Правда чи ні

🔹️🔹️🔹️🔹️🔹️

Юстина, яка досі сиділа у верхньому одязі, нарешті підвелася. Повільно розстебнула довгу шубу, зняла її з плечей і, підхопивши за комір, жбурнула просто Ярославові.

— Лови, коханий.

Від цього :коханий" Марта аж зблідла, а за мить її щоки спалахнули яскравіше за вогонь у каміні, бо під шубою Юстини виявилося зовсім не те вбрання, яке Марта очікувала побачити. На ній була тонка чорна сорочка, що більше нагадувала спіднє, ніж пристойний одяг для прогулянки лісом. Щось подібне Марта бачила лише одного разу — багато років тому, коли улюблена тітонька показувала Катерині нову покупку й переконувала придбати таку саму. Мама тоді почервоніла й категорично відмовилася.

Сорочка Юстини ледь прикривала стегна, а ноги майже до них ховалися у високих чорних шкіряних чоботах. І вона сиділа в цьому перед Ярославом так спокійно, наче нічого дивного не відбувалося. Помітивши вираз Мартиного обличчя, Юстина ніжно всміхнулася, сіла на край ліжка й підняла одну ногу.

— Ти так і будеш стояти чи все-таки повісиш мою шубу й допоможеш мені зняти чоботи?

Ярослав навіть не глянув у її бік. Спокійно повісив шубу, взяв чайник, підійшов до столу й почав заварювати чай із таким виглядом, ніби Юстини взагалі не існувало.

— Світлано, будеш мед?

— Буду, — машинально відповіла Марта.

Її щоки досі палали. Перебувати в такому одязі в одній кімнаті з чоловіком було вже достатньо соромно. А сидіти так перед чоловіком, з яким колись збиралася одружитися...

Це Марті подобалося ще менше.

— Юстино... — обережно почала вона. — Ви не могли б одягнути щось більш...

Пристойне.

Саме це слово крутилося на язиці, але Марта вчасно його проковтнула.

— ...тепле? Тут інколи буває прохолодно.

Юстина тихо засміялася.

— Можу. Але для цього мені доведеться роздягнути твого чоловіка.

— Навіщо? — щиро не зрозуміла Марта.

— Щоб одягнути його сорочку.

Марта миттєво глянула на сумку, яку приніс Ярослав.

— У мене тут є одяг. Я могла б...

— Нічого ти їй давати не будеш, — перебив Ярослав.

Марта здивовано повернулася до нього.

— Чому?

— Якщо їй зручно сидіти в такому вбранні, нехай сидить.

— Ох, Ярославе, — протягнула Юстина. — Невже тобі шкода для мене однієї сорочки?

Цього разу він таки повернувся до неї, і щось у його обличчі змінилося.

— Навіщо ти прийшла, Юстино?

Усмішка жінки повільно згасла.

— Я серйозно! Ти знала, що ми тут. То навіщо прийшла? Невже досі вважаєш, що я порушу Клятву?

Юстина різко підвелася. Кілька швидких кроків — і вона опинилася перед ним. Ляпас пролунав так голосно, що Марта здригнулася, а Ярослав навіть не відвернув голови.

— Ти мусив порушити її ще того дня!

У голосі Юстини більше не залишилося ані грайливості, ані насмішки.

— Два роки, Ярославе. Два роки я дивилася, як ти страждаєш, як ламаються твої кістки. Як ти кричиш від болю, а я нічого не можу зробити!

Марта завмерла. Ламаються кістки?

— Я благала тебе відмовитися від Клятви! — голос Юстини зірвався. — Благала порушити її. Благала обрати себе хоча б один раз. Але ж ні!

Вона вдарила долонею його в груди.

— Ти місяцями лежав і навіть не міг нормально їсти! Я годувала тебе з рук. Я не спала ночами, бо боялася, що одного ранку ти просто не прокинешся. Я молила богів урятувати тебе, хоча чудово знала, що ти сам обрав усе це!

Великі сльози покотилися її щоками.

І тільки тепер Марта зрозуміла, що жінка перед нею зовсім не намагалася відібрати Ярослава.

Вона все ще оплакувала чоловіка, якого втратила вісімнадцять років тому.

— Ми мали одружитися, — прошепотіла Юстина. — Я мала стати твоєю дружиною. Я мріяла про наше життя. Про наш дім, дітей про тебе. А ти одного дня просто вирішив, що все це більше нічого не означає.

Ярослав дивився на неї, не відводячи очей.

— Юстино...

— Не треба.

— Я вже тисячу разів просив у тебе пробачення.

