Несподіванка

🔹️🔹️🔹️🔹️🔹️

Ніч могла б здатися казковою, якби не все, що сталося з Мартою за останній день. Вона шалено хотіла спати, її очі раз у раз заплющувалися самі, але лягти в одне ліжко з незнайомим чоловіком, який забрав її, вона просто не могла. Тож Марта залишилася сидіти за столом, загорнувшись у ковдру, яку Ярослав віддав їй. Вона слухала, як сухі поліна потріскують у каміні, а приємне тепло поступово розходиться маленькою хатинкою. Повіки ставали дедалі важчими, думки плуталися, і в якийсь момент вона сама не помітила, як поклала голову на складені руки й заснула.

Розбудив її сильний порив вітру, що завив десь за стінами будинку Марта повільно підняла голову й кілька секунд намагалася зрозуміти, де перебуває. Камін уже майже догорів, залишивши після себе червоне мерехтіння жару, а Ярослав спав на ліжку, повернувшись до стіни. Навіть скрип старої підлоги під її ногами не змусив його поворухнутися. Марта завмерла. Він спить. Цього разу їй навіть не потрібно було чекати, поки він відвернеться. Вона тихо підвелася й навшпиньки рушила до дверей. Кожен крок супроводжувався легким скрипом старих дощок, тому Марта раз у раз озиралася на ліжко, але Ярослав продовжував спати. Ще трохи — і її пальці торкнулися дверної ручки, як у ту саму мить серце болісно стиснулося.

Марта різко вдихнула й притиснула вільну руку до грудей. Їй здалося, ніби разом із завиванням хуртовини крізь нічну темряву до неї долинув тихий шепіт:

— Ти потрібна йому більше, ніж відьмак тобі.

Марта миттєво відсмикнула руку від дверей, вона швидко озирнулася на Ярослава, майже очікуючи побачити його поруч, але чоловік так і лежав на ліжку, навіть не змінивши положення.

— Що це було?.. — ледь чутно прошепотіла вона.

Але відповіді не було. У маленькій хатині лунав лише тихий тріск майже згаслого вогню та рівне дихання сплячого Ярослава, Марта знову подивилася на двері ті були перед нею, і незамкнені варто було лише натиснути на ручку й вийти. Марта так само тихо повернулася до столу, підняла з підлоги важку стареньку ковдру й щільніше закуталася в неї.

— Ну що ж... Треба хоча б трохи відпочити. А коли хуртовина стихне, я спробую втекти ще раз.

Вона зручніше влаштувалася на стільці, поклала голову на складені руки й заплющила очі, переконуючи себе, що поспить зовсім недовго. Коли Марта знову розплющила очі, за вікном уже займався світанок. Сніг нарешті перестав падати, а перші промені весняного сонця пробивалися крізь старі рвані штори й лягали світлими смугами на дерев'яну підлогу. Вона сонно примружилася й на кілька секунд знову заплющила очі.

Може, все це просто якийсь безглуздий сон?

Марта вирішила перевірити й ущипнула себе за ногу.

— Ай! Боляче!

Вона миттю відсмикнула руку й сердито потерла місце, яке сама ж ущипнула.

— Значить, не сплю...

Лише тепер Марта почала озиратися й раптом зрозуміла, що щось не так. Вона засинала за столом, а прокинулася в теплому ліжку. Та сама важка ковдра, в яку вона загорталася вночі, тепер була дбайливо натягнута майже до самого підборіддя.

Марта різко сіла й оглянула кімнату.

— Ярославе?

Ніхто не відповів. Вона глянула на стіл, потім на камін і нарешті на двері, але чоловіка ніде не було. Марта підвелася й підійшла до столу. На ньому не лежало ані записки, ані бодай клаптика паперу з двома простими словами: "Скоро буду".

— Чудово...

У хатині вже відчутно похолоднішало, бо вогонь у каміні майже догорів. Марта підійшла ближче й подивилася на кілька полін, що лежали поруч.

— Так, якщо Ярослав найближчим часом не повернеться, я тут просто замерзну.

Вона рішуче простягнула руку до дверцят каміна й схопилася за металеву ручку, біль пронизав долоню миттєво.

— Ай!

Марта з жахом відсмикнула руку, її шкіра вже почервоніла, але від несподіванки вона все-таки встигла смикнути дверцята на себе. Кілька розпечених жаринок висипалися просто на дерев'яну підлогу.

