я не з цього світу, розумієш? Я ніколи тебе не покохаю. У нас ніколи не буде дітей. У нас узагалі нічого не буде!

Юстина, яка досі мовчки спостерігала за ними, несподівано засміялася.

— Наївне дитя. У відьмака ніколи не буде дітей.

Марта повільно повернула до неї голову.

— Що?

— Як і в чаклунок.

Слова не одразу вклалися в голові, Марта ще кілька секунд дивилася на відьму, а тоді напруга, яка весь цей час стискала груди, трохи послабла.

— От і добре. Значить, мої сн...

Ярослав не дав їй договорити, він різко ступив уперед, обхопив її за талію й притягнув до себе сильніше, ніж було потрібно. Марта лише встигла здивовано вдихнути й підняти на нього очі.

— Ярославе...

Його долоня торкнулася її підборіддя, змушуючи трохи підняти голову, і наступної миті він поцілував її. Першим бажанням було відштовхнути його хоча б за саму нахабність. Ще кілька хвилин тому вона просила не торкатися її, а тепер він знову робив саме те, що хотів. Та обурення чомусь так і залишилося десь на краю думок, бо цей поцілунок зовсім не нагадував попередній.

Тоді крізь неї текла його сила, змішувалася з її власною, дурманила голову й змушувала тіло відчувати те, чого Марта сама не встигала зрозуміти. Тепер же не було нічого, крім тепла його руки на її талії, близького подиху й губ, які торкалися її так несподівано лагідно, що вона просто не знала, як на це реагувати.

Ярослав нікуди не поспішав, наче ще секунду тому не притягнув її до себе з тією відчайдушною рішучістю, яка змусила серце шалено вдаритися об ребра. Тепер він цілував її обережно, дозволяючи звикнути до самого відчуття, і ця ніжність бентежила значно сильніше, ніж будь-який напір.

Марта завжди уявляла поцілунки зовсім інакше, коли була молодшою й випадково почула, як хтось із дівчат пояснював, що відбувається між чоловіком і жінкою, довго не могла збагнути, що в цьому романтичного. Двоє людей торкаються губами, змішується дихання, слина — сама думка тоді здалася їй огидною. Тепер вона раптом зрозуміла, наскільки безглуздими були ті дитячі уявлення.

Вона відчувала його тепло, яке поступово розтікалося тілом, запах лісу, що залишався на його сорочці, легкий дотик пальців до підборіддя й дивний ритм його губ, за яким вона спочатку зовсім не встигала. Ярослав ніби знав, що вона не розуміє, що робити, і терпляче дозволяв їй самій розібратися.

Марта навіть не помітила, коли перестала просто стояти в його руках. Спочатку ледь помітно подалася назустріч, потім піднялася навшпиньки, бо він був надто високим, а ще за мить її долоні самі лягли йому на плечі. Вона могла відсторонитися — його рука на талії вже не утримувала її так міцно, — проте замість цього пальці ковзнули вище й обвили його шию.

Ярослав тихо вдихнув їй у губи, і від цього простого звуку щось усередині перевернулося. Марта потягнулася до нього ще ближче, майже повиснувши на його шиї, і він одразу підтримав її, не дозволяючи втратити рівновагу. Тепер вона вже не намагалася зрозуміти, як саме треба цілуватися. Просто повторювала за ним, ловила його рухи, поступово знаходячи той самий ритм, який ще хвилину тому здавався абсолютно незрозумілим.

І що впевненіше вона відповідала, то менше в голові залишалося думок. Кудись зникла хатина. Завірюха за вікном. Навіть Юстина, яка все ще була поруч. Залишився лише Ярослав і дивне, майже п'янке відчуття близькості, якого Марта ніколи раніше не знала.

Коли з її губ мимоволі зірвався ледь чутний стогін, Ярослав раптом зупинився. Не відсторонився повністю — лише припинив поцілунок і трохи підняв голову.

Марта ще кілька секунд не могла зрозуміти, що сталося, вона важко дихала, стоячи навшпиньки й усе ще обіймаючи його за шию.

— Що?.. — тихо запитала вона.

Ярослав дивився на неї так уважно, що щоки запалали ще сильніше.

— Нічого.

— Тоді чому ти зупинився?

У кутиках його губ з'явилася ледь помітна усмішка.

— Хотів переконатися, що цього разу це справді ти.