— А я тисячу разів відповідала, що мені не потрібне твоє пробачення!

— Я не міг порушити Клятву.

— Міг!

— Не міг.

— Ти навіть не спробував!

— Бо знав, якою буде ціна!

Голос Ярослава вперше став по-справжньому гучним, навіть полум'я в каміні наче здригнулося.

— Я не міг відмовити Прадавньому Лісу. Я відьмак. Ти ніколи цього не зрозумієш.

Юстина витерла сльози долонею.

— Ти постійно це говориш!

— Так! — різко відповів він. — І говоритиму далі, бо це правда!

— А я була правдою?!

Ярослав замовк.

Юстина дивилася просто йому в очі.

— Я, Ярославе. Я була справжньою? Те, що було між нами, було справжнім?

Його обличчя змінилося.

— Ти чудово знаєш відповідь.

— Ні. Скажи.

Довга тиша стала важчою за бурю за стінами.

— Я кохав тебе, Юстино.

Марта перестала дихати.

Ярослав повільно опустив погляд.

— Кохав більше за власне життя.

— Тоді чому ти мене покинув?

Юстина знову вдарила його кулаком у груди.

— Відповідай! Чому? Чому, Ярославе?!

Сльози вже текли по її обличчю, а вона продовжувала бити його — не сильно, майже безсило, наче намагалася вибити з нього відповідь, якої чекала вісімнадцять років.

Ярослав не відступав, не зупиняв її. Просто стояв і приймав кожен удар.

— Бо мене просило дитя!

Руки Юстини завмерли, у хатині стало так тихо, що Марта почула тріск поліна в каміні.

— Що?..

Юстина повільно похитала головою.

— Цього не може бути.

Ярослав нічого не пояснив, лише перехопив її руку й міцно стиснув у своїй.

— Я ніколи тобі не брехав.

Юстина різко висмикнула пальці.

— Не торкайся мене!

Він одразу відпустив.

— Не торкайся, — повторила вона вже тихіше. — Я й без того досі не можу забути твоїх рук. Як ти торкався мене, коли ми залишалися вдвох. Як цілував, і кохав мене. Ярослав заплющив очі.

— Юстино...

— Вісімнадцять років, Ярославе. Я вісімнадцять років одна.

— Як і я.

— Але тепер у тебе є вона!

Юстина різко вказала на Марту, навіть не повернувшись у її бік, Марта здригнулася, у перше за всю розмову їй захотілося стати зовсім непомітною. Вона вже не бачила перед собою нахабну жінку в короткій чорній сорочці, бачила ту, яка вісімнадцять років тому втратила чоловіка, за якого мала вийти заміж.

— Ти сказав мені чекати, — продовжила Юстина. — Пам'ятаєш?

Ярослав мовчав.

— Ти сказав, що треба почекати. Що колись усе закінчиться. І я чекала.

Її голос зламався.

— Я чекала тебе, Ярославе.

Він опустив голову.

— А тепер замість того, щоб позбутися цієї проклятої Клятви й нарешті піти зі мною, ти...

Юстина нарешті глянула на Марту. Її погляд на мить затримався на її губах.

— Ти її цілуєш.

Ярослав важко опустився на коліна Марта аж подалася вперед, вона ще не бачила його таким. Не сильним відьмаком й не чоловіком, який наказував їй не тікати й міг одним рухом створити коня з темної сили, а просто втомленим.

— Юстино, пробач мені.

Жінка дивилася на нього згори вниз, а сльози продовжували котитися її щоками.

— Але я не можу піти з тобою.

— Чому?

— Бо життя цієї дівчини прив'язане до мого.

Марта перестала дихати.

Ярослав не дивився на неї.

— Що ти сказав? — тихо перепитала Юстина.

— Якщо піду я — піде й вона.

— Але Клятва...

— Уже не просто Клятва.

Юстина повільно опустилася перед ним на коліна.

— Ярославе...

— Ліс не отримав того, що йому належить. Якщо я зараз відмовлюся від зв'язку, загине не лише Світлана. Наслідки підуть далі, її рід усі окрім батька, підуть за нами.

Марта була нерухомо. Її рід. Захарчик маленький Святослав зі Соломійкою Мама, і дитина, яку вона носила під серцем.

— Увесь? — ледь чутно запитала Марта.

Ярослав нарешті подивився на неї.

— Так.

Вона зблідла, а Юстина прикрила рот долонею. Кілька секунд вона просто дивилася на Ярослава, а потім крізь сльози гірко видихнула:

— Ох, Ярославе... І треба ж було тобі відчинити тому герцогу ті кляті ворота.

