Зустріч

🔹️🔹️🔹️🔹️🔹️

Перші сонячні промені пробилися крізь маленьке вікно й торкнулися Мартиного обличчя. Десь зовні вже несміливо співали птахи, і вона, ще не прокинувшись остаточно, щасливо усміхнулася. Після кількох днів завірюхи ця тиша здавалася майже незвичною. Марта повільно розплющила очі, і завмерла її обличчя було притулене просто до чоловічих грудей. Ярослав дихав повільно й рівно, а під її щокою спокійно билося його серце. Дивно, але цей звук зовсім не дратував. Навпаки — заспокоював, майже заколисував.

Марта обережно поворухнулася й лише тоді усвідомила всю жахливість свого становища. Її голова лежала на його руці, а однією рукою вона міцно обіймала Ярослава за тулуб. А ногу взагалі примудрилася закинути на нього. Марта повільно підняла очі до його обличчя.

Очі заплющені він спить Слава богам подумала Марта, і швиденько забрала руку й ногу та перекотилася до стіни. Щоправда, ліжко було настільки вузьким, що навіть після цього її спина все одно ледь торкалася Ярослава. Марта насупилася.

— Ярославе, ти обіцяв спати й не чіпати мене.

Майже одразу біля самого вуха вона відчула його тепле дихання.

— А я тебе й не чіпав.

Марта завмерла.

Отже, не спить.

— І буду дуже вдячний, якщо ти перестанеш так тулитися до мене.

Вона різко розвернулася, і їхні обличчя опинилися зовсім близько. Ярослав дивився на неї вже розплющеними очима, а на губах причаїлася хитра усмішка.

— Я думав, умова не торкатися одне одного стосувалася нас обох.

Марта заперечно похитала головою.

— Я тебе не чіпала.

— Ага. Так собі й говори.

— Я спала!

— Це я помітив.

Ярослав повільно перевернувся на спину й потягнувся, остаточно зайнявши й без того половину маленького ліжка. Марта одразу обурилася:

— Ти чого тут розвалився? Мені вже немає де лежати.

Він навіть не глянув у її бік.

— Ти всю ніч не давала мені нормально спати. Тож наступного разу я теж не дам спати тобі.

— Це як?

Ярослав нарешті повернув голову.

— Ти справді хочеш дізнатися просто зараз?

Марта замислилася, звучало підозріло, але цікавість перемогла.

— Так.

Тепер уже Ярослав кілька секунд мовчки дивився на неї.

— Ти не розумієш, про що просиш.

— То поясни.

— Ні.

— Сам запропонував!

— І вже передумав.

Він підвівся з ліжка, залишивши Марту невдоволено дивитися йому вслід, і підійшов до каміна. Ярослав поворушив жар кочергою, перевірив залишки дров і поглянув на світле вікно.

— Думаю, цього тепла нам вистачить. Після обіду ми вже будемо вдома.

Слово "вдома" Марта вирішила поки не коментувати.

— А зараз прокидайся. Я принесу води, приведемо себе до ладу, швидко поснідаємо — і почнемо твій перший урок.

Марта миттєво забула навіть про його загадкове "не дам спати".

Вона сіла на ліжку.

— Я буду чаклувати?

В очах одразу спалахнув такий захват, що Ярослав усміхнувся.

— Спочатку визначимо силу твоїх чарів та їхній відтінок.

— А потім?

— А потім спробуємо створити метелика. Це одна з найпростіших форм, тому з неї й почнемо.

— Справжнього?

— Ні.

Марта трохи розчаровано насупилася.

— Він буде створений із твоєї сили. Але якщо все зробиш правильно, виглядатиме майже як справжній.

Вона вже скидала з себе ковдру.

— Тоді чого ти ще стоїш? Іди по воду.

Ярослав повільно підняв брову.

— А хвилину тому я займав забагато місця.

— То було хвилину тому.

Після швидкого вмивання, легкого чепуріння й смачного сніданку, який цього разу Ярослав приготував сам, розпочалося перше Мартине навчання. А разом із ним — і перші скарги на те, що все це неможливо, незрозуміло й узагалі не може працювати так, як він пояснює.

— Ахх... — Ярослав уже не стримав роздратованого гарчання. — Світлано, просто перестань думати.

Вона розплющила очі.