Марта не одразу зрозуміла, про що він, а потім згадала темну силу, що змішалася з її білою. Те нестерпне бажання опинитися ближче до нього, яке накрило її тоді настільки раптово, що вона сама не розуміла власних вчинків. Зараз нічого такого не було.

Жодної чужої сили під шкірою, жодного дурману, лише її руки на його шиї й шалене серце, яке чомусь зовсім не хотіло заспокоюватися.

— І що? — запитала вона, намагаючись приховати збентеження. — Переконався?

— Майже.

— Нестерпний відьмак.

— Це я сьогодні теж уже чув.

Марта сердито примружилася, а потім сама скоротила ті кілька сантиметрів, які залишалися між ними. Цього разу Ярослав не зробив першого руху, його поцілувала вона. Ярослав відповів на її поцілунок одразу, цього разу між ними вже не залишилося тієї обережної невпевненості, яка була ще кілька митей тому. Марта сама потягнулася до нього, сама обійняла за шию, і він прийняв це бажання так природно, ніби чекав на нього значно довше, ніж вона могла уявити.

І, можливо, вони обоє ще довго не згадали б, що в хатині були не самі, якби позаду не пролунав голос Юстини:

— Агов, голубки, може, ви перестанете це робити на людях?

Марта мало не підскочила, вона одразу спробувала відсторонитися від Ярослава, але його сильні руки залишилися на її талії, не дозволяючи втекти так швидко, як їй хотілося.

— Ярославе... — прошепотіла вона, відчуваючи, як щоки спалахують ще сильніше.

Він навіть не ворухнувся, тікати було пізно, сперечатися — ще соромніше, тому Марта зробила єдине, що зараз здалося їй можливим: сховала палаюче обличчя в нього на грудях. І відразу відчула той самий аромат: ліс, деревина трохи трави, щось ще свіже й трохи терпке, що за ці кілька днів уже встигло стати настільки знайомим, що вона впізнала б його із заплющеними очима. Це відкриття збентежило її чи не більше за сам поцілунок.

— Ярославе, — протягнула Юстина, — бачу, ти часу дарма не гаяв.

Він кинув на неї невдоволений погляд.

— Юстино, Світлана — моя дружина.

— Так-так-так, я знаю.

Юстина хотіла додати ще щось із тією самою насмішкуватою легкістю, але слова раптом застрягли.

— Просто мені було...

Вона опустила очі, і цього вистачило, щоб усмішка зникла з обличчя Ярослава. Марта цього не бачила, все ще ховаючись у нього на грудях, зате він дивився на Юстину й чудово розумів те, чого вона не договорила.

Їй було боляче, вісімнадцять років тому саме вона мала стояти в його обіймах. Саме її він збирався називати дружиною, і з нею планував дім і життя, якого вони так і не отримали.

Ярослав майже інстинктивно хотів підійти до неї. Обійняти, як робив колись, коли вона засмучувалася. Сказати бодай щось, що могло б забрати цей вираз із її обличчя, але не зробив цього, бо у його руках була інша. Та, яку він не обирав у день, коли дав Клятву, але яку чекав вісімнадцять років. Та, за якою спостерігав здалеку, поки вона росла, навіть не підозрюючи про його існування. Та, яку він бачив ще до її народження і яка тепер стояла, притулившись до його грудей, так природно, наче завжди мала бути саме там. І від одного усвідомлення, що кілька митей тому вона сама його поцілувала, серце знову забилося сильніше.

Юстина відвела погляд, на її обличчі промайнуло щось дивне — не злість, не образа й навіть не та гіркота, яку Ярослав уже навчився впізнавати. Вона дивилася кудись за його спину, а потім її брови повільно поповзли вгору. Ярослав простежив за її поглядом і теж повернув голову до вікна.

— Невже...

За склом більше не було білої стіни, вітер стих, а заметіль, яка ще зовсім недавно з такою силою билася об хатину, зникла, наче її ніколи й не було. Між деревами пробивалося яскраве весняне сонце, а сніг на гілках уже починав блищати дрібними краплями води. Ярослав здивовано кліпнув.

— Невже весна таки прийшла?

— Ага, — озвалася Юстина. — Або твоя юна дружинонька нарешті перестала злитися.

Марта миттєво підняла голову від його грудей.

— Я тут ні до чого.

Юстина хитро примружилася.

— Звичайно.

— Це просто погода.

— Безперечно.

— Юстино...