Він похитав головою.

— Я їх не відчиняв.

Юстина насупилася.

— Що?

Ярослав повільно підвів на неї очі.

— Тієї ночі ворота відчинив не я.

— Тоді хто?

За вікном щось важко тріснуло, ніби старе дерево не витримало натиску бурі. Ярослав подивився на вікно.

— Його привів Ліс.

Юстина завмерла.

— До тебе?

— Так.

— Навіщо Прадавньому Лісу було приводити до тебе Любомира?

Ярослав мовчав.

І Марта раптом відчула холод, хоча в хатині було майже спекотно. Бо згадала його попередні слова.

"Бо мене просило дитя".

Вона повільно підвелася з-за столу.

— Ярославе...

Він повернув голову.

— Світлано...

— Мене просила ти.

Марта кілька секунд просто дивилася на нього.

— Я?

— Ти.

— Ярославе, я тоді навіть не народилася.

— Знаю.

— То як я могла тебе просити?

Він повільно поставив чашку на стіл.

— Коли я торкнувся руки твоєї матері, то побачив тебе.

Марта завмерла.

— Мене?

— Дорослу. Таку, як зараз, ти з'явилася в моїй голові настільки чітко, ніби стояла просто переді мною. І попросила Клятву Прадавнього Лісу.

— Ні...

— Ти вимагала поєднати наші життя. Наші душі.

Марта повільно похитала головою.

— Я б ніколи такого не попросила.

— А попросила.

— Чому?

— Цього я не знаю.

Він затримав на ній погляд.

— Але відмовити тобі я не міг.

— Чому?

— Бо ти чаклунка.

— Як чаклунка? — різко втрутилася Юстина.

Ярослав перевів погляд на неї.

— Саме так.

— Ярославе, чаклунки зникли з наших лісів багато століть тому.

— Юстино, ти справді думаєш, що я цього не знаю?

Та насупилася, кілька секунд дивилася на Марту зовсім інакше, ніж раніше. Без насмішки чи образи, навіть без ревнощів, а навпаки з цікавістю. А тоді підвелася й підійшла до неї.

— Дай мені руки, дитино.

Марта одразу сховала їх під столом.

— Навіщо?

— Хочу дещо перевірити.

— Що саме?

— Дізнаюся, коли торкнуся.

— Дуже переконливо.

Ярослав підійшов слідом.

— Юстино.

Жінка глянула на нього.

— Я даю слово відьми, що не заподію їй шкоди.

Він ще мить вагався, а потім кивнув.

— Світлано, дай їй руку.

Марта невдоволено подивилася спершу на нього, потім на Юстину, але все-таки простягнула долоню, їхні пальці торкнулися й Юстина миттєво зблідла, а Марта...

Марта прикрила рот вільною рукою бо перед очима на коротку мить спалахнула чужа кімната, ліжко двоє людей в обіймах одне одного, вона впізнала Ярослава одразу, і Юстину теж.

Між ними не було ані злості, ані болю, який Марта бачила зараз, лише близькість двох людей, які щиро кохали одне одного. Видіння зникло так само раптово, як з'явилося. Марта вихопила руку, її щоки спалахнули.

— Я... я не мала цього бачити!

— Ой, — Юстина теж забрала руку. — Вибач. Не хотіла тобі цього показувати. Так іноді буває.

— Іноді?!

Ярослав повільно потер перенісся.

— Саме тому я не хотів, щоб ви торкалися одна одної.

— Міг попередити! — обурилася Марта.

Юстина тим часом повернулася до ліжка й сіла.

— Все одно не розумію, Ярославе. Чому ти досі не можеш розірвати Клятву? Одна ніч у ліжку — і ти вільний.

Марта різко повернулася до неї.

— Яка ще ніч у ліжку?

Юстина кліпнула.

— Ну...

— Ми вже спали разом!

Тепер обидва дивилися на неї.

Марта повернулася до Ярослава.

— Ми цілу ніч спали в одному ліжку. Отже, ти можеш мене відпустити?

Ярослав мовчки розлив чай по чашках і одну простягнув їй.

— Світлано, вона має на увазі ніч чоловіка й дружини.

Марта повільно опустилася на стілець.

— Тобто... я буду вагітною?

Ярослав закотив очі. А Юстина раптом засміялася.

— Ох, Ярославе, бачу, тобі буде дуже важко.

— Юстино.

— Що?

— Буду вдячний, якщо ти не почнеш їй нічого пояснювати.

— Чому? Дівчина повинна знати.

— У юних герцогинь із цим свої порядки. Їм усе пояснює чоловік.