— Як це зробити?

— Ти думаєш забагато, і постійно наперед. Що буде, якщо вийде. Що робитимеш потім чи що може статися. Ти маєш бути тут і зараз, а не десь там, у своєму "потім".

Марта глибоко вдихнула.

— Я намагаюся.

— Якби ти справді перестала все контролювати, ми б уже щось побачили.

— Ти ж сказав, що це найлегше!

— Метелик — найлегше. Але спочатку мені треба побачити твою силу.

Ярослав став навпроти неї.

— Давай ще раз, заплющ очі й спробуй випустити її назовні.

— Але...

— Не сперечайся, Світлано.

Вона невдоволено стиснула губи.

— Просто уяви свою силу. Не намагайся надати їй форми. Не думай, якою вона має бути. Відчуй її й дозволь вийти назовні.

Марта заплющила очі, насупилася, напружила плечі, навіть ніс зморщила від старання. Нічого.

— Можеш розплющити очі.

Вона сердито подивилася на нього.

— Я ж казала, що не виходить.

— Тоді дивись.

Ярослав став трохи далі.

— Ось що я від тебе хочу.

Він повільно заплющив очі й легко змахнув рукою, і кімната змінилася. Темна сила вирвалася з нього майже беззвучно, вона здійнялася вгору густими пасмами й за кілька митей розповзлася під самою стелею величезною хмарою. Темрява ворушилася, переливалася, ніби була живою, і її було стільки, що маленька хатина здавалася для неї затісною.

Марта задерла голову.

— Ого...

Ярослав розплющив очі.

— Не "огокай". Пробуй.

Темна хмара зникла так само швидко, як з'явилася, а Марта знову заплющила очі. Вдихнула спробувала ні про що не думати, і одразу подумала про те, що їй не можна думати.

— Нічого. Не виходить.

Ярослав кілька секунд мовчки дивився на неї, а тоді простягнув руки.

— Я можу взяти тебе за руки?

Марта здивовано кліпнула. Після ранкової розмови це питання прозвучало майже кумедно.

— Так...

— Добре. Тоді давай.

Він обережно взяв її за пальці, і майже одразу відчув, як вони ледь помітно тремтять. Ярослав підняв очі.

— Не бійся мене. Я тобі не ворог.

Марта мовчки кивнула, його долоні були великими, сильними й напрочуд теплими. Настільки теплими, що їй раптом зовсім не захотілося забирати свої руки.

— А тепер заплющ очі, — тихіше промовив він. — Я зовсім трохи впущу в тебе власну силу. Не тримай її. Просто дозволь їй пройти крізь тебе. Вона має підштовхнути твою.

Марта слухняно заплющила очі, спочатку нічого не сталося, а потім вона відчула тепло воно торкнулося її десь глибоко всередині й м'якою хвилею розійшлося по всьому тілу — від грудей до плечей, униз по руках, аж до кінчиків пальців. Вона різко вдихнула бо щось усередині ніби відгукнулося, можливо прокинулося й рвонуло назовні. Вона розплющила очі.

— Ярославе...

Від несподіванки Марта відступила, перечепилася й похитнулася. Ярослав миттєво підхопив її та притиснув до себе, не дозволяючи впасти. Але сам уже не дивився на неї, його погляд був спрямований угору. Марта теж підняла голову, і завмерла. Майже вся стеля була вкрита хмарою, тільки не темною, а білою.

Вона була величезною — майже такою самою, яку кілька хвилин тому створив Ярослав. Молочно-білі пасма повільно рухалися під стелею, перепліталися між собою, а подекуди серед них проступали невеликі темні плями, наче на чистий сніг потрапило кілька крапель чорнила.

— А чому вона така велика? — тихо запитала Марта.

Ярослав не відповів.

Вона глянула на нього, на його обличчі було таке щире здивування, що Марті стало не по собі.

— Ярославе?

Він повільно відпустив її.

І тієї ж миті біла хмара здригнулася й зникла. Просто розчинилася в повітрі, ніби її ніколи й не було.

— Ой!

Марта сама схопила Ярослава за сорочку й притиснулася до нього, наче хмара могла раптом повернутися й упасти їй просто на голову, але нічого не сталося. Вона обережно озирнулася.

— Де вона поділася?

Ярослав усміхнувся.