— А що я? — відьма невинно розвела руками, а тоді перевела погляд на Ярослава. — Зате тепер ти знаєш, як її заспокоювати.

Марта знову почервоніла.

— Я взагалі-то все чую!

— І чудово. А я тепер завжди знатиму, як у вас справи. Якщо над Лісом заметіль — Світлана сердиться. Якщо світить сонечко...

— Юстино, — попередив Ярослав.

Вона широко всміхнулася.

— ...значить, Ярослав добре старається.

— Ти справжня відьма.

— Ну вже яка є.

Марта хотіла обуритися, принаймні їй здавалося, що саме це вона зараз повинна зробити, але чомусь так і не відійшла. Її руки все ще лежали на Ярославових плечах, його долоні залишалися на її талії, а щока знову притулилася до теплої тканини сорочки, і хоча тепер уже ніхто її не утримував, Марта навіть не подумала зробити бодай крок назад. А Ярослав це помітив, проте цього разу виявився достатньо розумним, щоб нічого не сказати.

— Світлано...

Ярослав трохи відсунув її від себе, хоча руки з талії прибрав не одразу.

— Нам час додому.

Марта, яка ще кілька хвилин тому зовсім не збиралася залишати його обійми, тепер насторожено підняла голову.

— Додому?

— Так. До нашого дому.

— Ох... Ти про той дім.

— Про наш дім, — терпляче виправив він. — І він тобі сподобається.

— Це твій будинок. І він мені не сподобається.

— Ти його навіть не бачила.

— Мені це не заважає.

Юстина тихо засміялася

— Ярославе, це ж той будинок, який ти будував останні десять років?

Марта відразу перевела на нього погляд.

— Десять?

Ярослав лише коротко відповів:

— Так

— Ох, дівчинко, — Юстина зручніше вмостилася на краю ліжка, — повір мені, тобі там точно сподобається. Я гарантую.

— Дякую, Юстино, але мені не потрібні твої поради.

— Як знаєш. Хоча кілька порад я все-таки могла б тобі дати. Правда, Ярославе?

Він одразу зрозумів, до чого вона хилить.

— Юстино, перестань. Вона вихована дівчина й явно не розуміє половини твого сарказму.

Марта насупилася.

— Я все чудово розумію.

Юстина задоволено всміхнулася.

— Бачиш? А ти її недооцінюєш.

Ярослав важко видихнув.

— Юстино, чи не час тобі повернутися до своїх звичних справ?

— Ні.

— Це було не запитання.

— А я все одно відповіла. Я хочу вирушити з вами.

— Я тебе не запрошував.

— Дуже шкода.

Вона підвелася й потягнулася за своїм верхнім одягом.

— І що, навіть не впустиш подивитися?

— Ні.

— Ярославе...

— Юстино.

Цього разу в його голосі зникло все роздратоване поблажливе тепло, яке ще залишалося між ними.

— Я сказав тобі це вісімнадцять років тому. І нічого не змінилося. Я заборонив тобі навіть наближатися до неї. До будинку ти теж не увійдеш.

Юстина перестала усміхатися.

А от Марта, навпаки, зацікавилася.

— А чому?

Ярослав обернувся до неї, після недавньої сварки він не став знову притягувати її до себе, лише обережно торкнувся пальцями її руки.

— Запам'ятай одну річ, Світлано. Відьми бувають дуже різними. Серед них є ті, кому я довірив би власне життя.

Він на мить глянув на Юстину.

— І Юстина одна з них.

Та явно не очікувала цього почути.

— Ох, Ярославе...

— Я ще не закінчив.

Вона закотила очі.

Ярослав знову подивився на Марту.

— Але чаклунок відьми не люблять. — Дуже сильно не люблять.

— Чому?

— Бо бояться, — замість нього відповіла Юстина.

Ярослав невдоволено зиркнув на неї.

— Що? — вона знизала плечима. — Рано чи пізно їй усе одно доведеться це дізнатися.

Марта перевела погляд на відьму.

— Ти теж мене боїшся?

Юстина кілька секунд розглядала її, а тоді всміхнулася.

— Тебе? Поки що ні.

— Поки що?

— Ну, ти ще навіть чаклувати нормально не вмієш.

— Юстино...

— Мовчу.

Марта вже починала ненавидіти це її "мовчу", бо після нього запитань завжди ставало вдвічі більше.