Юстина підняла руки.

— Ну добре, не втручаюся.

Ярослав поставив перед Мартою чай.

— І ні, Світлано, щоб мати дітей, потрібно дещо більше, ніж просто провести одну ніч в одному ліжку.

Марта ще більше насупилася.

— Що саме?

— Не зараз.

— Чому всі постійно кажуть мені "не зараз"?

— Бо зараз ми говоримо про Клятву.

— От і поговорімо, — Юстина знову стала серйозною. — Чого ви тягнете? Якщо для завершення зв'язку потрібна спільна ніч — завершіть його. І ви обоє будете вільні.

— Не все так просто.

— А що ще?

Ярослав замовк.

— Світлана має дещо, чого неможливо змінити.

Юстина примружилася.

— Що? Вона вже зайнята?

Потім перевела погляд на Марту й усміхнулася.

— Ох, та ти неймовірна, Світлано.

Марта сиділа з чашкою в руках і дедалі менше розуміла, про що вони взагалі говорять.

— Що в мене є?

Ярослав не відповів.

— Ярославе.

— Юстино, давай вийдемо надвір, я все тобі поясню.

Жінка демонстративно глянула на вікно, за яким шаленіла буря.

— Дякую за таку честь, Ярославе, але надвір я не хочу.

— Юстино...

— Ярославе я прийшла за тобоюю тож із тобою і піду.

— Я нікуди з тобою не піду.

Усмішка з її обличчя зникла.

— Тоді скажи мені тут.

Ярослав глянув на Марту.

— Не можу.

І от це Марта вже почула дуже добре.

Вона повільно поставила чашку на стіл.

— Чому це ти не можеш сказати при мені, що такого є в мене?

Ярослав мовчки підняв руку, на долоні все ще залишався опік — той самий, який ще недавно був на руці Марти. Юстина зблідла.

— Це те, що я думаю?

— На жаль, так.

Вона миттєво стала серйозною.

— Хто це зробив?

— Не знаю.

— Коли?

— Цього я теж не знаю. Дізнався випадково, коли побачив шрам на її спині.

— Ох! — обурилася Марта.

Вона підняла чашку й демонстративно зробила великий ковток чаю.

— Ти знову про мій шрам? Я ж казала: це сталося випадково.

— Світлано, випадковостей не існує.

— Особливо коли йдеться про чаклунку, — тихо додала Юстина.

Марта перевела на неї невдоволений погляд.

— І ви туди ж.

Але Юстина вже дивилася на Ярослава.

— Думаю, хтось знав, ким вона є, ще до її народження. І захотів убити її.

Марта повільно опустила чашку.

— До мого народження?

— Можливо, саме тому втрутився Прадавній Ліс, — продовжила Юстина. — Привів Любомира до тебе. Дав їй можливість вижити.

Ярослав похмуро кивнув.

— А потім той, хто стояв за цим, вирішив завершити почате, — сказала Юстина.

— Коли з'явився шрам, Клятва вже діяла.

Юстина різко підвела на нього очі.

— Ярославе... Ти розумієш, що це означає?

— Розумію.

— За вами полюватимуть.

— Нехай спробують.

У його голосі було стільки спокою, що Марта мимоволі глянула на нього, а Юстина тільки похитала головою.

— Ти зовсім не змінився.

Ярослав нічого не відповів, підійшов до Марти й простягнув руку.

— Що ти знову задумав? — одразу насторожилася вона.

— Нічого страшного.

— Минулого разу після твого "нічого страшного" Я тебе поцілувала.

Юстина повільно повернула голову до Ярослава.

— Що?

— Не починай.

Він торкнувся Мартиного зап'ястка й обережно впустив у неї свою силу. Цього разу Марта вже знала, чого чекати. Тепло пробігло рукою, ковзнуло тілом — і над нею майже одразу розгорнулася хмара сили, але цього разу темна, і крізь темряву проступали тонкі білі прожилки, наче блискавки в нічному небі.

Юстина підвелася.

— Вона такого кольору й була?

— Ні.

— Тоді...

Її погляд метнувся від хмари до Марти, а потім до Ярослава.

Марта теж дещо зрозуміла.

— Зачекай. Тобто той поцілунок справді був через поєднання наших сил?

— Так.

— Чудово.

Вона відсунулася від нього разом зі стільцем.

— А яка її сила насправді? — запитала Юстина.

Ярослав подивився на неї.

— Ти не повіриш.

Юстина завмерла.

Кілька секунд уважно вдивлялася в білі прожилки серед темряви.

— Вона біла, Ярославе?