— Ой ні!

Не думаючи про наслідки, Марта кинулася їх збирати. Схопила одну голими пальцями, потім другу й швидко закинула назад у камін, лише коли остання жаринка опинилася всередині, вона усвідомила, що накоїла.

— Ай-ай-ай...

Пальці пекли вже нестерпно, та Марта вперто закусила губу. На очах не з'явилося жодної сльозинки, здоровою рукою вона поклала до каміна поліно, а тоді почала озиратися в пошуках бодай чогось, чим можна було б узятися за гарячий метал. Біля дров лежала стара обпалена рукавиця.

— А одразу тебе побачити я, звісно, не могла...

Марта натягнула її на руку й нарешті зачинила дверцята. Вогонь швидко охопив сухе поліно, але задоволення від маленької перемоги вона не відчула. Долоня пульсувала, пальці пекли, а Ярослава досі не було. Марта підійшла до вхідних дверей і здоровою рукою натиснула на ручку, але двері не відчинилися. Вона насупилася й потягнула сильніше нічого. Тоді Марта вперлася ногою в підлогу й смикнула ручку з усієї сили, але двері навіть не ворухнулися.

Їх замкнули ззовні.

— То ось як ти не переживаєш, що я втечу...

Учора він спокійнісінько дозволяв їй погрожувати черговою втечею, а сьогодні просто замкнув у хатині й кудись зник. Марта сердито озирнулася й помітила на столі чайник. Вона швидко підійшла до нього й торкнулася здоровою рукою металу. Вода всередині вже давно охолола й не вагаючись, Марта притиснула обпечену долоню до холодного боку чайника.

— Ох...

З грудей вирвався тихий стогін полегшення, прохолодний метал приємно забирав пекучий біль, і Марта заплющила очі, притискаючи до нього ще й обпечені пальці.

Ну хоч трохи легше.

Саме в ту мить, коли Марта нарешті трохи розслабилася й сильніше притиснула обпечену долоню до холодного чайника, за спиною клацнув замок. Вхідні двері відчинилися, і вона різко озирнулася, на порозі стояла не людина, а справжня снігова куля Марта здивовано підняла брови. Плечі Ярослава, волосся, плащ — усе було вкрите товстим шаром снігу, який уже починав танути від тепла хатини. Вона різко підвелася з-за столу, скинула ковдру з плечей і, перш ніж сама встигла зрозуміти, що робить, кинулася до нього. Вона з усієї сили врізалася в груди Ярослава й міцно вчепилася руками в його одяг, і розплакалася. Не тихо, як учора в снігу, а по-справжньому, майже по-дитячому, сховавши обличчя на його грудях.

Ярослав завмер від несподіванки.

— Світлано... що з тобою?

Марта підняла на нього заплакані очі.

— Я думала, ти мене покинув. Думала, що залишуся тут сама...

Вираз його обличчя одразу змінився. Ярослав обережно торкнувся пальцями її підборіддя й змусив подивитися на нього.

— Я ніколи тебе не залишу.

Лише тоді до Марти дійшло, що вона сама прибігла до нього, обійняла й тепер стоїть, притулившись до чоловіка, від якого ще вчора намагалася втекти. Вона миттєво відштовхнула Ярослава, ніби це він щойно поліз до неї з обіймами.

— А от я тебе залишу.

Ярослав важко видихнув.

— Звісно.

Це ще що з тобою сталося?

Ярослав нічого не відповів, одним швидким рухом зняв засніжений верхній одяг і, навіть не заносячи його до хатини, добре струсив надворі. Разом із відчиненими дверима всередину миттєво увірвався крижаний вітер.

— Закрий двері! — Марта зіщулилася, відчувши, як по тілу побігли мурашки. — Тут тільки-но стало хоч трохи тепліше.

Ярослав переступив поріг і зачинив за собою двері. Марта дивилася на нього кілька секунд, а тоді раптом відчула, як напруга, що весь цей час сиділа десь усередині, почала відпускати.

Він повернувся, і лише усвідомивши власне полегшення, вона розсердилася ще сильніше.

— Де ти був?!

Марта гордо підняла голову й уже хотіла відійти, коли він раптом перехопив її за руку.

— Що ти зробила?

Вона смикнулася.

— Відпусти.

Але Ярослав уже дивився на її долоню. Шкіра була сильно почервоніла, а на пальцях виднілися сліди від розпечених жаринок, його обличчя миттєво посерйознішало.