— А чому тоді ти не можеш зайти в будинок?

Цього разу Ярослав відповів сам:

— Бо я так вирішив.

— Це не відповідь.

— Для Юстини — відповідь.

— На жаль, — зітхнула відьма. — Твій чоловік страшенно злопам'ятний.

— Я не злопам'ятний.

— Ти вісімнадцять років не впускаєш мене у власний дім.

— Саме тому я й живу так довго.

Юстина примружилася.

— Ти справжній мерзотник.

— А ти справжня відьма.

— Ну вже яка є.

Марта озирнулася кімнатою, намагаючись зрозуміти, чи не залишила чогось свого, але збирати, власне, було нічого. За ці кілька днів хатина так і не стала для неї місцем, у якому могли з'явитися власні речі. Усе, що вона мала, вміщалося в невелику торбину, яку Ярослав приніс від батьків разом з одягом.

Дивно було усвідомлювати, що від колишнього життя в неї залишилося так мало. Ярослав забрав торбину собі, навіть не запитуючи, чи понесе вона її сама, а потім допоміг Марті вдягнутися тепліше. Після сонця за вікном могло здатися, що весна остаточно перемогла заметіль, проте снігу в лісі намело стільки, що дорога все одно обіцяла бути холодною.

— Нам далеко йти? — запитала вона, поправляючи одяг.

— Достатньо.

— Це скільки?

— Побачиш.

Марта невдоволено зітхнула, знову його улюблена відповідь, яка нічого не пояснювала. Юстина тим часом теж устигла одягнутися. Щоправда, хутряний верхній одяг усе ще лежав осторонь, а сама відьма стояла поруч із ним так, наче чекала чогось цілком очевидного. Минуло кілька секунд, потім ще кілька.

— Я довго на тебе чекатиму?

Ярослав, який саме перевіряв, чи нічого не залишив біля каміна, озирнувся.

— У якому сенсі?

Юстина виразно подивилася спочатку на нього, а потім на свій одяг.

— Ти забув, що маєш допомогти мені вдягнутися?

Ярослав перевів погляд на хутро, а тоді знову на Юстину.

— Не забув.

— Тоді?

— Мені більше не дозволяє цього робити мій статус.

Юстина на мить завмерла.

Марта теж.

— Твій статус? — перепитала відьма.

— Одруженого чоловіка.

Щось зовсім несподіване ворухнулося в Марти всередині, вона повільно підняла на нього очі. Саме так і мав поводитися чоловік, у якого вже була дружина. Можливо, для когось допомогти іншій жінці накинути верхній одяг було дрібницею, або звичайною ввічливістю, у якій не варто шукати прихованого змісту. Але Марта виросла зовсім з іншими правилами. Вона бачила, як поводився її батько поруч із матір'ю, знала, які маленькі знаки уваги чоловік залишав лише для власної дружини, і зараз Ярослав провів цю межу сам.

Не тому, що вона попросила він навіть не дивився на неї, перевіряючи, чи помітила, а просто вважав, що тепер має поводитися саме так.

Юстина фиркнула.

— Ще кілька днів тому ти взагалі не знав, чи вона дозволить тобі себе торкнутися.

— Це нічого не змінює.

— Ох, Ярославе...

— Ти чудово вмієш одягатися сама.

— Звичайно, вмію. Просто хотіла перевірити, наскільки серйозно ти ставишся до свого нового статусу.

— Перевірила?

Юстина самостійно накинула хутро на плечі.

— Більш ніж.

Марта опустила очі, намагаючись приховати усмішку, але не змогла, бо саме зараз щось змінилося, зовсім трішки. Вона все ще сердилася на нього, ще хотіла побачити батьків і зовсім не була впевнена, що колись зможе назвати незнайомий маєток своїм домом. Та коли Ярослав підійшов до дверей і простягнув їй руку, Марта вперше побачила перед собою не лише відьмака, який увірвався в її життя й виніс із рідного дому на плечі. На якусь коротку мить вона побачила в ньому чоловіка, можливо навіть свого чоловіка, і від цієї думки щоки знову потеплішали.

Марта швидко вклала долоню в його руку, поки сама не встигла передумати, а Ярослав лише стиснув її пальці й відчинив двері назустріч яскравому весняному сонцю. Вони нарешті залишали стару хатину й вирушали до того самого дому, який Ярослав уперто називав їхнім. Марта поки не збиралася з ним погоджуватися, вона ще не знала, що зовсім скоро цей дім справді стане і її домом.