— Ти перестала підтримувати силу.

— Я нічого не підтримувала!

— Саме тому вона й зникла.

Марта ще раз глянула на порожню стелю.

— А чому вона була біла?

Усмішка Ярослава стала слабшою.

— Зараз дізнаємося.

— Як?

Цього разу він не заплющував очей, дивлячись просто на неї, Ярослав повільно підняв руку. Темні пасма сили знову потягнулися від його пальців.

Але тепер він не випускав їх під стелю.

Він простягнув їх до неї.

— Не рухайся.

— А що ти робиш?

— Перевіряю дещо.

Темна сила обережно торкнулася краю її рукава, і Марта побачила, як просто під шкірою долоні спалахнуло м'яке біле світло. Ярослав завмер, цього разу він уже не усміхався.

— Нам треба якомога швидше вибиратися з цієї хатини. Думаю, мисливці вже могли тебе відчути.

— Ярославе, що не так?

Він ще кілька секунд дивився на її долоню.

— Ти перша за багато століть, у кого я бачу білу силу.

Марта кліпнула.

— І що?

Ярослав важко видихнув.

— Мавки мають зелений відтінок. Сила відьмаків — темна. Русалки мають свій. Кожна істота Прадавнього Лісу відрізняється не лише природою чарів, а й їхнім кольором.

— А мій білий.

— Саме так.

— І що в цьому поганого?

— У наших лісах білої сили не повинно бути.

Марта глянула на власну руку так, ніби та могла пояснити більше за відьмака.

— І що тепер робити?

Ярослав торкнувся її пальців.

— Сховаємо її.

— Як?

— Я змішаю твою силу зі своєю. Пам'ятаєш темні плями у твоїй хмарі? Ти сказала, що вона виглядала брудною.

— Пам'ятаю.

— Отже, зробимо так, щоб уся твоя сила мала подібний слід. Тоді здалеку її буде значно важче розпізнати.

— Добре.

— Не поспішай погоджуватися.

Марта насторожилася.

— Чому?

Ярослав на мить відвів погляд.

— Наші сили вже пов'язані Клятвою. Коли я впущу свою значно глибше, ніж минулого разу, ти можеш відчути до мене дуже сильний потяг.

Марта примружилася.

— Який ще потяг?

— Такий, через який ти можеш вирішити, що раптом страшенно мене кохаєш.

— Не вирішу.

— Світлано...

— Що?

— Це не залежатиме від твоєї впертості.

Вона схрестила руки на грудях.

— Я тебе не кохаю.

— І саме це я прошу тебе пам'ятати. Те, що відчуєш, буде реакцією наших сил, а не справжнім коханням.

— Добре.

Ярослав помовчав, а тоді додав:

— І ще одне. Не цілуй мене, будь ласка.

Марта аж кліпнула.

— Я не збиралася цього робити!

— От і чудово.

Він підійшов зовсім близько, взяв її руку й поклав собі на груди. Просто на серце Марта відчула сильний удар під долонею й мало не відсмикнула руку.

— Воно в тебе завжди так б'ється?

— Зараз — так.

— Чому?

— Не відволікайся.

Ярослав накрив її долоню своєю й заплющив очі. Спершу нічого не відбувалося, а потім Марта відчула легке тепло. Воно народилося під долонею, там, де билося його серце, й тонкою хвилею ковзнуло вгору по руці. Дісталося плеча, грудей, розлилося всередині. Марта затамувала подих.

Тепло ставало сильнішим, уже не просто приємним — огортало її так, наче після довгої дороги морозом вона раптом занурилася в гарячу воду. Марта розплющила очі.

Ярослав стояв зовсім близько його очі залишалися заплющеними, а пальці міцно тримали її долоню біля серця. Ще одна хвиля пройшла крізь неї, доволі сильніша. Марта важко видихнула.

Усе навколо раптом стало якимось далеким і неважливим, залишився тільки він його тепло та серце під її долонею, обличчя відьмака було зовсім поруч, і Марта навіть не зрозуміла, коли підвелася навшпиньки. Просто потягнулася до нього й торкнулася його губ своїми.

Ярослав здригнувся його очі миттєво розплющилися, він перехопив Марту за талію, утримав, коли вона хитнулася вперед, але одразу відхилив голову, не дозволяючи їй поцілувати його вдруге.