— Звідки це?

— Я хотіла підкинути дров.

— Руками?

— Звісно, ні! — обурилася Марта. — Я не знала, що ручка каміна гаряча, а потім звідти випали жаринки...

— І ти вирішила зібрати їх голими руками?

— А що я мала робити? Чекати, поки твоя нора згорить?

Ярослав на мить заплющив очі, ніби подумки просив у когось терпіння, а тоді відпустив її й швидко підійшов до єдиної шафи в хатині. Він дістав кілька старих склянок і відкрив першу, кімнатою миттєво розійшовся такий огидний запах, що Марта скривилася й затулила ніс.

— Фу! Що це таке?

Ярослав теж принюхався й одразу відсунув посудину подалі.

— Не знаю. Але воно, мабуть, уже померло.

Марта на секунду забула навіть про руку.

— Що означає "померло"?!

— Саме те й означає.

Він відкрив іншу посудину, обережно принюхався й цього разу задоволено кивнув.

— Оце підійде.

— Після попередньої відповіді я вже не впевнена, що хочу знати, що там.

Ярослав не звернув уваги на її бурчання зачерпнув трохи густої трав'яної мазі й обережно наніс її на обпечену долоню та пальці. Майже одразу пекучий біль почав слабшати.

— До вечора опік майже зникне.

Марта поглянула на нього так, ніби він щойно повідомив найбільшу дурницю у світі.

— Такий опік загоюватиметься щонайменше місяць. І, мабуть, залишить шрам на все життя.

Ярослав спокійно закрив посудину.

— У звичайної людини — так.

Марта насупилася.

— А я, по-твоєму, хто?

Він підняв на неї очі.

— У нас із тобою все трохи інакше. До ранку від нього майже нічого не залишиться.

— Що означає "у нас із тобою"?

Марта вже відкрила рот, збираючись вимагати нормальної відповіді, але Ярослав ніби навмисно не дав їй продовжити. Він підійшов до залишеної біля дверей торбини, дістав звідти великий пакунок і поклав його на стіл. А потім витяг із внутрішньої кишені складений лист Марта завмерла, на сургучі був герб Яремчуків.

Вона знала цю печатку з дитинства, а коли Ярослав поклав лист ближче, впізнала й почерк

У грудях щось болісно стиснулося.

— Ти був у моїх батьків...

— Так, я був у маєтку герцога.

Марта завмерла, не відводячи погляду від знайомої печатки. Ярослав тим часом розв'язав торбину й почав діставати принесені речі.

— Я привіз тобі чистий одяг, тепле взуття й дещо смачне. Твоя мама передала... Він раптом замовк. Марта нарешті відірвала погляд від пакунка й подивилася на нього.

— І що?

Ярослав нічого не відповів, лише дістав лист, і простягнув його їй. Побачивши знайомий почерк, Марта навіть не одразу наважилася взяти конверт.

— Це від мами?

— Від батьків.

Марта дивилася на знайому печатку, і перед очима знову постав учорашній день: Марта різко відсмикнула руку.

— Я не хочу навіть чути про них.

— Ти впевнена? — спокійно запитав відьмак.

— Так.

Ярослав кілька секунд дивився на неї, а тоді перевів погляд на лист.

— Тоді я можу кинути його у вогонь.

Марта завмерла.

Погляд мимоволі метнувся до каміна, а потім знову повернувся до конверта в його руці. На якусь мить вона навіть не знала, що відповісти.

— Так, — нарешті промовила вона. — Можеш викинути.

Ярослав глянув на лист, потім на Марту, але замість того, щоб підійти до каміна, спокійно сховав конверт у внутрішню кишеню.

— Як знаєш.

Марта насупилася.

— Чому ти ходив до них? Хотів повернути гроші, бо товар тобі не сподобався?

Ярослав різко глянув на неї.

— Світлано, ти навіть не уявляєш, наскільки важко зараз усім нам.

— Вам?!

Марта відчула, як образа знову починає закипати всередині.

— Це ти прийшов у мій дім і забрав мене! А вони дозволили тобі це зробити. Тож не розповідай мені, як вам усім важко. Чому ти ходив до них?

Ярослав помовчав, перш ніж відповісти:

— Хотів дізнатися, звідки на твоєму плечі взявся той шрам.

Марта гірко всміхнулася.