Вийшовши надвір, вона одразу відчула, як холодне повітря обдало її з ніг до голови. Марта мимоволі здригнулася й вільною рукою обхопила себе за плечі.

— Не люблю холод, — пробурмотіла собі під ніс.

Ярослав, який досі тримав її за руку, почув, але нічого не сказав. Марта тим часом озирнулася довкола й важко видихнула. За ніч снігу намело стільки, що місцями він лежав майже суцільними білими пагорбами. Пробиратися крізь нього пішки буде справжньою мукою, а яскраве сонце, яке вона ще кілька хвилин тому так раділа побачити, тепер безжально відбивалося від снігу й сліпило очі.

Марта примружилася, вдивляючись у дорогу.

— Щось я не бачу карети.

— Карети не буде, — спокійно відповів Ярослав.

Юстина, яка стояла трохи далі від них, одразу глянула на нього.

— У тебе, як завжди, буде він?

— Так я й тобі раджу приготуватися,

— кинув він їй.

Брови Юстини поповзли вгору.

— Мабуть, ні. Ти ж знаєш, я їх не люблю.

Марта вже хотіла запитати, кого саме вона не любить, але Ярослав відпустив її руку й простягнув долоню вперед. Темна сила одразу заклубочилася між його пальцями, потекла вниз густими чорними пасмами й почала збиратися просто на снігу. Цього разу Марта вже знала, що станеться. За кілька митей темрява набула знайомих обрисів, і перед ними стояв справжній чорний кінь. Він нетерпляче переступив копитами, струснув довгою гривою, і Марта мимоволі усміхнулася. Після всього, що сталося за останні дні, навіть кінь, створений із сили відьмака, вже не здавався їй чимось неймовірним.

А от Юстина змусила її забути про це вже наступної миті. Відьма простягнула руку, і навколо її пальців з'явилася зовсім інша сила, вона була брунатна, глибока, тепла, кольору вологої кори старого дерева, але крізь неї раз у раз пробігали тоненькі золотаві прожилки, ніби всередині текло розплавлене золото.

— Вау... — вирвалося в Марти.

Вона навіть забула про холод, настільки красиво це виглядало. Сила Юстини опустилася на сніг і почала швидко розростатися. Спочатку Марта подумала, що зараз побачить ще одного коня, але обриси були зовсім іншими. Масивні лапи, широкі груди, велика голова, гострі вуха... А коли створіння остаточно набуло форми, захоплення Марти миттєво змінилося переляком. Перед Юстиною стояв величезний вовк, його шерсть переливалася брунатними й золотавими відтінками, а сам він був настільки великим, що майже не поступався розмірами Ярославовому коневі.

Марта відсахнулася й одразу притиснулася до Ярослава, він інстинктивно обійняв її однією рукою, притягнувши трохи ближче.

— Юстино... — майже прогарчав він.

Відьма невинно кліпнула.

— Що?

— Якщо дорогою знову повалить сніг, я точно знатиму, хто винен.

— Ой, та перестань. Ти ж навіть холоду не відчуваєш.

Ярослав повільно повернув до неї голову.

— Дякую, Юстино.

Вона кілька секунд дивилася на нього, а потім на її обличчі з'явилася підозра.

— Невже я знову розповіла щось, чого вона не знала?

Ярослав лише закотив очі.

— Я не мерзну. Як і ти. А от Світлана холод відчуває. І дуже сильно.

Марта, яка все ще стояла притиснута до нього, підняла голову.

— Почекай. Ви взагалі не мерзнете?

Юстина весело всміхнулася.

— Ні.

Марта перевела погляд на Ярослава.

— А я?

— А ти мерзнеш.

— Я вже зрозуміла! Чому?!

Юстина тихенько засміялася.

— Ох, дівчинко, скільки ж тобі ще доведеться про себе дізнатися...

— Юстино, — попередив Ярослав.

— Все-все. Мовчу.

Марта насупилася, бо останнім часом вона починала особливо ненавидіти це Юстинине "мовчу". Бо щоразу після нього ставало очевидно: від неї знову щось приховували. Вони швидко осідлали своїх незвичайних звірів і вирушили вглиб Прадавнього Лісу. Марта знову сиділа попереду Ярослава, а він однією рукою міцно тримав її за талію, іншою спрямовуючи коня між засніженими деревами.