— Так, Юстино.

Тиша, і Юстина повільно сіла назад на ліжко.

— О-о-о...

Марта насупилася.

— Що "о-о-о"?

Але Юстина дивилася лише на Ярослава.

— Тепер я все розумію, ти справді не міг відмовити.

Він ледь помітно видихнув.

— Дякую.

— Не дякуй, Ярославе, я все одно тебе не пробачила.

— Знаю, моя...

Він урвався Юстина теж завмерла, а потім на її губах з'явилася ледь помітна, майже сумна усмішка.

Марта помітила її, і чомусь їй ця усмішка зовсім не сподобалася. Юстина першою відвела погляд.

— Вам треба якомога швидше дістатися дому.

— Це я й планував зробити, поки не прийшла ти.

— А чому ти взагалі так довго тут зволікав?

Ярослав глянув у вікно.

За склом знову шаленіла заметіль, вітер метав сніг так густо, що дерева за кілька кроків від хатини майже зникли.

— Через Світлану.

Марта мало не вдавилася чаєм.

— Знову через мене?!

— Ти володієш величезною силою, але зовсім не вмієш її контролювати. Ліс реагує на кожен сильний сплеск твоїх емоцій.

Юстина повільно повернула голову до вікна.

— Тобто ця заметіль... — Її рук справа.

Марта теж подивилася за вікно.

— Я нічого не робила.

— У цьому й проблема, — відповів Ярослав.

Вона насупилася.

— А коли я мало не замерзла в лісі?

— Теж ти.

— Коли сніг не давав мені знайти дорогу?

— Ти.

— Коли я поверталася до цієї клятої хатини?!

— Світлано...

— Я сама собі не давала втекти?!

Юстина прикрила губи рукою, але сміх усе одно прорвався назовні.

Марта повільно повернулася до неї.

— Вам смішно?

— Трішки.

— Я двічі мало не замерзла!

— Зате тепер знаєш, кого звинувачувати.

А заметіль за вікном і не думала вщухати навпаки, після Мартиного обурення вітер завив ще сильніше, а сніг із новою люттю вдарив у шибки. Юстина глянула на вікно, потім на Марту, і знову на вікно.

— Ти не думав обпоїти її заспокійливим чаєм і винести звідси на спині?

— Думав.

— І?

— Саме це я зробив першої ночі, а вона, щойно набралася достатньо сил, щоб стояти на ногах, дочекалася, поки я засну, і серед ночі рвонула в ліс.

— Чай не подіяв?

— Ні, — холодно відповів відьмак.

Юстина здивовано підняла брови.

— Взагалі?

— Як і туманний дим.

— Хм...

Юстина підвелася з ліжка й уважніше подивилася на Марту.

— Може, я спробую?

Ярослав одразу похитав головою.

— Дякую. Але ми якось обійдемося без чарів відьми.

Марта різко повернула голову.

— Ви відьма?!

Вона сказала це так голосно, що сама здригнулася від власного голосу.

Юстина кліпнула.

— Так, я відьма, хіба це проблема?

Марта витріщилася на неї.

— Справжня?

— Ні, на свята перевдягаюся.

Марта розгублено глянула на Ярослава.

— Вона справжня, — підтвердив він.

— Я зрозуміла!

— Тоді навіщо питаєш?

— Бо я ніколи не бачила відьом!

Юстина пирснула.

— Бачила.

— Де?

— Щойно хвилин двадцять розмовляла з однією.

— Я мала на увазі раніше.

— А-а. Тоді, можливо, й не бачила.

Марта вже зовсім інакше оглянула Юстину з голови до ніг: Відьма, справжня сиділа на їхньому ліжку в короткій чорній сорочці й високих чоботах, називала Ярослава коханим, колись збиралася стати його дружиною і, схоже, зовсім не відповідала жодній відьмі з Мартиного уявлення.

— Але ви зовсім не схожі на відьму.

— А на кого я маю бути схожа?

Марта замислилася.

— Ну... стара можливо згорблена, з бородавкою.

Юстина повільно повернула голову до Ярослава.

— Де ти її взяв?

— У герцогському маєтку.

— Поверни.

— Намагався, але ліс не бере.

— Я тут сиджу! — обурилася Марта.

За вікном щось гуркнуло, і новий порив вітру так ударив у хатину, що затремтіли шибки. Ярослав мовчки вказав на вікно.

— От про це я й говорив.

Марта стиснула губи.

— Я спокійна.

Вітер завив ще дужче, і Юстина засміялася.

— Надзвичайно.

🔸️🔸️🔸️🔸️🔸️