— О-о, то тобі все-таки не сподобалося, що товар виявився неідеальним?

— Припини називати себе товаром.

У його голосі цього разу не було ані краплі жарту.

— А ким мені себе називати? Мене віддали тобі, навіть не запитавши, чи я цього хочу.

Ярослав важко сів за стіл.

— Це довга розмова, і ти поки не готова почути всю правду.

— Я готова!

— Ні.

— Не тобі вирішувати!

— Якби ти була готова, то хоча б спробувала мене вислухати, а не повторювала щоп'ять хвилин, що втечеш, і не бігла серед ночі в засніжений ліс у домашніх балетках.

Марта обурено відкрила рот.

— Я не поводжуся як дитина!

Ярослав втомлено потер перенісся.

— Я чомусь думав, що у вісімнадцять років люди вже трохи розумніші.

Оце вже було занадто Марта мовчки підвелася, підійшла до ліжка й демонстративно забралася на нього з ногами. Повернулася до Ярослава спиною й підтягнула коліна до грудей.

— Я більше не хочу з тобою розмовляти.

— Нарешті хоч у чомусь ми домовилися.

Марта миттєво озирнулася.

— Ти нестерпний!

— А ти ж не хотіла зі мною розмовляти.

Вона сердито відвернулася назад.

— Тепер точно не хочу.

Ярослав підкинув у камін ще кілька полін, а тоді вийшов надвір, за кілька хвилин повернувся з такою оберемкою дров, що Марта мимоволі покосилася на нього.

— Сьогодні заметіль буде ще сильнішою, ніж учора. Схоже, найближчим часом ми звідси нікуди не підемо.

Він склав дрова біля каміна, взяв одну з принесених торбин і кинув її Марті.

— Ось, чистий одяг.

Марта саме сиділа до нього спиною й навіть не встигла обернутися як торбина з усієї сили влучила їй між лопаток.

— Ай!

Від несподіваного удару вона аж зігнулася.

— Ти що собі дозволяєш?!

— Я ж не знав, що ти не зловиш.

— Бо нормальні люди не жбурляють речі в інших людей!

— Добре. Наступного разу урочисто вручу тобі їх у руки.

Марта сердито потерла спину, а Ярослав уже хотів щось додати, але його погляд затримався саме на тому місці, де під сорочкою ховався шрам. Вираз обличчя на мить змінився.

— Сильно влучив?

— Ні. Я просто зігнулася навпіл від щастя.

— Зрозумів.

— Сумніваюся.

Ярослав важко видихнув.

— Перестань дутися й переодягайся. А я спробую приготувати нам обід.

— Я не голодна.

— Ага.

— Що означає твоє "ага"?

— Що вчора ти теж не була голодна.

Він підняв другу торбину й почав викладати принесені продукти на стіл Марта демонстративно відвернулася, та ненадовго бо кімнатою майже одразу розійшовся знайомий аромат домашньої випічки. Марта повільно повернула голову на столі вже лежав загорнутий у чисту тканину пляцок, поруч — свіжі овочі та ще кілька страв, які вона надто добре знала. Марта завмерла, одразу впізнавши знайомі страви. Це була їжа з дому, а серед неї — її улюблений пляцок, який кухар готував для неї ще з дитинства. Від одного знайомого аромату в грудях боляче защеміло, і вона повільно перевела погляд на Ярослава.

— Це мама передала?

Він не став удавати, що не зрозумів запитання.

— Так.

Марта одразу відвернулася.

— Я не буду це їсти.

— Звісно.

— Не буду.

— Я почув.

— Тоді прибери.

Ярослав подивився на пляцок, потім на неї.

— Ні.

— Чому?!

— Бо за останні п'ять хвилин ти подивилася на нього вже чотири рази.

Марта демонстративно відвернулася, але Ярослав підійшов ближче й простягнув до неї руку.

— Подивись.

Вона спершу не зрозуміла, що саме має побачити, та за мить її погляд зупинився на його долоні. Марта насупилася, бо на шкірі Ярослава проступав опік, дивним чином схожий на той, який був на її руці.

— Я бачу, ти теж вирішив голими руками хапатися за ручку каміна?

— Ні.

— Але...

— Ніяких "але", Світлано просто дивись уважніше.