Снігу було так багато, що подекуди він майже сягав коневі до живота, однак той рухався напрочуд легко. Не провалювався, не спотикався, а ковзав засніженою дорогою так плавно, що Марту майже не трясло. Якби вона не бачила навколо себе величезних заметів, могла б подумати, що вони їдуть рівною дорогою.

А от Юстина здивувала її ще більше, відьма розстебнула свою гарненьку шубку, легко вмостилася верхи на величезному вовкові й поводилася так, наче все життя тільки те й робила, що їздила на таких створіннях. Однією рукою вона трималася за густу шерсть на його загривку, а другою час від часу поправляла волосся, зовсім не переймаючись ані холодом, ані снігом.

Марта кілька разів крадькома озиралася на неї, але зрештою цікавість перемогло інше питання. Коли хатина давно зникла між деревами, а навколо залишився лише безкрайній засніжений ліс, вона трохи повернула голову до Ярослава.

— А Ліс мене вже випустив?

— Ні

Відповів він так спокійно, ніби в цьому не було нічого дивного.

Марта насупилася.

— Тоді як ми потрапимо до твого маєтку?

— Ти хотіла сказати — до нашого дому.

Вона важко зітхнула й демонстративно подивилася вперед.

— До твого маєтку.

Ярослав замовк.

Минуло кілька секунд.

— То як? — не витримала Марта, тиши.

Вона повернула голову настільки, наскільки дозволяла його рука на її талії.

— Ярославе?

Він дивився на дорогу з таким незворушним обличчям, наче взагалі не чув запитання. Марта примружилася: от же ж нестерпний відьмак.

Вона чудово зрозуміла, чого він чекає. І найгірше було те, що Ярослав теж чудово знав: вона зрозуміла.

— Ярославе, — несподівано озвалася Юстина позаду них. — Мені треба тебе дещо запитати.

— Питай.

— Наодинці.

— Вибач, Юстино, але я більше не один. Якщо ти раптом не помітила.

Марта ледь помітно завмерла, а от Юстина відреагувала зовсім інакше. Її губи стиснулися так сильно, що перетворилися на тонку бліду смужку.

Кілька митей вона мовчала.

— Ти вже знайшов дуб?

Марта відчула, як рука Ярослава на її талії ледь помітно напружилася.

— Навіщо тобі це?

— Цікаво.

— Вибач. Не скажу.

— Ну, як знаєш.

Юстина відвернулася, наче розмова справді перестала її цікавити.

— Юстино

Вона знову подивилася на нього.

— Ти й сама відчуєш, коли ми його знайдемо.

Щось у виразі обличчя відьми змінилося.

— Ти проведеш обряд?

Цього разу Ярослав повернув голову й подивився на неї вже без жодної поблажливості.

— Юстино, їдь собі спокійно, бо я вже серйозно думаю тебе відправити.

Вона підняла брову.

— Куди

— Кудись дуже далеко.

Юстина миттєво замовкла й навіть дивитися в їхній бік перестала. Марта витримала мовчання секунд десять.

— Який дуб?

Ярослав не відповів.

— І який обряд?

Тиша.

— Ярославе.

— Що, Світлано

— Я поставила тобі два запитання.

— Я чув.

— І?

Він трохи міцніше притримав її, коли кінь обігнув повалене дерево.

— А я досі чекаю, коли ми будемо їхати до нашого дому.

Марта повільно заплющила очі.

Позаду тихенько пирснула Юстина.

— Тільки засмійся, — попередила Марта

— Я мовчу, — невинно озвалася відьма.

Компанія їхала далі в напруженій тиші. Після розмови про дуб і якийсь невідомий обряд ніхто більше не намагався її порушити. Юстина трималася трохи позаду, Ярослав упевнено вів коня між деревами, а Марта сиділа перед ним, відчуваючи на своїй талії його міцну руку, й дедалі глибше занурювалася у власні думки.

Найбільше її бентежило одне, що буде, коли вони дістануться того будинку?

Ярослав уже не раз назвав її своєю дружиною, батьки віддали її йому, а отже, хоч як боляче було це визнавати, вони теж вважали його її чоловіком. Навіть Юстина, яка мала б заперечувати це найбільше, не сперечалася із самим фактом їхнього шлюбу. І що тоді чекало на Марту в його домі? Окрема кімната, яку він обіцяв? Навчання? Клятва? Той загадковий обряд, про який щойно питала Юстина? А може...