За мить тепло обірвалося, і Ярослав відпустив її руку й відступив. Дихав він тепер важче.

— Я ж попереджав. Тільки не цілуй мене.

Марта залишилася стояти на місці, її розум уже підказував, що все закінчилося, а тіло, схоже, ще не встигло цього зрозуміти. Вона дивилася на Ярослава й відчувала дивне бажання знову скоротити ту відстань, яку він між ними створив. Марта зробила крок.

— Світлано, перестань.

Ще один.

— Я серйозно.

Вона зупинилася просто перед ним Ярослав дивився на неї згори вниз.

Марта несвідомо провела язиком по пересохлих губах, і його погляд на мить опустився слідом за цим рухом, цього виявилося достатньо, щоб саме Ярослав скоротив відстань.

Однією рукою перехопив її за талію, другою торкнувся щоки й поцілував. Не тим коротким, випадковим дотиком, який щойно стався між ними, а по-справжньому.

Марта завмерла від несподіванки, саме так, мабуть, і виглядав той перший поцілунок, про який говорили її подруги й який колись, під пильним наглядом батька, мав украсти майбутній наречений. Тільки батька тут не було, а нареченого вона ніколи не обирала.

А чоловіком, який украв її перший справжній поцілунок, виявився відьмак, від якого вона ще вчора намагалася втекти. Марта спробувала відступити, але Ярослав швидко перехопив її за талію й притягнув назад до себе. Цього разу вона вже не завмерла.

Підкорилася поцілунку й сама не помітила, як руки ковзнули йому на плечі, а потім обвили шию. Ярослав підхопив її на руки. Марта тихо ахнула, але відсторонитися не встигла — та й, якщо бути чесною із собою, уже не намагалася. Він поніс її до ліжка, не перериваючи поцілунку. Усе відбувалося надто швидко. Значно швидше за той невинний перший поцілунок, про який Марта стільки разів чула від учительок і подруг. Вона вже не розуміла, де закінчувався вплив змішаних чарів і починалося її власне бажання залишатися в його руках.

І саме в ту мить, коли цей поцілунок остаточно перестав бути схожим на щось дозволене для добре вихованої незаміжньої герцогині, двері хатини раптом відчинилися. Усередину увірвалося холодне весняне повітря. Воно обдало їх прохолодою, змусивши Ярослава завмерти. Він першим відірвався від її губ.

І, судячи з того, як важко дихав, зробити це було зовсім не легко. Марта залишилася в його руках, вона дивилася на нього широко розплющеними очима, намагаючись зрозуміти, що щойно сталося і що тепер має бути далі.

А потім у голові раптом спливли всі ті настанови, які вона чула з дитинства.

Коли дівчина виходить заміж, вона стає дружиною, а дружина повинна довіряти чоловікові в тому, чого сама ще не знає. Мама казала, що після весілля чоловік сам пояснить їй усе необхідне.

Ярослав же стверджував, що за законами Прадавнього Лісу вони вже одружені.

Отже...

Марта кліпнула.

Збудження миттєво змінилося тривогою, вона обережно нахилилася до Ярослава й майже біля самого його вуха ледь чутно прошепотіла:

— Тепер і я буду вагітною?

Ярослав застиг повністю, навіть дихати, здається, перестав. А тоді з-за його плеча пролунав жіночий голос:

— О, бачу, я таки невчасно.

Ярослав не поспішав опускати Марту на підлогу, навпаки, міцніше притиснув її до себе й лише тоді повільно розвернувся до дверей. На порозі стояла жінка.

— Відь... — Ярослав урвав себе на півслові. — Яким вітром тебе сюди занесло?

Жінка усміхнулася.

— Ох, Ярославе, невже ти навіть не хочеш нас представити?

Він мовчав.

— Ну добре, тоді сама.

Незнайомка перевела погляд на Марту й привітно всміхнулася.

— Привітики, дорогенька. Я Юстина. Наречена Ярослава.

Марта аж сіпнулася в його руках.

Наречена?

Вона повільно повернула голову до Ярослава, потім знову до Юстини, і не знайшла жодного слова. Марта багато читала. Знала легенди, історію інших народів і навіть трохи про далекі землі за Чорним морем. Там жили турки, а могутні чоловіки, як розповідалося в деяких книжках, могли мати гареми, де було багато дружин і ще більше жінок.