Ярослав розгорнув долоню й показав їй пальці. Марта повільно піднесла власну руку й завмерла. Почервоніння на її шкірі вже стало значно меншим, біль майже зник, а опік Ярослава, навпаки, проявлявся дедалі сильніше. Навіть на його пальцях червоніли сліди точнісінько в тих місцях, якими вона хапала розпечені жаринки. Марта кілька разів перевела погляд з його руки на свою.

— Що це?..

— Давай так: я розповім тобі за обідом те, що ти вже готова почути. Решту дізнаєшся пізніше, коли ми дістанемося нашого дому.

— Твого дому.

— Нашого.

— Не починай.

— Тоді домовилися?

Марта ще раз глянула на його долоню. Цього разу цікавість виявилася сильнішою за бажання сперечатися.

— Домовилися.

— Тоді сідай за стіл. Я зроблю чай.

Незабаром маленький стіл був заставлений їжею, яку Ярослав привіз із маєтку: свіжою паляницею, шинкою, овочами, панкейками й тим самим пляцком, на який Марта вперто намагалася не дивитися.

Ярослав поставив між ними заварник, розлив ароматний чай по чашках і, зробивши перший ковток, нарешті заговорив:

— Для початку домовимося про одне: ти мене не перебиваєш.

Марта вже хотіла щось сказати, але він підняв палець.

— Саме це я й мав на увазі.

Вона закотила очі, але промовчала.

— Я — Ярослав. Ти — Світлана. Тож, будь ласка, починай звикати до свого справжнього імені. У родових документах ти теж записана як Світлана. Мартою тебе називали батьки через традицію вашого роду.

— А до чого тут наші опіки?

Ярослав повільно підняв на неї очі.

— Не перебивай.

Він підсунув до неї тарілку й поклав на неї великий шматок шинки.

— І їж.

Марта подивилася спочатку на шинку, потім на нього.

— Ти завжди такий командир?

— Світлано.

— Мовчу.

Вона демонстративно відкусила шматочок, усім своїм виглядом показуючи, яку неймовірну послугу йому робить. Ярослав дочекався, поки вона прожує, і лише тоді продовжив:

— Тепер про те, чому твій опік зникає, а такий самий з'являється в мене

— Рівно вісімнадцять років тому твою маму збив кінь, який злякався поваленого дерева, він поніс просто на неї, а вона заклякла від страху й не встигла відійти. До того ж Катерина була вагітна тобою. Марта перестала їсти й уважно дивилася на Ярослава.

— Повід зачепився за її ногу, і кінь протягнув її по землі, перш ніж твій батько зміг його зупинити. Твоя мама отримала кілька важких переломів, а один із них був настільки небезпечним, що вона могла померти.

Марта сиділа з відкритим ротом, за всі вісімнадцять років батьки жодного разу не розповідали їй нічого подібного.

— Коли твоя тітка дізналася про трагедію, вона порадила їм вирушити до Прадавнього Лісу.

— Щось я не пам'ятаю такої легенди, — Марта все-таки не витримала й перебила його.

Ярослав спокійно зробив ковток чаю.

— Ти й не могла її пам'ятати, у той час Катерина була вагітна тобою.

Марта кілька разів кліпнула очима бо вона все ще не вірила жодному його слову, проте цього разу промовчала, дозволяючи продовжити.

— У тому лісі вони зустріли відьмака.

— Ти ще скажи, що русалки й мавки існують.

— Існують.

Марта недовірливо примружилася.

— Звісно.

— І я обов'язково тебе з ними познайомлю. Знаю одну русалку, Аурелію... але про неї трохи пізніше.

— Я думала, ти розповідаєш про мою маму.

— А ти обіцяла не перебивати.

Марта знову замовкла.

— Твій батько привіз поранену дружину до Прадавнього Лісу й знайшов там порятунок. Катерина вижила, і дитина, яку вона носила під серцем, а через деякий час народилася ти.

Марта насупилася.

— Зачекай. Якщо ти так добре знаєш цю історію і саме ти допоміг моїй мамі... то скільки тобі років?

Ярослав задумливо потер щоку.

— Якщо рахувати за людськими мірками — тридцять п'ять.

— Що означає "за людськими мірками"?

— На це питання я поки не можу тобі відповісти.

— Знову?!

— Саме так, Світлано.

Марта відсунула від себе тарілку.

— Я не вірю жодному твоєму слову. Ти все це вигадав.

Ярослав подивився їй просто в очі.

— Тоді скажи мені, чому твій батько власноруч віддав тебе мені. І чому твоя мати не зупинила його?