Марта відчула, як щоки починають теплішати, й сердито насупилася на засніжену дорогу, от тільки про це вона зараз думати не буде. Вона так і їхала б далі, перебираючи в голові одне запитання за іншим, якби раптом не відчула щось дивне.

Спочатку зовсім слабке, наче повітря навколо стало густішим.

Марта глибше вдихнула, але відчуття не минуло. Навпаки, невидимий тиск повільно ліг на груди, торкнувся плечей, спробував огорнути голову дивною важкістю. Їй не було боляче, однак це відчувалося настільки чужим, що вона невдоволено повела плечима.

— Що за...

Марта машинально відмахнулася рукою, і просто перед ними щось з'явилося. На одну коротку мить повітря стало схожим на тонке скло. Майже прозора стіна спалахнула просто посеред дороги, а по її поверхні пробігли брунатні нитки із золотавими прожилками. Марта впізнала цей колір одразу це була сила Юстини. Наступної миті по прозорій поверхні розійшлися тонкі тріщини, жодного звуку. Ні дзвону, а ні удару, Марта лише бачила, як вони блискавично розбігаються в різні боки, а тоді вся стіна беззвучно розсипалася й зникла в повітрі.

Кінь Ярослава різко зупинився, а Марта ще не встигла навіть запитати, що сталося, коли відьмак обернувся до Юстини.

— Я попереджав тебе, щоб ти її не чіпала.

Його голос був тихим, але Марта одразу відчула, як напружилася рука на її талії.

— Тобі було мало моїх слів?

— Я хотіла лише перевірити, чи справді...

— Чи справді вона чаклунка? — гаркнув Ярослав.

Юстина замовкла.

— Перевірила?

Відьма повільно кивнула. Ярослав дивився на неї ще кілька секунд.

— Тоді запам'ятай добре, Юстино. Не переходь їй дороги. Бо якщо одного дня Світлана вирішить відповісти тобі, я її зупиняти не буду.

Марта здивовано повернула до нього голову, а Юстина зблідла. Проте вже за мить на її обличчі з'явилася зовсім інша емоція. Вона стиснула пальці на шерсті вовка так сильно, що кісточки побіліли.

— Ти пам'ятаєш, що тепер маєш зробити? — холодно запитав Ярослав.

Щелепи Юстини напружилися.

— Пам'ять я ще не втратила.

— Тоді давай.

— Дякую за пропозицію, але я відмовлюся.

Ярослав примружився. Юстина ж раптом усміхнулася. Не весело, як раніше, а майже зухвало.

— І знаєш що, Ярославе? Я краще розповім усім, хто вона така. І нехай колір її сили зараз сірий, жодна відьма не буде схиляти перед нею голову.

Марта завмерла.

— Зникни з моїх очей. Негайно.

Цього разу Ярослав уже не приховував люті. Юстина дивилася на нього ще якусь мить, а тоді разом із величезним вовком просто зникла. Марта навіть кліпнути не встигла.

Щойно відьма сиділа посеред засніженого лісу — і ось там уже не було ні її, ні вовка. Лише незайманий сніг між деревами.

— А куди вона поділася?

Ярослав повернув коня на дорогу.— Це відьма. Хто її знає.

Марта здивовано озирнулася на нього.

— А хіба ти її не знав?

На якусь мить на обличчі Ярослава з'явилося щось дивне.

— Жінку я знав дуже добре. А от як відьму... — він похитав головою. — Світлано.

— Що?

— Не питай.

Марта вже відкрила рота, щоб обуритися, але передумала.

— Добре. Я зрозуміла, нічого більше не питатиму, поки ми не приїдемо додому.

Ярослав завмер, лише на якусь мить, а потім Марта відчула, як рука на її талії стала трохи міцнішою.

— Що? — насторожилася вона.

— Нічого.

— Ярославе.

— Ти щойно сама сказала "додому".

Марта кілька секунд мовчала, а тоді зрозуміла, що справді сказала.

— Я мала на увазі до твого дому.

— Пізно.

— Нічого не пізно!

— Я почув саме те, що хотів.

— Нестерпний відьмак.

— Це я сьогодні теж уже чув.

Ярослав лише усміхнувся й спрямував коня далі вглиб Прадавнього Лісу. І кінь знову рушив уперед.

🔸️🔸️🔸️🔸️🔸️