Але це ж було там, за морем, не в Прадавньому Лісі, і точно не мало стосуватися її. Марта знову глянула на Ярослава. Той нарешті знайшов голос.

— Можливо, ти хотіла сказати колишня наречена?

— Ох, так! — Юстина легко торкнулася пальцями чола. — А я вже й забула, що вісімнадцять років тому ти покинув мене через Клятву, дану ще ненародженій дитині.

Усмішка з обличчя Ярослава зникла Марта відчула, як напружилося його тіло. І цього разу справа була не в чарах.

Він просто застиг.

Перед ним стояла жінка, яку колись він кохав більше за все на світі. Жінка, з якою збирався прожити своє довге життя, яку покинув майже перед самим весіллям, бо одного зимового вечора дав Прадавньому Лісу Клятву, після якої дороги назад уже не було.

Вісімнадцять років він знав, що колись знову її побачить. Просто не думав, що це станеться саме так. І точно не тоді, коли триматиме на руках дівчину, заради якої колись відмовився від Юстини.

Марта тим часом дивилася то на одного, то на іншу.

— Зачекайте...

Обоє повернулися до неї.

— Тобто вона твоя наречена...

— Колишня, — одразу виправив Ярослав.

— А я, за твоїми словами, твоя дружина.

— Так.

Марта насупилася ще сильніше.

— Тоді постав мене на підлогу.

— Навіщо?

— Бо я хочу відійти від тебе подалі й подумати, чи немає у твоєму домі ще кількох жінок, про яких ти забув мені розповісти.

— Світлано, перестань. У мене є тільки ти.

— О-о-о, — протягнула Юстина. — Ви вже й на "ти" перейшли?

Марта повільно повернула до неї голову.

Юстина усміхалася, але тепер у цій усмішці було щось зовсім інше.

— Пам'ятаю, колись ти й мені казав, що в тебе є тільки я.

Ярослав глянув на неї, і Марта вперше побачила в його очах такий біль. Не роздратування й не злість, а саме біль.

— Юстино, ти знаєш, що я не міг не підкоритися.

— Міг, — спокійно відповіла вона. — Просто не схотів.

Юстина пройшла повз них і сіла на край ліжка так невимушено, наче бувала в цій хатині сотні разів. Ярослав нічого не відповів, і Марту чомусь зачепило навіть не те, що ця жінка назвала себе його колишньою нареченою, а те, що вона знала його таким, яким Марта не знала. Ця жінка знає, що він говорив чи обіцяв. Можливо, знала його дім, минуле чи самого його.

А Ярослав усе ще тримав Марту на руках, ніби просто забув, що вона там.

— Ярославе

Він опустив погляд.

— Що?

— Я все ще тут.

Він наче лише тепер це усвідомив.

— Так

— І ти все ще мене тримаєш.

Ярослав важко видихнув і нарешті поставив її на підлогу. Проте руки не відпустив — узяв Марту за пальці й провів до столу.

— Тобі краще сісти тут.

Марта сіла й підозріло примружилася.

— Це щоб я не впала від наступних новин про твоїх дівчат чи колишніх?

Ярослав повільно заплющив очі вдихнув потім глибоко видихнув.

— Краще я зроблю нам чаю.

— О, чай, — озвалася Юстина з ліжка. — Деякі речі все-таки не змінюються.

Ярослав завмер біля столу, а Марта перевела погляд на Юстину.

— Він і вам постійно пропонував чай?

— Особливо коли не хотів відповідати на запитання.

Марта дуже повільно повернулася до Ярослава.

— Он воно що.

— Я вже шкодую, що ви познайомилися.

— А я ні, — одночасно відповіли обидві.

Ярослав мовчки потягнувся до чайника. Розмови поступово стихли, зате буря за вікном знову почала набирати сили. Вітер бився об стіни хатини, сніг шурхотів по шибках, а десь над лісом важко гули дерева.

— Світлано... — почав Ярослав.

Марта підвела на нього очі, він уже хотів щось сказати, але глянув у бік Юстини й різко передумав. Мовчки підкинув кілька полін у камін. Полум'я одразу піднялося вище, розливаючи хатинкою густе приємне тепло.

🔸️🔸️🔸️🔸️🔸️