Марта завмерла.

Ці слова влучили значно болючіше, ніж він, мабуть, очікував.

— Навіщо ти це сказав?.. — її голос затремтів. — Навіщо знову робиш мені боляче?

Ярослав уже хотів відповісти, але вона не дала.

— Мої батьки просто мене не люблять. От і все. Ти, мабуть, дав їм багато грошей, а вони погодилися.

— Світлано, це неправда.

— Не хочу слухати!

Марта різко підвелася з-за столу й відійшла до ліжка.

— І не дивись на мене. Я взагалі більше нічого від тебе не хочу.

Вона сердито стягнула із себе його сорочку й уже хотіла жбурнути її кудись подалі, але передумала, згорнула й засунула до торбини з принесеними речами, а тоді завмерла. Марта очікувала побачити свої сукні, спідниці, корсети — бодай щось зі звичного одягу, який носила щодня. Але в торбині не було жодної сукні, лише кілька незнайомих комплектів одягу, більше схожих на те, що вона звикла бачити на чоловіках: штани, сорочки, теплі речі для лісу.

— Що це?.. — розгублено прошепотіла вона.

Сльози знову покотилися по щоках, але Марта сердито витерла їх долонею й почала одягатися. Дивлячись на незвичне вбрання, вона раптом гостро відчула, наскільки сильно змінилося її життя лише за один день. Ще вчора вона була Мартою Яремчук, прокидалася у власній кімнаті й точно знала, де її дім. А тепер якийсь відьмак називав її Світланою, батьки залишили її з ним, а попереду чекав невідомий дім десь у глибині Прадавнього Лісу.

Коли Марта нарешті переодяглася, вона зібрала його сорочку, підійшла до столу й простягнула Ярославу.

— Тримай свою сорочку. Дякувати не буду.

— Я й не чекав.

Вона вже збиралася відійти, але зупинилася.

— І буду дуже вдячна, якщо цієї ночі ти знову не спатимеш зі мною.

Ярослав підняв на неї очі.

— Знову?

— Так. Я не хочу найближчим часом народити тобі дитину.

Ярослав саме зробив ковток чаю й миттєво вдавився, він закашлявся, поставив чашку на стіл і кілька секунд просто дивився на Марту.

— Світлано... для того, щоб у нас з'явилася дитина, потрібно дещо більше, ніж просто спати поруч. Тим паче в одязі.

Марта трохи насупилася.

— Ну, тобі видніше.

Ярослав повільно провів долонею по обличчю.

— Навіть боюся запитати, що саме тобі розповідали батьки.

— Мама казала, що про такі речі мені розповість чоловік після весілля.

— Зрозуміло...

Він узяв чашку, але цього разу перед тим, як зробити ковток, підозріло глянув на Марту.

— Тільки попереджай, перш ніж знову говоритимеш про дітей.

— Чому?

— Я хочу дожити хоча б до вечері.

Марта повернулася до ліжка, забралася на нього з ногами й кілька хвилин мовчала. Та одне питання все-таки не давало їй спокою.

— Ярославе...

— Що?

— А ти вже мій чоловік? Чи чоловіком стають тільки після весілля?

Ярослав знову вдавився чаєм.

Цього разу Марта навіть трохи стурбовано подивилася на нього.

— Чого ти постійно кашляєш?

— Бо ти ставиш запитання саме тоді, коли я п'ю.

Він відставив чашку подалі й повернувся до неї.

— Світлано, якщо ти хочеш дізнатися, що означає подружній союз між чоловіком і жінкою, я можу тобі пояснити.

Її щоки миттєво спалахнули.

— Ні! Не треба.

Ярослав ледь усміхнувся.

— А чого ти так злякалася?

— Бо я не хочу, щоб ти мене цілував.

Тепер уже він кілька секунд мовчки дивився на неї.

— Тобто ти вважаєш, що після поцілунку станеш моєю дружиною?

Марта насупилася й відвернулася.

— Я більше не хочу про це говорити.

— Ти повторюєшся, Світлано.

— І буду повторюватися.

Ярослав узяв чашку, але, перш ніж зробити черговий ковток, цього разу уважно поглянув на неї.

— Добре. Як хочеш.

Марта демонстративно відвернулася до стіни, вирішивши, що більше сьогодні не поставить йому жодного запитання.

🔸️🔸️🔸️🔸️🔸️