І знову заметіль

🔹️🔹️🔹️🔹️🔹️

Холодна сніжна завірюха гуділа за стінами хатини майже всю ніч. Вітер свистів у щілинах, бив снігом у маленьке вікно й раз у раз змушував старі стіни тихо поскрипувати, а потім усе раптом стихло. Марта розплющила очі. Насправді вона й не спала просто лежала під ковдрою, прислухаючись до негоди й терпляче чекаючи, бо вже знала: після бурі завжди приходить хоча б коротка тиша.

Вона обережно повернула голову.

Ярослав спав за столом. Він поклав голову на зігнуту руку й тихо сопів, навіть не підозрюючи, що Марта вже кілька хвилин уважно за ним спостерігає. І ось тепер вона повільно відкинула ковдру й спустила ноги з ліжка, намагаючись не змусити старі дошки підлоги скрипнути. Підсунула до себе взуття, швидко взулася й навшпиньки рушила до дверей. Цього разу Марта збиралася бути розумнішою.

Уже взявшись за дверну ручку, вона помітила плащ, що висів поруч.

Плащ Ярослава був страшенно великим і важким, але іншого теплого одягу в хатині не було, а повторювати вчорашню прогулянку засніженим лісом у самій сорочці вона точно не збиралася. Марта озирнулася Ярослав спав.

— Сам винен, — ледь чутно прошепотіла вона.

Зняла плащ із гачка й накинула на плечі його краї майже волочилися по підлозі, а сама Марта буквально потонула в теплій важкій тканині. Вона ще раз глянула на відьмака, тихенько прочинила двері й вислизнула надвір.

Снігу за ніч насипало майже по коліна, але Марту це не налякало. Ще вранці Ярослав повернувся від її батьків, а отже, десь неподалік мав бути його кінь. Вона обійшла хатину, зазирнула за невеликий дровник, потім пройшла трохи далі між деревами, але чорного красеня ніде не було.

— Дивно...

Марта опустила погляд на сніг і спробувала знайти бодай сліди копит, але нічого. Вона ще раз озирнулася на хатину й тихенько хихикнула.

— Схоже, ти поганий відьмак. Від тебе тікають не тільки дівчата, а й коні.

Власний жарт трохи підняв їй настрій, і Марта впевненіше рушила в ліс. Учора вона заблукала лише тому, що змерзла, травмувала ногу й майже не могла нормально думати, але сьогодні все було інакше. На ній теплий плащ, вона добре відпочила, а головне — цього разу не збиралася бездумно бігти куди очі бачать.

"Я просто йтиму прямо."

Проте рухатися крізь глибокий сніг виявилося значно важче, ніж Марта очікувала. Їй доводилося високо піднімати ноги, а довгий плащ Ярослава раз у раз чіплявся за сніг і тягнув назад. Вона спробувала знайти схил, на який піднімалася минулої ночі, але навколо простягався лише густий засніжений ліс, і навіть не було чути й струмка.

— Мабуть, замерз...

Марта вперто продовжувала йти вперед, не звертаючи ані праворуч, ані ліворуч. Вона навіть кілька разів озиралася, перевіряючи, чи залишається за спиною пряма доріжка з її слідів. Минуло ще трохи часу, перш ніж попереду вона помітила відбитки на снігу.

Марта зупинилася, сліди її обличчя миттєво посвітлішало.

— Неймовірно... Тут є ще хтось!

Якщо неподалік жили люди, їй навіть не доведеться самій шукати дорогу. Марта швидко рушила по слідах, майже не помічаючи втоми. Вони петляли між деревами, а потім вивели її на невелику засніжену галявину. Марта зробила ще кілька кроків — і повільно зупинилася.

Перед нею стояла маленька знайома хатина та сама, з якої вона зовсім недавно втекла. Марта кілька секунд просто дивилася на неї, не розуміючи, як це можливо. Потім повільно опустила очі на сліди, і лише тепер помітила знайомий відбиток власного взуття.

— Та ну ні...

Це були її сліди.

— Мабуть, я просто пройшла колом і навіть не помітила цього.

Марта ще раз поглянула на власні сліди, а тоді рішуче розвернулася й пішла у протилежний бік. Цього разу вона вирішила бути уважнішою: спочатку рушила прямо, потім повернула праворуч і почала поступово віддалятися від хатини, раз у раз озираючись назад. Поки будинок виднівся між деревами, Марта стежила, щоб він залишався позаду. Коли ж хатина остаточно зникла з поля зору, її новим орієнтиром стали власні сліди, що чіткою доріжкою тягнулися за нею по свіжому снігу.

Тепер вона точно знала, що не ходить колами. Минув деякий час, перш ніж крізь зимову тишу до неї долинув ледь чутний шум води. Марта зупинилася й прислухалася.

— Нарешті. Я знала, що знайду тебе.

Пам'ятаючи свою вчорашню помилку, вона не кинулася навмання на звук, а повільно рушила в його напрямку, уважно дивлячись під ноги. Незабаром між засніженими деревами справді з'явився невеликий струмок. Більша його частина вже вкрилася кригою, проте під тонкою білою кіркою вода продовжувала бігти, тихо дзюркочучи між камінням. Марта задоволено усміхнулася.

— Буду йти вздовж води, рано чи пізно вона має вивести мене з лісу.

Цей план здавався значно надійнішим за попередній. Вона рушила вздовж берега, намагаючись тримати струмок у полі зору йшла досить швидко, наскільки дозволяв глибокий сніг, адже вже встигла витратити чимало часу на першу невдалу спробу й не хотіла знову блукати лісом до ранку. Та невдовзі між деревами показався величезний старий стовбур, за яким струмок несподівано розширився. Марта обійшла дерево — і зупинилася бо перед нею лежало невелике озеро, струмок впадав просто в нього.

— Тільки не це...

Вона повільно обійшла берег, шукаючи місце, де вода мала б витікати далі, але нічого не знайшла. Озеро було оточене снігом і деревами, а його течія ховалася під тонким шаром криги.

Марта невдоволено глянула на струмок.

— Ну що ж, дякую, що привів.

Наче він був особисто винен у тому, що її чудовий план провалився.

Вона щільніше загорнулася у великий плащ Ярослава й рушила далі, поступово залишаючи шум води позаду.

Марта вперто йшла далі, поки шум води остаточно не залишився позаду. Час від часу вона озиралася, перевіряючи власні сліди й переконуючись, що ті не звертають убік. Цього разу вона точно не ходила колами. Та невдовзі з неба знову посипався сніг, спочатку легкий, майже невагомий, але за кілька хвилин вітер посилився, здіймаючи сніжинки із землі й жбурляючи їх просто в обличчя.

Марта прикрилася рукою й продовжила йти.

— Тільки цього мені бракувало...

Завірюха ставала дедалі сильнішою, вона вже майже не бачила дерев попереду, коли раптом усе стихло. Просто в одну мить, Марта зупинилася й повільно опустила руку. Ні вітру чи снігу. Вона кілька разів потерла очі, не вірячи тому, що бачить.

Перед нею стояла та сама маленька хатина, а на порозі, оголений до пояса, спокійно стояв Ярослав. В одній руці він тримав чашку, від якої здіймалася запашна пара, і дивився на Марту так, ніби весь цей час знав, чим закінчиться її втеча.

— Ну що, набігалася?

Марта аж підскочила від несподіванки.

— Ні!

— Тоді бажаю успіхів.

Він спокійно зробив ковток.

Марта розлючено примружилася.

— Це ти нагнав сніг!

— Дякую за такий комплімент, але стихіями я не володію.

— Тоді чому заметіль припинилася саме тоді, коли я опинилася біля цієї клятої хатини?

Ярослав знизав плечима.

— Не знаю. Можливо, Ліс тебе не відпускає.

— Що означає "Ліс мене не відпускає"?

— Приблизно те, що ти щойно перевірила на собі.

Це остаточно її розлютило, і Марта нахилилася, зачерпнула жменю снігу, швидко зліпила кулю й щосили жбурнула в нього Ярослав явно не очікував нападу бо сніжка влучила просто в оголені груди й розсипалася білими грудочками по шкірі. Він повільно опустив погляд.

— Припини.

— А от і не буду!

— Світлано...

— Я хочу піти від тебе! Я не можу жити посеред лісу. Ти мене лякаєш, я нічого тут не розумію і ніяких дітей тобі народжувати не збираюся!

Цього разу Ярослав не відповів одразу, він поставив чашку на поруччя й кілька секунд мовчки дивився на неї.

— Знаєш, ще до того, як я побачив твій шрам, я збирався розповісти тобі про Клятву, а потім залишити тебе в спокої настільки, наскільки це взагалі можливо.

Марта насупилася.

— Що означає "залишити в спокої"?

— Саме те й означає. Ти навіть не уявляєш, як це — прожити вісімнадцять років на самоті, не маючи змоги бути з жінкою, з якою збирався прожити все життя.

У голосі Ярослава вперше прозвучала не злість, а втома.

— Замість цього я був зв'язаний із дитиною, до якої навіть боявся наблизитися. Вісімнадцять років знав, що ти десь є, що ростеш, живеш своїм життям, а я повинен чекати.

Марта мовчала.

— Тож повір, Світлано, не ти одна зараз не в захваті від того, що відбувається.

— А якщо я взагалі не хочу...

— Не хочеш — не треба.

Ярослав забрав чашку й розвернувся до дверей, але, перш ніж увійти, кинув через плече:

— Можеш і далі шукати вихід, якого немає.

— Де твій кінь?

Він зупинився й озирнувся.

— Навіщо він тобі?

— Хочу поїхати звідси.

— Не вийде.

— Просто скажи, де він!

Ярослав знову повернувся до неї.

— То був не кінь.

Марта розгублено кліпнула.

— Як це — не кінь?

— То були чари.

— Які ще чари? Ми їхали на ньому! Я сиділа на ньому, торкалася його. Він дихав!

На обличчі Ярослава промайнула ледь помітна посмішка.

— Хочеш коня?

— Так!

— Ну то начаклуй, моя чаклунко.

Марта завмерла.

— Я не твоя.

А потім до неї дійшло інше.

— Зачекай... Я чаклунка?

Ярослав нічого не відповів він лише простягнув руку Марта миттєво замовкла бо навколо його пальців почало щось рухатися. Спершу ледь помітно, наче повітря здригнулося від холоду, а потім просто з нічого закрутилися тонкі чорні пасма. Вони ставали густішими, спліталися між собою й розросталися у великий темний вихор.

Марта мимоволі відступила на крок.

— Ярославе...

Темрява закрутилася сильніше, здіймаючи навколо сніг, а тоді з чорного вихору просто перед нею ступив кінь. Той самий величезний, чорний, із блискучою гривою, в якій мерехтіли крихітні світлі цяточки, схожі на зорі. Кінь фиркнув, і з його ніздрів вирвалася тепла пара.

Марта застигла.

— Не може бути...

— Що саме? Чарів чи коня?

Марта ще раз захоплено оглянула чорного красеня.

— Навчи й мене! Я теж так хочу.

— Ти поки неспроможна на таке.

Її захват миттєво змінився обуренням.

— Чому це?

Але Ярослав уже розвернувся, він недбало змахнув рукою, і кінь голосно заіржав. Чорна грива здійнялася, тіло огорнув темний вихор, а за мить тварина просто розчинилася в повітрі, не залишивши після себе навіть слідів на снігу.

Ярослав забрав із поруччя чашку й попрямував до хатини Марта ще кілька секунд розгублено стояла на місці, а потім кинулася за ним.

— Ярославе, зачекай!

Наздогнавши його вже біля дверей, вона торкнулася долонею його оголеної спини. Ярослав зупинився так різко, що Марта мало не врізалася в нього. Він миттєво розвернувся.

— Не торкайся мене так, якщо не хочеш спровокувати.

Марта повільно забрала руку.

— Вибач. Я страшенно змерзла.

Ярослав хмикнув.

— Світлано, холод тут ні до чого.

— Тоді я не розумію.

— І не зрозумієш.

— Так поясни мені!

— Поки не зрозумієш.

Він пройшов до хатини, залишивши її розгублено стояти біля дверей.

— Ярославе, стій.

Цього разу він таки зупинився. Марта зайшла всередину й зачинила за собою двері.

— Я погоджуюся на навчання. Але я — Марта.

Ярослав повільно повернувся до неї.

— Ні, Світлано. Ти зараз не в тому становищі, щоб ставити мені умови. Тебе звати Світлана, і якщо я почну тебе навчати, ти виконуватимеш те, що я кажу.

Очі Марти миттєво наповнилися слізьми.

— Але я не хочу дітей.

Ярослав застиг.

— О боги... Та до чого тут знову діти?

— Бо я так вихована!

Вона сказала це голосніше, ніж збиралася, і сердито витерла мокру щоку.

— Учителі й батьки завжди казали, що одного дня чоловік забере мене до свого дому і я повинна буду його слухатися. Що навіть якщо вночі ми спатимемо окремо, він усе одно прийде до мене. Ляже зі мною... і якщо мені буде боляче чи неприємно, я повинна потерпіти, бо так має бути між чоловіком і дружиною.

Ярослав більше не посміхався.

— І ще казали, що я повинна робити все, чого вимагатиме мій чоловік. А тут одне ліжко на двох, ти привіз мене до свого дому, постійно говориш, що я твоя, а тепер ще й вимагаєш, щоб я беззаперечно тебе слухалася. То що я маю думати?

Ярослав поставив чашку на стіл, тепер він нарешті зрозумів. Усі її дивні запитання про дітей, страх спільного ліжка, паніку через його дотики — для Марти це зовсім не було смішним. Він повільно підійшов до неї, але цього разу зупинився на відстані й навіть не намагався торкнутися.

— Послухай мене уважно. Я не торкнуся тебе як жінки, поки ти сама цього не захочеш.

Марта розгублено кліпнула.

— Чого я не захочу?

Ярослав заплющив очі й важко видихнув.

— Ох, Світлано... як же з тобою важко.

— Зі мною?!

— Саме з тобою.

— То поясни нормально!

Ярослав кілька секунд мовчав, ніби намагався зрозуміти, як пояснити їй те, про що вона майже нічого не знала.

— Коли ми нарешті дістанемося нашого дому, я покажу тобі свою бібліотеку, там тисячі книжок, і я впевнений, що десь серед них знайдеться хоча б одна про стосунки між чоловіком і жінкою. Марта недовірливо примружилася.

— І що мені з нею робити?

— Читати, Світлано.

— Я знаю, що роблять із книжками.

Ярослав ледь усміхнувся.

— От і чудово. Прочитаєш, усе гарненько вивчиш, а якщо після цього залишаться питання — запитаєш мене.

— Тебе?

— Мене.

— А якщо я не захочу?

— Тоді не запитаєш.

Така проста відповідь трохи збила її з пантелику.

Ярослав помовчав, а тоді вже серйозніше додав:

— І якщо колись ти сама захочеш... ми можемо спробувати.

Марта насупилася.

— Що саме спробувати?

— Стати справжньою родиною.

З її обличчя миттєво зникли всі барви.

— Тобто ти все-таки забрав мене для того, щоб я народила тобі дітей?!

— Ні.

Цього разу Ярослав відповів одразу.

— Ні, Світлано. Я забрав тебе не заради дітей.

— Тоді навіщо?

Його погляд став серйозним.

— Через Клятву, дану Прадавньому Лісу.

Марта завмерла.

— Яку ще Клятву?

Ярослав кілька секунд мовчав.

— Ту, завдяки якій вісімнадцять років тому вижили ти і твоя мати.

Марта дивилася на нього, вже не перебиваючи.

— За ваше життя була названа ціна. І твій батько її прийняв.

— Я...

— Ти, — тихо підтвердив Ярослав. — Коли тобі виповниться вісімнадцять, ти мала повернутися до Прадавнього Лісу, і до мене.

Марта повільно похитала головою.

— І вони знали, що у вісімнадцять років ти прийдеш по мене?

Ярослав не відвів погляду.

— Знали.

— Від самого мого народження?

— Так.

Марта гірко хмикнула.

— Тож знали...

Гарячі сльози повільно покотилися по щоках, але цього разу вона навіть не намагалася їх витирати. Усі знали: батько знав, коли вчив її їздити верхи. Мама знала, коли вкладала спати, заплітала волосся й говорила про майбутнє. Вони святкували кожен її день народження, спостерігали, як вона дорослішає, і весь цей час знали, що одного дня прийде він.

А Марта жила, навіть не підозрюючи, що цей день уже давно визначений за неї, вона опустила голову й кілька разів глибоко вдихнула, намагаючись опанувати себе.

— Добре.

Ярослав насторожено подивився на неї.

— Що — добре?

— Я буду Світланою.

Він завмер.

Марта продовжила, не піднімаючи очей:

— Можеш спати поряд зі мною, якщо так треба. Я більше не буду сперечатися. Буду слухатися тебе, а коли ти скажеш, що вже час нам стати родиною... я...

Голос зламався, вона ковтнула важкий клубок, що застряг у горлі, й усе-таки змусила себе продовжити:

— Я...

Але більше не змогла вимовити ані слова, щось усередині неї остаточно зламалося. Марта затулила рот долонею, намагаючись стримати перший схлип, та за ним вирвався другий. Плечі затремтіли, дихання збилося, і вже за мить вона плакала так сильно, що ледве могла вдихнути.

Втекти не вийде, бо ліс не випустить її, а чоловік, якого вона бачила лише у снах, тепер справді мав стати частиною її життя.

А найболючіше було навіть не це, її батьки знали всі вісімнадцять років.

— Я не хочу... — крізь плач вирвалося в неї. — Я нічого цього не хочу...

І ось тут Ярослав нарешті зрозумів, що почув зовсім не згоду.

🔸️🔸️🔸️🔸️🔸️